Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 25

Безграмотних командирів дивізій і полків замінили генерали й полковники, командирами сотень призначили досвідчених офіцерів; цілком був замінений командний склад батарей і штабів, а рядові козаки пішли на поповнення номерних полків Донської армії, пошарпаної в боях на Донці.

Григорій надвечір зібрав козаків, оголосив про розформування дивізії,— прощаючись, сказав :

— Не згадуйте лихом, станичники ! Послужили вкупі, неволя примусила, а з сьогоднішнього дня будемо горювати нарізно. Найголовніше — голови бережіть, щоб червоні вам їх не подіркували. У нас вони, голови, хоч і дурні, але з доброго дива під кулі підставляти їх не треба. Ними ще доведеться думати, добре думати, що далі робити...

Козаки пригнічено мовчали, потім загомоніли всі разом, різноголосо й глухо :

— Знов старе починається ?

— Куди ж нас тепер?

— Силують народ, як хочуть, сволочі!

— Не хочемо розформовуватись! Що це за нові порядки ?

— Ну, хлопці, об'єднались на свою шию !..

— Знов їх благородія наламувати нас починають !

— Тепер держись! Кісточки почнуть виправляти, ого...

Григорій діждався тиші, сказав :

— Даремно ви горла дерете. Скінчилась легка пора, коли можна було обговорювати накази і противитись начальникам. Розходитесь по квартирах, та язиками поменше орудуйте, а то, як на теперішній час, вони не до Києва доводять, а якраз до польових будів та до штрафних сотень.

Козаки підходили взводами, прощались з Григорієм за руку, говорили :

— Прощавай, Пантелевич ! Ти нас теж недобрим словом не згадуй.

— Нам з чужими теж, та й не легко ж буде службу відбувати !

— Дарма ти нас н.а поталу дав. Не згоджувався б здати дивізію !

— Жалкуємо про тебе, Мелехов. Чужі командири, вони, може, і вченіші за тебе, та нам же від цього не легше, а важче буде, ось у чому біда !

Тільки один козак, уродженець з хутора Наполовського, сотенний балакун і дотепник, сказав :

— Ти, Григорій Пантелевич, не вір їм. Чи з своїми пра

цюєш, чи з чужими — однаково тяжко, коли робота не до душі! _

Ніч Григорій пив самогон з Єрмаковим та іншими командирами, а вранці взяв з собою Прохора Зикові і поїхав доганяти 19-й полк.

Не встиг прийняти сотню і як слід Ознайомитись з людьми — викликали до командира полку. Був ранок. Григорій оглядав коней, затримався і з'явився лише через півгодини. Він думав, що строгий і вимогливий до офіцерів командир полку зробить йому зауваження, але той поздоровкався дуже привітно, спитав: "Ну, як вам подобається сотня ? Нічого собі народ ?" — і, не діждавшись відповіді, дивлячись кудись повз Григорія, сказав :

— От що, дорогий, мушу вам повідомити дуже сумну новину ... У вас дома — велике нещастя. Сьогодні вночі з Ве-шенської одержана телеграма. Даю вам місячний відпуск на влаштування сімейних справ. їдьте.

— Дайте телеграму,— бліднучи, промовив Григорій.

Він узяв складений учетверо аркуш паперу, розгорнув його, прочитав1, стиснув у раптово спітнілій руці. Йому потрібне було невелике зусилля, щоб опанувати себе, і він лише трохи запнувся, коли говорив :

— Так, цього я не сподівався. Значить, я поїду. Прощайте.

— Не забудьте взяти відпускне свідоцтво.

— Так — так. Спасибі, не забуду.

В сіни він вийшов впевнено і твердо ступаючи, звично придержуючи шашку, але, як почав сходити з високого ганку, раптом перестав чути звук своїх кроків і зразу ж відчув, як гострий біль багнетом вгородився в його серце.

На нижній приступці він хитнувся і вхопився лівою рукою за хитке бильце, а правою — швидко розстебнув комір гімнастерки. З хвилину стояв, глибоко й часто дихаючи, але за цю хвилину він наче сп'янів від муки і, коли одірвався від поруччя й попрямував до прив'язаного біля хвіртки коня, то йшов уже важко ступаючи ногами, трохи похитуючись.

ПО

Юлька днів після розмови з Даркою Наталя жила з таким відчуттям, яке буває уві сні, коли важко давить страшний сон, а несила прокинутись. Вона шукала зручного приводу, щоб піти до дружини Прохора Зикова і спробувати в неї взнати, як жив Григорій у Вешенській під час відступу і бачився він там з Оксаною чи ні. їй хотілось упевнитись, чи винен чоловік, а словам Дарки вона і вірила й не вірила.

Пізно ввечері підійшла вона до зикового базу, безтурботно помахуючи прутом. Прохорова жінка, попоравшись, сиділа коло воріт.

— Здорова була, жалмерко !1 Теляти нашого не бачила ?— спитала Наталя.

— Слава богу, голубонько! Ні, не бачила.

— Таке гуляще, прокляте,— дома ніяк не тримається! Де його шукати — ніяк не збагну.

— Зажди, відпочинь трохи, знайдеться. Насінням почастувати ?

Наталя підійшла, сіла. Зав'язалась немудра жіноча бесіда.

— Про служивого не чути ? — поцікавилась Наталя.

— Ні чутки, ні звістки. Наче в воду впав, анцихрист! А твій, може, прислав —що ?

— Ні. Обіцяв Гриша написати, та щось не шле листа. Кажуть люди, ніби десь за Усть — Медведицю наші пішли, а більш нічого не чула.— Наталя перевела розмову на недавній відступ за Дон, обережно почала випитувати, як жили служиві в Вешенській і хто був з ними з хутірських. Лукава Прохорова жіцочка догадалась, чого прийшла до неї Наталя, і відповідала стримано, сухо.

З слів чоловікових вона все знала про Григорія, але, хоч язик у неї і свербів, розказувати побоялась, пам'ятаючи про-хорів наказ: "Так і знай: скажеш кому про це хоч слово — покладу тебе головою на дровітню, язика твого поганого на аршин витягну і одрубаю. Якщо дійде про це чутка до Григорія — він же мене так собі вб'є, між ділом ! А мені тільки ти осточортіла', а1 життя поки іще ні, второпала ? Ну, і мовчи, як здохла !"

— Оксану Астахову не доводилось твоєму Прохорові бачити у Вешках ? — вже прямо питала з нетерплячки Наталя.

— Звідки йому її було бачити ? Хіба їм там до цього було ? їй — же — богу, нічого не знаю, Миронівна, і ти про це мене Навіть не питай. У мого біластого чорта слова путнього не допитаєшся. Тільки й балачки в нього — подай та прийми.

5 Жалмерка — солдатка (від перекрученого польського "жолнєж"— солдат).

Так ні з чим і пішла ще більш роздосадувана і схвильована Наталя. Але жити й нічого не знати вона більше не могла, це і штовхнуло її зайти до Оксани.

Живучи в сусідах, вони за останні роки часто зустрічались, мовчки кланялись одна одній, іноді перемовлялись кількома словами. Та пора, коли вони при зустрічах, не вітаючись, обмінювались ненависними поглядами, минула ; гострість взаємної неприязні пом'якшилась, і Наталя, ідучи до Оксани, сподівалась, що та її не вижене і вже про кого, а про Григорія буде говорити. І вона не помилилась у своїх' припущеннях.

Не приховуючи здивування, Оксана запросила її в кімнату, зашморгнула завіски на вікнах, засвітила світло, спитала :

— З чим добрим прийшла ?

— Мені з добрим до тебе не ходити...

— Кажи погане. З Григорієм Пантелейовичем біда сталася ?

Така глибока, неприховувана тривога прозвучала в запитанні Оксани, що Наталя зрозуміла все. В одній фразі виявилась вся Оксана, відкрилося все, чим вона жила й чого боялась. Після цього, власне, й питати про її відносини до Григорія було нічого, але Наталя не пішла ; помовчавши трохи, вона сказала :

— Ні, чоловік живий і здоровий, не лякайся.

— Я й не лякаюсь, чого ти так думаєш ? Це тобі про його здоров'я треба журитись, а в мене свого клопоту вистачить.— Оксана говорила вільно, але відчувши, як кров вдарила їй в обличчя, швидко підійшла до стола і, стоячи спиною до гості, довго поправляла вогонь у лампі, що й так горів добре.

— Про Степана твого чути щонебудь ?

— Поклон присилав недавно.

— Живий — здоровий він ?

— Мабуть.— Оксана знизала плечима.

І тут не змогла вона покривити душею, приховати свої почуття : байдужість до долі чоловіка так виразно позначилась у її відповіді, що Наталя мимоволі усміхнулась.

— Видно, не, дуже ти за ним журишся... Ну, та це — твоє діло. Я ось чого прийшла : по хутору знов ходить брехня, нібито Григорій знов до тебе привертається, нібито бачитесь ви з ним, коли приїжджає він додому. Це правда ?

— Знайшла в кого питати ! — глузливо сказала Оксана.— Давай я тебе спитаю, правда це чи ні ?

— Правду боїшся сказати ?

— Ні, не боюсь.

— То скажи, щоб я знала, не мучилась. Навіщо ж мене даремно мучити ?

Оксана звузила очі, ворухнувши чорними бровами.

— Мені тебе все одно жалко не буде,— різко сказала вона,— У нас з тЪбою так : я мучусь — тобі добре, ти мучишся —мені добре... Одного ж ділимо ? Ну, а правду я тобі скажу: щоб знала наперед. Усе це правда, брешуть не дарма. Заволоділа я Григорієм знову і тепер уже постараюсь не випустити його з рук. Ну, що ж ти після цього робитимеш ? Шибки мені в хаті повибиваєш чи ножем заріжеш ?

Наталя встала, зав'язала вузлом гнучкий прут, кинула його до печі й відповіла з невластивою їй твердістю :

— Зараз я тобі нічого лихого не зроблю. Зажду, приїде Григорій, побалакаю з ним, потім видно буде, що мені з вами, обома, робити. У мене двоє дітей, і за них і за себе я постояти зумію !

Оксана усміхнулась.

— Значить, покищо мені можна жити, й не боятись ?

Не помічаючи насмішки, Наталя підійшла до Оксани, торкнула її за рукав.

— Оксано ! Ти мені ціле життя впоперек стояла, але тепер уже я не проситиму, як тоді, пам'ятаєш ? Тоді я молода була, дурніша, думала—впрошу її, вона пожаліє, змилується і відмовиться від Гриші. Тепер не буду ! Одно я знаю : не любиш ти його, а тягнешся за ним, бо звикла. Та чи й любила ти його колинебудь так, як я ? Мабуть, ні. Ти з Ліст-ницьким водилася, з ким ти, хвойдо, не водилася ? Коли люблять — так не роблять.

Оксана зблідла,— одвівши Наталю рукою, встала з скрині:

— Він мені цим не докоряв, а ти докоряєш ? Яке тобі діло до цьогр ? Добре ! Я — погана, ти — хороша, а далі що ?

— Це все. Не сердься. Зараз піду. Спасибі, що сказала правду.

— Не варто, не дякуй, і без мене дізналася б. Зажди трохи, я вийду з тобою віконниці зачиню.— На ганку Оксана спинилась, сказала : — Я рада, що ми з тобою по — доброму розходимось, без бійки, але наостанці я так тобі скажу, мила сусідко : зможеш — візьмеш його, а ні — не нарікай. По —доброму я теж від нього не відмовлюсь. Літа мої вже не молоденькі, і я, хоч ти мене й називала хвойдою,— не ваша Дашка, такими ділами я зроду не жартувала... У тебе хоч діти є, а він у мене,— голос Оксани здригнувся і став нижчий і глухіший,— один на всьому білому світі! Перший і останній.