Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 26

Знаєш що ? Давай про нього більше не говорити. Живий він буде, оборонить його від смерті цариця небесна, вернеться— сам вибере...

Цілу ніч Наталя не спала, а ранком разом з Іллівною пішла сапати баштан. На роботі їй було легше. Вона менше думала, рівномірно опускаючи сапу на висушені сонцем грудки

113

8. Тихий Дон. 194

піщаного суглинку, що розсипались на горох, зрідка випростувалась, Щоб перепочити, витерти піт з обличчя, й. напитись..

По синьому небу пливли й танули пошматовані вітром білі хмари. Сонячне проміння палило розпечену землю. Зі сходу надходив дощ. Не підводячи голови, Наталя спиною відчу-йала, коли набігала хмарка і заступала сонце ; на мить ставало прохолодніше, на буру землю, що пашіла жаром, на розгалужені кавунячі батоги, на високі стебла соняшників швидко набігала сіра тінь. Вона вкривала розкинуті по косогору баштани, розімлілі й полеглі від спеки трави, кущі глоду й терну з понурим, забрудненим птичим послідом листям. Дзвінкіше дзвенів надсадний перепелиний крик, виразніше лунав милий спів жайворонків, і навіть вітер, що ворушив теплі трави, здавався не таким гарячим. А потім сонце навскіс пронизувало сліпучо — білий окрайок хмарки, що пливла на захід, і, визволившись, знову кидало на землю золоті, сяючі потоки світла. Десь далеко — далеко, по голубих відногах обдонських гір ще гасала і плямила землю тінь, що супроводила хмару., а на баштанах уже панував янтарно — жовтий полудень, тремтіло, переливалось на горизонті текуче марево, задушливо пахла земля і — зрощені нею трави.

Опівдні Наталя сходила до викопаного в яру колодязя, принесла глек крижаної джерельної води. Вони з Іллівною напились, помили руки, сіли на пригріві обідати. Іллівна на розстеленому фартусі акуратно порізала хліб, дістала з торби ложки, миску, спід кофти вийняла схований від сонця вузькогорлий глечик з кислим молоком.

Наталя їла неохоче, і свекруха спитала :

— Давно я помічаю, що ти не така стала... Чи з Григорієм у вас щось трапилось?

У Наталі плаксиво затремтіли порепані губи.

— Він, мамо, з Оксаною живе.

— А ... звідки ж ти знаєш ?

— Я вчора в Оксани була.

— І вона, падлюка, призналась ?

— Призналась.

Іллівна помовчала, роздумуючи. На зморшкуватому обличчі її, по кутках губ залягли строгі складки.

— Може, вона вихваляється, проклята ?

— Ні, мамо, це правда, чого там...

— Не догляділа ти його ...— обережно сказала стара.— З такого чоловіка очей треба не спускати.

— Та хіба доглядиш ? Я на його совість покладалась... Невже його треба було до моєї спідниці прив'язувати ? — Наталя гірко усміхнулась, ледве чутно додала: — Він не Мишко, щоб його стримувати. Вже наполовину посивів, а старого не забуває ...

Іллівна вимила й витерла ложки, ополоскала миску, прибрала посуд у торбу і тільки тоді спитала :

— Оце й уся біда ?

— Яка бо ви, мамо... І цієї біди досить, щоб білий світ став немилий !

— І що ж ти надумала ?

— А що ж інше надумаєш ? Заберу дітей і піду до своїх. Більше жити з ним не буду. Нехай бере її до себе, живе з нею ... Намучилась я і так доволі.

— Замолоду і я так думала,— зітхнувши, сказала Іллівна.— Мій теж був жеребець не абиякий. Скільки я горя від нього витерпіла, то й не розкажеш. Тільки піти від рідного чоловіка нелегко, та й нема чого. Помізкуй — сама побачиш. Та й діточок від батька забирати, як же це? Ні, це ти дарма балакаєш. І не думай про це, забороняю !

— Ні, мамо, жити я з ним не буду, і слів не тратьте.

— Як же це мені слів не тратити ? — обурилась Іллівна.— Та ти мені що — не рідна, чи як ? Жалко мені вас, проклятих, чи ні ?' І ти мені, матері, старій, такі слова говориш ? Сказано тобі: викинь з голови, значить — і все. Бач, вигадала : піду з дому! А куди прийдеш ? А кому ти з своїх потрібна ? Батька нема, хату спалили, мати сама під чужим тином за спасибі житиме, і ти туди приткнешся та внуків моїх за собою потягнеш ? Ні, люба моя, не вийде твоє діло! Приїде Гриша, тоді побачимо', що з ним робити, а зараз ти мені й не говори про це, забороняю, і слухати не буду !

Все, що так довго нагромаджувалось у Наталі на серці, раптом прорвалось в судорожному нападі ридання. Вона, застогнавши, зірвала з голови хустку, впала на суху, непривітну землю і, припадаючи до неї грудьми, ридала без сліз.

Іллівна — ця мудра і мужня старуха — і з місця не рушила. Вона ретельно загорнула в кофту глечик з рештками молока, поставила його в холодок, потім налила в миску води, підійшла й сіла поруч з Наталею. Вона знала, що такому горю словами не зарадиш; знала й те, що — краще сльози, ніж сухі очі і твердо стиснені губи. Давши Наталі виплакатись, Іллівна поклала свою зашкарублу від роботи руку на голову невістки,— гладячи чорне, лискуче волосся, суворо сказала :

— Ну, годі! Всіх сліз не виплачеш, залиши й на другий раз. На ось, напийся води.

Наталя втихла. Лише зрідка піднімались її плечі та по тілу пробігав дрібний дрож. Несподівано вона схопилась, відштовхнула Іллівну, що подавала їй миску з водою, і, обернувшись обличчям на схід, склавши, як на молитву, мокрі від сліз долоні, скоромовкою, захлинаючись, прокричала :

— Господи ! Всю душу мою він вимотав1. Нема більше сили

тай жити! Господи, покарай його, проклятого! Побий його там на смерть! Щоб більше не жив він, не мучив мене !..

Чорна хмара, клубочачись, повзла зі сходу. Глухо гуркотів грім. Пронизуючи круті хмарні вершини, звиваючись, перебігала по небу палючо — біла блискавка. Вітер хилив на захід шумлячі трави, ніс із шляху гіркий порох, майже до землі нахиляв обважнілі від насіння головки соняшників.

Вітер метляв розпатлане волосся Наталі, сушив її мокре обличчя, обвивав коло ніг широкий поділ буденної сіррї спідниці.

Кілька секунд Іллівна з забобонним жахом дивилась на невістку. На фоні грозової хмари, що заступила півнеба, вона здавалась їй незнаною і страшною.

Нестримно надходив дощ. Передгрозова тиша стояла недовго. Косо знижуючись, тривожно заскиглив кібець, востаннє свиснув біля нори ховрашок, густий вітер ударив в обличчя Іллівни дрібним піщаним пилом, завиваючи, полетів по степу. Стара насилу звелась на ноги. Обличчя її було смертельно бліде, коли вона крізь гуркіт близької бурі глухо крикнула :

— Опам'ятайся ! Бог з тобою ! Кому ти смерті просиш ?!

— Господи, скарай його ! Господи, покарай ! — вигукувала Наталя, втупивши збожеволілі очі туди, де велично й дико громадились хмари, здиблені вітром, осяювані сліпучими спалахами блискавок.

Над степом з сухим тріскотом ударив грім. Пойнята страхом, Іллівна перехрестилась, непевною ходою підійшла до Наталі, схопила її за плече.

— Ставай навколішки ! Чуєш, Наталю ?!

Наталя глянула на свекруху якимись невидющими очима, безвільно стала навколішки.

— Проси, щоб бог простив ! — владно наказала Іллівна.— Проси, щоб не прийняв твоєї молитви. Кому ти смерті просила ? Рідному батькові своїх дітей! Ой, великий гріх... Хрестись ! Кланяйся до землі. Кажи: "Господи, прости мені, окаянній, мій гріх".

Наталя перехрестилась, щось прошепотіла побілілими губами і, зціпивши зуби, незручно звалилась на бік.

Обмитий зливою степ чудово зеленів. Від далекого ставка аж до Дону перекинулась горбата яскрава веселка. Німо гримотів на заході грім. В яру з орлиним клекотом мчала каламутна нагірна вода. Вниз, до Дону, по косогору, по баштанах бігли спінені струмки. Вони несли оббите дощем листя, вимиті з грунту коренища трав, зламане житнє колосся. По баштанах, примулюючи огудиння кавунів і динь, розповзались масні піщані наноси ; вздовж по путівцях, глибоко промиваючи колії, спливала бурхлива вода. Коло відноги далекого горба догоряла підпалена блискавкою копиця сіна. Високо підіймався лило-вий стовп диму, майже торкаючись верхівкою розстеленої по небу веселки.

Іллівна і Наталя спускались до хутора, обережно ступаючи босими ногами по сковзькому болотяному шляху, високо підіткнувши спідниці. Іллівна говорила :

— Норовисті ви всі, молоді, господи мій ! Тільки що — ви й казитесь. Пожила б так, як я замолоду жила, що б ти тоді робила ? Тебе Гриша за все життя пальцем не торкнув, і то ти невдоволена, он яке чудо сотворила : і кидати його зібралась, і памороки тобі забило, і чого ти тільки не робила, бога, і то у ваші погані діла вплутала ... Ну, скажи, любоньке, і це— добре ? А мене ідол мій кривоногий замолоду до смерті прибивав, та ні за що, ні по що ; нічим я перед ним не винна була. 'Сам паскудства робив, а на мені злість зганяв. Прийде бувало вдосвіта, заплачу гіркими слізьми, почну дорікати, ну, він і гатить мене кулаками... Місяцями вся синя, як залізо, ходила, а от вижила ж і дітей вигодувала, і з дому ні разу не зривалась іти. Я не вихваляю Гришу, але з таким ще можна жити. Якби не щя гадюка — був би він споміж хутірських козаків першим. Причарувала вона його, не інакше.

Наталя довго йшла, мовчки щось обдумуючи, потім сказала:

— Мамо, я про це більше не хочу говорити. Григорій приїде, там видно буде, куди мені подітись... Може, сама піду, а може й він вижене, а зараз я з вашого дому нікуди не рушу.

— Отак би й давно сказала ! — зраділа Іллівна.— Бог дасть, все владнається. Він нізащо тебе не вижене, і не думай про це! Так він любить і тебе, і діток, та щоб подумав отаке? Ні — ні ! Не проміняє він тебе на Оксану, не може він цього зробити. Ну, а між своїми хіба мало що буває ? Аби тільки живий він вернувся...

— Смерті я йому не бажаю... То я згарячу там таке говорила ... Ви мені не дорікайте за це. З серця його не викинеш, але й так жити важенько ...

— Серденько моє, рідна! Та хіба ж я не знаю ? Тільки з розмаху нічого не треба робити. Справді, киньмо про це балакати ! І ти старому, ради Христа,, нічого не говори. Не його це діло.

— Я вам про одне хочу сказати... Буду я з Григорієм жити чи ні, покищо невідомо, але родити від нього більше не хочу. Ще й з цими не видно, куди доведеться діватись... А я вагітна зараз, мамо...

— І давно ?

— Третій місяць.

— Куди ж від цього подінешся ? Хочеш чи не хочеш, а родити доведеться.

— Не буду,— рішуче сказала Наталя.— Сьогодні ж піду до бабки Капітонівни. Вона мені від цього дасть раду... Деяким жінкам вона це робила.

— Це — плід троїти ? І повертається в тебе язик, у безсовісної ? — Обурена Іллівна спинилась сёред шляху, сплеснула руками.