Техану - Сторінка 19

- Урсула Ле Гуїн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Відтак побігла до Оґіонової могили і трохи далі, повз неї, в ліс. Малої ніде не було. Повертаючись до господи, Тенар пройшла повз випрану білизну, розкладену на траві. Шмаття вже висохло, до вечора його треба зібрати... Необхідно пошукати біля будинку, в коморі, у кошарі — скрізь і якнайретельніше. Це її провина! Це вона винна, тому що думала, як зробити з Терру ткалю, як заперти її в кімнаті, прикувати до ремесла, щоби здобути їй добре ім'я і загальну повагу... Оґіон тоді сказав: "Навчи її всього, що знаєш сама!" І Тенар розуміла, що саме їй належить подбати про Терру, проте вона не впоралася із цим завданням, не справдила покладених на неї сподівань, загубила великий дар.

Тенар обнишпорила кожен куток у будинку, обшукала інші приміщення, знову зазирнула у ванькир і під ліжко. Тоді зупинилася, щоб напитися води, бо вуста її пересохли, як пісок у пустелі.

За дверима, як завжди, стояли три палиці — Оґіонів костур і їхні з Терру подорожні ціпки. Раптом одна з палиць поворухнулася і сказала:

— Я тут.

Дівчинка забилася в темний кут, зіщулившись усім тілом, і здавалася не більшою від крихітного песика.

— Пташко моя, горобчику, вогнику мій, що сталося? Що? Що вони з тобою зробили?

Тенар пригорнула до себе зіщулене й холодне, наче камінь, дитяче тіло.

— Як же ти мене налякала! Хіба можна таке витворяти? Сором та й годі!

Вона плакала, і її сльози капали дитині на обличчя.

— Ох, Терру, Терру! Більше ніколи так не роби!

Дівчинка здригнулася і зненацька міцно притулилася до Тенар, сховавши личко на грудях у названої матері. Ні, вона не плакала. Терру взагалі ніколи не плакала; мабуть, усі її сльози згоріли у тому смертоносному вогнищі. Натомість з уст дитини вирвався стражденний стогін... А може, то було ридання?

Пригортаючи малу, жінка намагалася її заколисати. І поволі розпачливі обійми дівчинки трохи ослабли. Її голівка сонно лягла на груди Тенар.

— Скажи-но мені... — прошепотіла жінка, і Терру одразу відповіла їй своїм слабким, хрипким голосом:

— Він приходив сюди.

Спершу Тенар подумала про Геда, але за якусь мить, пригадавши свій страх, здогадалася, про кого йдеться! Вона сухо посміхнулася і, добиваючись чіткої відповіді, знову запитала:

— Хто це "він"?

Відповіді не було, натомість Терру дрібно затремтіла всім тілом.

— Той самий? — тихо спитала Тенар. — Отой, у смушковій шапці?

Терру кивнула.

— Той, кого ми бачили тоді на дорозі?

Дівчинка промовчала.

— Там було четверо чоловіків — я на них іще розсердилася, пам'ятаєш? То був один із них?

Раптом Тенар згадала, що Терру тоді йшла, опустивши очі й ховаючи обпалену щоку, — вона завжди так поводилася, коли зустрічала чужинців.

— Терру, ти знаєш його?

— Так.

— Відтоді, як... як ви жили у наметі біля річки?

Вона знову кивнула.

Тенар ще міцніше пригорнула дівчинку до себе.

— Отже, це він приходив сюди... — промовила вона, і весь жах, який жінка носила в собі, зненацька перетворився на гнів, на нестримну лють, що спалахнула в її серці. Тенар якось дивно реготнула — "Хах!" — і чомусь відразу згадала старого Калесина, його моторошний сміх.

Але їй, людині, жінці, було доволі непросто втримати полум'я цієї люті в собі. Та й дитину треба було заспокоїти.

— А він тебе бачив?

— Ні, я сховалася.

Тенар швидко заговорила, гладячи дівчинку по голові:

— Терру, він більше ніколи тебе не зачепить. Зрозумій це і повір мені. Він більше ніколи тебе не побачить — принаймні, доки я з тобою. Ти ж розумієш це, моя люба, моя красунечко? Не бійся його! Не можна боятися! Бо ж він саме на це й розраховує. Твій страх додає йому снаги, він живиться ним. Але ми змусимо його попостити! Нехай голодує, нехай гризе сам себе. Нехай подавиться, гризучи власні маслаки... Ох, не слухай мене, я страшенно сердита, я аж киплю... Поглянь, я дуже червона? Червона, як ґонтійка? Як той дракон, правда? — Тенар намагалася жартувати, і Терру, підвівши очі, поглянула їй в обличчя і сказала:

— Так, червона. Ти — червоний дракон.

* * *

Рано-вранці вони прокинулися, вмилися, і тільки тоді Тенар зрозуміла, що страшенно хоче їсти.

— Я голодна, як вовк, — зізналась вона Терру і небавом приготувала їм тривний сніданок: хліб, сир, холодні боби, присмачені олією і прянощами, кружальця цибулі та копченої ковбаси. Вони досхочу попоїли.

— А тепер затям, крихітко, — сказала Тенар, коли вони вже прибирали зі столу, — я більше ніколи не залишу тебе саму, і ти теж не відходь від мене. Гаразд? А зараз ми з тобою навідаємось до тітоньки Слані. Вона там чаклувала, щоб знайти тебе, тож нехай більше про це не турбується.

Терру завмерла. Вона тільки глянула на відчинені двері й відсахнулася.

— А ще нам з тобою потрібно зібрати висохлу білизну. Захопимо її, коли будемо повертатися назад. А тоді я покажу тобі тканину, яку роздобула вчора. Шитиму сукню. Нову сукенку для тебе. Червону, як жар.

Дівчинка ніби й не чула її.

— Якщо ми будемо ховатися, Терру, то він і далі сотатиме з нас жили. А ми самі маємо стати сильними! Це йому не сподобається. Ану, ходімо!

Терру ледве зважилася переступити через поріг. Вона ховала обличчя, тремтіла і спотикалася, але Тенар була невблаганною.

— Ходімо! — наказала вона, і дівчинка пішла з нею.

Тримаючись за руки, вони перейшли через поле і опинилися біля халупи тітоньки Слані. Один раз чи двічі Терру навіть змусила себе підвести очі.

Відьма не здивувалась, побачивши їх, але вигляд у неї був сумний і втомлений. Вона звеліла Терру піти в дім подивитися на курчат, які щойно вилупилися у її квочки, і мала притьмом побігла до дверей.

— Вона весь час була в хаті, — сказала Тенар. — Ховалася.

— Ну що ж, добре, що вона вміє ховатися, — мовила відьма.

— Чому? — різко спитала Тенар. Вона не мала гумору гратися в загадки.

— Бо... бо тут різні люди ходять... — знехотя пояснила Слань, і в її голосі бриніли тривожні нотки.

— Різна наволоч тут вештається! — відрубала Тенар, і тітонька Слань, поглянувши на неї, навіть трохи відсахнулася.

— Овва! — сказала вона. — Заспокойся, люба. Ти вся просто-таки вогнем гориш, навколо голови світло сяє. Я скористалася чарами, щоб знайти дівчинку, але закляття не подіяло. Чомусь усе відбувалося не так, як треба, і я навіть не знаю, чи припинилася дія магії. Не знаю, що й думати. Я бачила Великих. Шукала нашу дівчинку, а бачила Великих, які ширяли над вершинами гір, серед хмар. А тепер і ти на них схожа, і волосся твоє наче полум'ям охоплене... Що сталося, що не так?

— Є тут один, у смушковій шапці, — сказала Тенар. — Такий молодий. У нього ще, здається, куртка на плечі подерта. Ти його часом тут не бачила?

— Він до посадника сіно косити найнявся, — кивнула Слань.

— Я ж казала тобі, що вона... — Тенар поглянула у бік хатини, — що вона була тоді з жінкою і двома чоловіками. Так-от, він — один з тих двох.

— Ти хочеш сказати, один із тих, що...

— Так.

Відьма завмерла, наче витесаний з дерева ідол.

— Не знаю, — нарешті озвалася вона. — Мені здавалося, що я знаю достатньо. Але це не так. А що... Невже він прийшов... щоби побачити її?

— Якщо він її батько, то, можливо, просто захоче забрати дитину.

— Забрати?

— Вона ж його власність.

Тенар говорила спокійно, дивлячись на вершину Ґонтської гори.

— Але я гадаю, що батько все-таки не він. Мабуть, той, другий. Той, що прийшов тоді в село і сказав моїй подрузі, що дівчинка "попеклася".

Тітонька Слань ще не зовсім отямилася, вона досі перебувала в полоні власних чарів і видінь, її злякала і лють Тенар, і усвідомлення того, що десь поблизу бродить лиходій... Вона скрушно похитала головою.

— Я не знаю, — повторила відьма, — хоч думала, що знаю достатньо. Навіщо ж він повернувся сюди?

— Щоб знищити її, — пояснила Тенар. — Убити, поглинути, зжерти. Я більше не залишу її саму. Але завтра вранці я хочу попросити тебе побути з нею. Приблизно годинку. Зробиш це для мене, поки я навідаюся до посадника?

— Звичайно, люба. Якщо хочеш, я можу захистити її чарами, зробити невидимою. Але ж... Оті королівські посланці з Хавнору, вони зараз також гостюють у посадника...

— Нічого, нехай і вони поглянуть, як тут живуть прості люди, — відповіла Тенар, і Слань знову відсахнулась від неї: старій здалося, що вітер жбурнув їй в обличчя жменю гарячих іскор.

ЧАРІВНІ СЛОВА

Незважаючи на те, що вранішнє сонце щойно підбилося над чорною стіною лісу, косовиця на сіножаті посадника Ре-Альбі була у розпалі. Косарів було п'ятеро — троє жінок і двоє чоловіків, один ще зовсім юний, а другий — сивий і сутулий. Тенар піднялася до них, ступаючи поміж покосів, і спитала в однієї з жінок про молодика у смушковій шапці.

— Це той, що з-під Вальмута прийшов? — перепитала селянка. — Навіть не знаю, куди він подівся.

До них підійшли інші косарі. Ніхто з них не знав, куди раптом зник зайда з Серединного Долу і чому він не косить разом з ними.

— Такі, як він, ніде довго не затримуються, — сказав сутулий. — Ледащо. А ти що, панунцю, знаєш його?

— Бачила якось, — відповіла Тенар. — Учора він чогось біля нашого дому крутився... мені дитину злякав. Я навіть не знаю, як його звати.

— Сам він себе Спритником називає, — пристав до розмови юнак.

Решта косарів мовчали. Вони вже почали здогадуватися, що перед ними — та сама жінка з Карґаду, котра оселилася в хаті старого мага. Всі вони були кметями[3] посадника Ре-Альбі і з недовірою ставилися до тих, хто жив у селі, не кажучи вже про тих, хто мав справу з Оґіоном. Тож, помантачивши коси, вони повернулися до праці. А Тенар, перетнувши косогір, зійшла до дороги. Там, наче чекаючи на неї, стояв якийсь чоловік. Серце Тенар шалено закалатало в грудях. Вона рушила назустріч незнайомцеві.

То був Ясенець, чарівник із маєтку посадника. Він стояв у затінку дерева, легко спираючись на свою довгу соснову патерицю.

— Що, роботу шукаєш? — запитав він у Тенар, коли підійшла ближче.

— Ні.

— Посадникові потрібні роботящі руки. Спека от-от минеться, тож сіно треба якомога швидше покласти в копиці.

Для Ґої, вдови Кременя, у його словах не було нічого прикрого, тож вона також відповіла чаклунові ввічливо:

— Але ж тобі, мабуть, не первина хмари розганяти?

Одначе він добре знав, що Тенар — та сама жінка, з якою Оґіон говорив перед смертю і якій довірив своє Істинне ім'я; і якщо враховувати те, що він це знав, то слова його звучали вкрай зневажливо і нещиро — як прихована погроза або попередження.