Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 69

У них перевага, в озброєнні. У них чотирнадцять кулеметів., а в нас жодного. І людей у них більше... Треба виходити звідси й організовувати козаків на повстання. Поки їм підкинуть підкріплення — весь округ буде охоплений повстанням. Тільки на це й надія. Тільки на це!

Фомін довго мовчав, потім сказав :

Що ж, на тому доведеться й порішити. Взводні! Зараз же перевірте спорядження, підрахуйте, скільки в кожного на руках патронів. Суворий наказ : жодного патрона даремно не витрачати. Першого ж, хто не послухає, зарубаю своєю рукою. Так і перекажіть бійцям.— Він помовчав і злісно гупнув по столі величезним кулаком.— Ех, п....... кулемети ! А все

305

20. Тихий Дон. 194

ти, Чумаков-! Хоч би штук чотири відбити! Зараз вони, звісно, виставлять нас із станиці... Ну, розходьтеся ! Ночуємо, якщо не виб'ють нас, у станиці, а вдосвіта виступимо, пройдемось по округу ...

Ніч минула спокійно. На одному краю Вешенської були повсталі ескадроні, на другому — караульна рота і комуністи та комсомольці, що влились у неї. Лише два квартали розділяли противників, але жодна сторона не наважилась на нічний наступ.

Вранці заколотний ескадрон без бою залишив! станицю і поїхав, у південно — східному, напрямі.

XI

Перші три тижні після того, як пішов з дому, Григорій жив у хуторі Верхнє — Кривському, Єданської станиці, в знайомого козака однополчанина. Потім пішов у хутір Горбатів-ський, там у далекого родича Оксани прожив більш як місяць.

Цілі дні він лежав у кімнаті, надвір виходив тільки ночами. Все це було схоже на тюрму. Григорій страшенно нудьгував від гнітючого безділля. Його невтримно тягло додому — до дітей, до Окбани. Часто безсонними ночами він надягав шинель, твердо наважувався йти в Татарський — і ;щоразу, подумавши добре, роздягався і, стогнучи, падав на ліжко ниць. Нарешті так жити стало не під силу. Хазяїн, що був Оксані двоюрідним дядьком, співчував Григорію, але й він не міг тримати в себе такого постояльця безконечно'. Якось Григорій, після вечері пробравшись у свою кімнату, почув розмову. Тонким від ненависті голосом хазяйка питала :

— Коли ж це скінчиться ?

— Що ? Про що ти говориш ? — баском відповів їй хазяїн.

— Коли ж ти цього дармоїда збудеш з рук ?

— Мовчи !

— Не буду мовчати ! У самих хліба лишилось — кіт наплакав, а ти його, чорта горбатого, утримуєш, годуєш щодня. Доки це буде, я тебе питаю ? А коли Рада дізнається ? З нас голови познімають, дітей посиротять !

— Мовчи, Явдохо !

— Не буду мовчати ! У нас діти ! У нас хліба лишилось не більше як двадцять пудів, а ти прикормив у хаті цього дармоїда ! Хто він тобі —такий ? Рідний брат ? Сват ? Кум ? Він тобі й близько не рідня ! Він тобі — двоюрідний кисіль на троюрідній воді, а ти його утримуєш, годуєш, напуваєш. У-у, чорт лисий! Мовчи, не гавкай, а то завтра сама піду в Раду і заявлю, яка квітка в тебе в хаті викохується! .

Другого дня хазяїн увійшов до Григорія В кімнату,— дивлячись на підлогу, сказав:

— Григорію Пантелевичу! Як хочеш суди, а більш тобі жити в мене не можна... Я тебе поважаю, і батька твого покійного знав і поважав, але тепер мені важко тебе утримувати нахлібником... Та й побоююсь, щоб власть не дізналась про тебе. Іди куди хочеш. У міене сім'я. Голову через тебе мені занапащати неохота. Пробйч, ради Христа, але ти нас опростай...

— Добре,— коротко сказав Григорій.— Спасибі за хліб-сіль, за пристановище. Спасибі за все. Я сам бачу, що — тягар для тебе, але куди ж мені подітись ? Усі ходи для мене закриті.

— Куди знаєш.

— Добре. Сьогодні піду. Спасибі тобі, Артамоне Васильовичу, за все.

— Не варто, не дякуй.

— Я твоєї добрості не забуду. Може, і я тобі чимнебудь колинебудь у пригоді стану.

Зворушений хазяїн ляснув Григорія по плечу.

— Про що там балакати! Як на мене, то нехай би ти ще два місяці жив, та жінка не велить, лається щодня, проклята ! Я козак і ти козак, Григорію Пантелевичу; ми з тобою обидва проти радянської влади, і я тобі підсоблю : іди сьогодні на хутір Ягідний, там мій сват живе, він тебе прийме. Скажи йому моїм словом : Артамон сказав прийняти тебе, як рідного сина, годувати й утримувати, поки сили вистачить. А колись ми з ним поквитаємось. Але ти тільки іди від мене сьогодні ж. Мені довше тебе держати не можна, то таки жінка напосідає, а то побоююсь, коли б Рада не дізналась ... Пожив, Григорію Пантелевичу, і годі. Мені своя голова теж дорога...

Пізньої ночі Григорій вийшов з хутора і не встиг дійти до вітряка на горбі, як три вершники, що виросли наче спід землі, спинили його.

— Стій, сукин син ! Ти хто такий ?

У Григорія затремтіло серце. Він мовчки спинився. Втікати було безглуздо. Коло шляху — ні ярка, ні кущика : порожній голий степ. Він не встиг би ступити й двох кроків.

— Комуніст ? Іди назад, в гроб твою мать ! Ану, живо!

Другий, наїжджаючи на Григорія конем, наказав :

Руки ! Руки з кишень ! Виймай, а то голову зрубаю !

Григорій мовчки вийняв руки з кишень шинелі і, ще не зовсім ясно усвідомлюючи, що з ним трапилось і хто ці люди, що спинили його,— спитав :

— Куди йти ?

— В хутір. Вертайся назад.

До хутора його супроводив один вершник, два інших на вигоні відокремились, помчали до шляху. Григорій ішов мовчки. Вийшовши на дорогу, він пішов повільніше і спитав:

— Слухай, дядьку, ви хто такі є ?

— ‘Іди, йди! Не балакай! Руки заклади назад, чуєш?! і

Григорій мовчки скорився. Трохи згодом знов спитав *.

— Ні, все таки, хто ви такі ?

— Православні.

. — Я й сам не старовір.

— Ну, і радій.

— Ти. куди мене ведеш ?

— До командира. Іди, ти, гаде, а то я тебе...

Конвойний легенько штовхнув Григорія вістрям щаблі;

Тонко вигострене, холодне стальне жало торкнулось голої шиї Григорія якраз між коміром шинелі й папахою, і в ньому, як іскра, на мить спалахнуло почуття переляку, що змінилось безсилим гнівом. Звівши коміра; обернувся наполовину й глянув на конвойного, сказав крізь зуби :

— Не дурій, чуєш ? А то коли б я в тебе цю штуку не одібрав...

— Іди, падлюко, не балакай ! Я тобі одберу! Руки назад!

Григорій кроків два ступив мовчки, потім сказав:

— Я й так мовчу, не лайся. Подумаєш, лайно яке...

— Не оглядайся !

— Я й так не оглядаюсь.

— Мовчи, йди швидше !

— Може риссю побігти? — спитав' Григорій, змахуючи з вій налипаючі сніжинки.

Конвойний мовчки підігнаві коня. Кінські вологі від поту й нічної вогкості груди штовхнули Григорія в спину, біля ніг його кінський копит з чваканням продавив талий сніг.

— Ану тихше ! — гукнув Григорій, впираючись долонею в кінську гриву.

Конвойний підняв на рівень голови шаблю, неголосно сказав:

— Ти йди, сучий виб....., і не балакай, а то я тебе не до

веду до місця. У мене на, це рука легка. Цить, і ні 'слова більше!

Аж до хутора вони мовчали. Коло крайнього двору вершник придержав коня, сказав :

— Іди в оці ворота.

Григорій увійшов у навстіж відчинені' ворота. В глибині двору видно було просторий, критий бляхою дім. Під повіткою пирхали і звучно жували коні. Біля ганку стояло чоловіка шість озброєних людей. Конвойний вклав у піхви шаблю, сказав, злізаючи з коня:

— Іди в хату, по приступках прямо, перші двері ліворуч.

Іди, не оглядайся, скільки разів тобі говорити, в рот тебе, в печінку, в селезінку!

Григорій повільно сходив приступками ганку. Чоловік у будьонівці і довгій кавалерійській шинелі, що стояв коло поручнів, спитав :

— Піймали, чи що?

— Піймали,— неохоче відповів знайомий Григорію хрипкий голос його конвоїра.— Коло вітряка взяли.

— Секретар ячейки, чи хто він такий ?

— А хрін його знає. Якась сволодюга, а хто він такий — зараз узнаємо.

"Або де банда, або вешенські чекісти мудрують, придурюються. Попався! Попався, як Дурень",— думав Григорій, навмисне затримуючись у сінях, намагаючись зібрати думки.

Перший, кого він побачив, відчинивши двері,— був Фомін. Він сидів за столом серед багатьох одягнених у військове незнайомих Григорію людей. На ліжку купою лежали шинелі й кожушки, карабіни стояли коло лави, рядком ; тут же на лаві безладною купою були накидані шаблі, патронташі, підсумки й сідельні саквих. Від людей, від шинелей і спорядження тхнуло густим запахом кінського поту.

Григорій зняв папаху, неголосно сказав :

— Здрастуйте!

— Мелехов ! От правду кажуть, що степ широкий, а дорога вузька ! Довелось таки знов побачитись ! Звідки ' ти взявся ? Роздягайся, сідай.— Фомін устав зза столу, підійшов до Григорія, простягаючи руку.— Ти чого тут блукав?

— За ділом прийшов.

— За яким ділом ? Далекувато ти забрів ...— Фомін допитливо розглядав Григорія.— Кажи по-правді — рятувався тут, чи що ?

— Оце — і вся правда,— знехотя усміхаючись, відповів Григорій.

— Де ж тебе мої хлопці згребли ?

— Біля хутора.

— Куди йшов ?

— Світ — заочі...

Фомін ще раз уважно подивився Григорію їв очі й усміхнувся.

— Ти, я бачу, думаєш, що ми тебе зловили і у Вешки повеземо ? Ні, брат, нам туди вороття нема... Не бійся! Ми перестали радянській владі служити. Не вжилися з нею...

— Розлуку взяли,— басом сказав немолодий козак, що курив біля печі.

Хтось із тих, що сиділи за столом, голосно засміявся. 1

— Ти нічого про мене не чув ? — спитав Фомін.

— Ні. . .

— Ну, сідай заі стіл, поговоримо. Борщу і м'яса нашому гостеві!

Григорій не вірив жодному слову Фоміна. Блідий і стриманий, він роздягнувся, сів. до столу. Йому хотілось курити, але він згадав, що в нього вже другу добу нема тютюну.

— Закурити нема ? — звернувся він до Фоміна.

Той послужливо простягнув шкіряний портсигар. Від уваги його не сховалось, що пальці Григорія, коли— він браві цигарку, дрібно здригалися, і Фоміїн знов усміхнувся ві руду-в'агі хвилясті вуса.

— Проти радянської влади ми повстали. Ми — за народ і проти продрозверстки й комісарів. Вони нам довго голови дурили, а тепер ми їм будемо дурити. Зрозуміло тобі, Мелехов ?

Григорій промовчав. Він закурив, кілька разіві підряд поквапливо затягнувся. У нього .трохи запаморочилась голова і до горла підступила нудота. Він погано харчувався останній місяць і тільки зараз відчув, як ослаб за цей ча"с. Погасивши цигарку, він жадібно взявся їсти. Фомін коротко розказав, про повстання, про перші дні блукання по округу, пишномовно іменуючи свої блукання "рейдом". Григорій мовчки слухав і, майже не пережовуючи, ковтав хліб і жирну, недоварену баранину.

— Ну, й охляв же ти в гостях,— добродушно посміхаючись, сказав Фомін.

Ікаючи від пересичення, Григорій буркнув :

— Не в тещі жив.

— Воно й видно.