Техану - Сторінка 17

Він пішов, а вона мусить залишитися тут, аби завадити королівським хортам узяти його слід. Принаймні варто дочекатися, доки гінці повернуться у Хавнор.

Його панічний страх і те, що й сама вона підпала під вплив цього страху, тепер здавалися Тенар вкрай нерозважливими; вона навіть подумала, що Гедові, можливо, і не варто тікати аж у Дубівці — він міг би й надалі ховатися в халупі тітоньки Слані. Принаймні там би його ніхто не шукав. А коли чужинці покинуть острів, Гед зможе повернутися сюди, в Оґіонів дім. І все буде гаразд: вона подбає про Геда, а він відновлюватиме сили і просто буде поряд із нею.

Зненацька на порозі хатини виросла чиясь невиразна тінь.

— Ш-ш-ш! Спиш? — почувся голос тітоньки Слані. — Він уже пішов, — змовницьким тоном повідомила відьма. — Рушив старою дорогою через ліс. Казав, що так він скоротить шлях і вже завтра вранці буде в Серединному Долі.

— Добре, — озвалася Тенар.

Вочевидь, нині тітонька Слань почувалася тут вільніше, ніж зазвичай, і, не чекаючи запрошення, сіла на стілець навпроти Тенар.

— Я дала йому на дорогу буханець хліба і трохи сиру.

— Дякую тобі, тітонько Слань. Ти добра жінка.

— Знаєш, люба, — голос відьми у темряві лунав так, наче вона виголошувала закляття, — я все хотіла сказати тобі одну річ, але боялася пхати свого носа куди не треба... Адже я знаю, що колись ти жила серед великих людей та й сама була однією з них. Власне, це й змусило мене припнути язика, коли в голову полізли різні думки. А все ж є певні речі, на яких я знаюся набагато краще за тебе, хоча ти вмієш писати руни, знаєш Прамову і взагалі набралася всіляких мудрощів і тут, і там, у далеких краях.

— Твоя правда...

— Ну от і добре! Пам'ятаєш, ми з тобою говорили про те, як одна відьма може впізнати іншу, і про те, як могутній маг бачить рівного собі. Тоді я сказала про нього — про того, що нині пішов звідси, — що тепер він уже ніякий не маг, і байдуже, ким він був раніше, а ти мені заперечувала... Пам'ятаєш? Але ж я тоді мала рацію, чи не так?

— Так. Він і сам про це казав.

— Авжеж, казав. І щоб ти знала, він таки не бреше і не морочить нікому голову! До того ж він не з тих, хто ладен їхати возом без вола. Але скажу тобі щиро: я рада, що він пішов! Це не могло тривати довго — якщо вже з ним таке сталося, він перемінився і все таке...

Тенар було геть невтямки, про що йдеться.

— Я не розумію, чому він так боїться, — сказала вона. — Ні, до певної міри, звичайно, розумію, але мені важко пояснити, звідки у нього цей сором. Я знаю: він вважає, що йому було б краще померти. Але я також знаю — і на цьому ґрунтується мій світогляд, — що суть життя полягає в тому, щоб робити свою справу, і робити її добре. Тоді матимеш і задоволення, і славу, і все інше. А якщо ти цього не можеш, або коли в тебе відбирають твою справу, тоді все втрачає сенс. Неодмінно треба мати щось своє...

Тітонька Слань слухала й кивала так, наче Тенар виголошувала неабиякі істини, а тоді, трохи помовчавши, сказала:

— Що не кажи, а таки, мабуть, не надто приємно старшому чоловікові почуватися п'ятнадцятирічним хлопчиськом!

У Тенар мало не вирвалося: "Про що це ти?", але вона стрималася. Жінка раптом збагнула, що завжди чекала, коли Гед нарешті повернеться зі своїх гірських мандрів і увійде до хати; що вона просто хотіла чути Гедів голос, що все її тіло не бажало миритися з його відсутністю. Вона скоса поглянула на відьму: Слань, наче купа чорного ганчір'я, бовваніла на Оґіоновому стільці.

— Ах! — вигукнула Тенар у відповідь тим незліченним думкам, що роїлися в її голові. — Так ось чому, ось чому я ніколи... — Вона надовго замовкла, а тоді нарешті спитала: — А хіба вони... хіба маги... це що, закляття?

— Звичайно, звичайно, люба, — запевнила Слань. — Вони зачаровують самі себе, здійснюючи так званий обмін — це щось на кшталт шлюбної угоди навпаки, скріпленої клятвами та магією. Кажуть, що саме завдяки такому обміну чаклуни отримують свою силу. Щоправда, мені щось не дуже віриться — це так само, якби я розповідала про те, що мені Прадавні Сили допомагають! А втім, деякі відьми ще й не таке витворяють...

— Ті, хто виховував мене, теж сподівалися на ласку Безіменних Сил...

— Авжеж, ти ж розповідала мені: жодного чоловіка, лише оті... Як же їх? Йовнухи, здається? Це ж просто жах якийсь!

— Але чому... Чому я ніколи навіть не думала...

Відьма голосно розреготалася.

— Бо в цьому й полягає їхня сила, люба. Ти не думаєш! І не можеш! І вони теж, окрім своїх чарів, не можуть нічого! А як же інакше? Адже силу свою вони віддали. От і не виходить, нічого не виходить! Ось так! Ти просто нічого не отримаєш, якщо не сплатиш належної ціни. У тому-то й річ! І це знають не лише великі маги, а й відьми та знахарі... І все-таки, знаєш, чоловікові важко забути про те, що він чоловік, навіть якщо йому до снаги дістати сонце з неба. Тож вони просто намагаються затуманити собі мізки, щоб не думати про це. Справді, навіть у недавні лихі часи, коли магія була в занепаді, я ніколи не чула, щоб якийсь чарівник порушив закляття і застосував свою силу для вдоволення власної хоті. Навіть найнікчемніший чаклун на таке не наважиться. Звісно, деякі невігласи-знахарі чи ворожбити — словом, різна дрібнота, — іноді вдаються до чарів, щоб закрутити голову якійсь селянці. Але ж я чудово знаю: їхні закляття нічого не варті! Тут річ у тому, що одна сила не слабша від другої, і в кожної з них — своя мета. Принаймні так я це розумію.

Тенар глибоко замислилась.

— Вони самі себе від людей відокремлюють, — нарешті сказала юна.

— Авжеж. На те вони й чаклуни.

— Але ж ти цього не робиш.

— Я? Нічого дивного, люба, адже я лише стара відьма!

— Стара?

На мить запала тиша, а відтак із темряви почувся відьмин голос:

— Достатньо стара, щоб уже нічим особливо не перейматися.

— Але ти казала... Ти ж не давала обітниці безшлюбності?

— А що це таке, люба?

— Ну, як усі маги?

— О, ні. Ні, ні! Я хоч і не була красунею, проте вміла дивитися на чоловіків так... і знаєш, то було зовсім не чаклунство! Гадаю, ти розумієш, що я маю на увазі... Потрібно тільки зміряти його таким, особливим, поглядом, і все! Роззявить рота, як ґава, і за кілька днів навідається до мене: "Дай мені ліків для пса, у нього короста", "А мені — цілющого зілля для бабусі", — але ж я добре знала, чого вони хочуть насправді, тож якщо хтось припадав мені до серця, то я не комизилася... Але тільки заради кохання, заради кохання! За чаклунство мені платять, а за задоволення — дарують кохання, ось що я тобі скажу. Звісно, і в коханні не сама лише втіха була... Я колись сохла за одним парубком, дуже вже гарний був, та тільки серце крижане, жорстоке... Він уже давно помер. Батько того Скорохода, котрий нещодавно повернувся сюди жити, — ти ж його знаєш! О, я просто божеволіла від кохання — навіть чарами один раз скористалася! Та все було марно. В бурякові кров не грає... Та й сюди, в Ре-Альбі, я перебралася через мороку з одним хлопцем із Порт-Ґонту. Я тоді ще зовсім молодою була. А він походив з багатої й поважної родини, тож я не могла нічого вдіяти. Сила була на їхньому боці! Вони не хотіли, щоб їхній син знався з простою дівчиною, з якоюсь брудною хвойдою — так вони мене називали. Мабуть, якби я не втекла сюди, то вони б завиграшки прибрали мене зі своєї дороги. Але, Боже мій, як я кохала того хлопця! У нього були такі дужі, мускулясті руки, а в глибоких темних очах жеврів вогонь — я наче й досі бачу їх перед собою...

Вони доволі довго сиділи мовчки.

— Слухай, а коли ти була з чоловіком, то, мабуть, мусила забувати про чаклунство?

— Аж ніяк, — задерикувато відповіла відьма.

— Але ж ти казала, що не можна нічого отримати, не віддавши. Чи у жінок це не так, як у чоловіків?

— Що саме не так, люба?

— Не знаю, — промовила Тенар. — Мені здається, що ми самі створюємо всі ці відмінності, а тоді скаржимося. Я не розумію, чому мистецтво Високої Магії та й сама магічна сила не можуть бути однаково відкритими для чоловіків і жінок?

— Чоловік здебільшого віддає, люба. А жінка приймає.

Тенар мовчала: вочевидь, її не влаштовувало таке пояснення.

— Наша жіноча сила, на перший погляд, здається меншою, слабшою, ніж у чоловіків, — сказала тітонька Слань. — Зате вона глибше сягає, бо, по суті, складається із самого коріння. Це як старий ожиновий кущ. А сила мага схожа на високу ялину, міцну, крислату — але під час бурі саме такі дерева й ламаються. А ось ожині ніщо не зашкодить! — Вона насмішкувато заквоктала, наче квочка, вдоволена таким порівнянням. — Ну що ж! Тепер він уже, мабуть, далеко відійшов, їм його не знайти. Але люди все одно базікати почнуть...

— Про що?

— Ти шанована жінка, люба, і добре ім'я жінки — це її багатство.

— Її багатство, — тупо повторила Тенар і, помовчавши, сказала ще раз: — Її багатство. Її скарб. Її ціна... — Вона зненацька підхопилася зі стільця, потягнулась всім тілом. — Це як у драконів, які шукають печери, будують фортеці і зберігають там свої скарби, дбають про свою спадщину, сплять на своїх статках, зливаючись із ними, перетворюючись на них... Лише брати і брати, але ніколи нічого не віддавати!

— Ти ще пізнаєш ціну доброго імені, — сухо зауважила тітонька Слань, — коли його втратиш. Звісно, це в житті не найголовніше. Але виправити такий ґандж дуже нелегко...

— А ти би погодилася не бути відьмою, аби стати шанованою жінкою?

— Не знаю, — замислено відповіла Слань. — Я не знаю, як би це мені вдалося. Адже в мене лише один-єдиний дар, а інших талантів, мабуть, катма.

Тенар підійшла до неї і взяла її руки у свої. Здивована цим жестом, тітонька Слань зірвалася зі стільця і трохи відсахнулась від неї, але Тенар пригорнула її до себе й поцілувала в щоку.

Стара жінка звільнила одну руку й несміливо торкнулася волосся Тенар — легкий і лагідний дотик, так колись гладив її по голові Оґіон. Відтак відьма знову різко відсахнулася і забубоніла щось про те, що їй пора додому, заметушилась, але вже на порозі все-таки запитала:

— Може, ти хочеш, щоб я пожила тут, доки навколо чужинці нипають?

— Не треба, — лагідно мовила Тенар. — Мені до чужинців не звикати.

Тієї ночі, поринаючи у сон, вона знову раптом опинилася серед неозорих просторів світла й вітру, але світло чомусь було червоним, як заграва пожежі, а навколо нього клубочився дим — здавалося, що горить саме повітря.