Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 72

Люди метнулися на всі боки. В широкому колі залишилась тільки удова. Вона бувала в бувальцях і тому спокійно дивилась' на вискалену морду фомінівського коня, на бліде від шаленства обличчя вершника.

. Наїжджаючи на неї конем, Фомін високо підняв; нагайку.

— Цить, рябе стерво !.. Ти чого тут агітацію розводиш ?!.

Просто над головою безстрашної козачки висіла задерта

вгору, вискалена кінська морда. З вудил злетів блідозелений згусток піни, впав на чорну удовину хустку, з неї — на .щоку. Удова змахнула його рукою, ступила крок назад.

— Тобі можна говорити, а нам не можна? — крикнула вона, дивлячись на Фоміна круглими, блискаючими від злості очима.

Фомін не вдарив1 її. Потрясаючи нагайкою, він загорлав:

— Зараза більшовицька ! Я з тебе дурощі виб'ю ! От накажу закотити тобі спідницю та всипати шомполів, тоді враз порозумнішаєш !

Удова ступила ще два кроки назад і, несподівано обернувшись до Фоміна спиною, низько нагнулась, підняла спідницю.

— А цього ти не бачив, Аніко — воїне ? — гукнула вона і, випроставшись дивовижно швидко, знов стала обличчям до Фоміна.— Мене ?! Бити ?! В носі в тебе не кругло !..

Фомін розлючено плюнув, натягнув поводи, стримуючи коня, що поточився назад.

— Закрийся, кобило нежеребна ! Рада, що на тобі м'яса багато ? — голосно сказав він і повернув коня, марно намагаючись зберегти на обличчі суворий вираз.

Глухий притамований регіт зазвучав у натовпі. Один, з фо-мінівців, рятуючи зганьблену честь свого командира, підбіг до вдови, замахнувся прикладом карабіна, але здоровенний козак, зростом на дві голови вищий за нього, затулив жінку широким плечем, тихо, але промовисто сказав :

— Не чіпай !

І ще троє хуторян швидко підійшли і відтиснули вдову назад. Один з них — молодий, чубатий, шепнув фомінівцю :

— Чого заміряєшся, ну ? Жінку побити немудро,— ти своє молодецтво он там, на пагорку, покажи, а поза городи їздити всі ми завзяті...

' Фомін кроком од'їхав до плоту, підвівся на стременах.

— Козаки ! Подумайте добре ! — крикнув він, звертаючись до юрби, що повільно розходилась.— Зараз по — доброму просимо, а через тиждень повернемось — інакше говоритимемо !

Він чомусь повеселів і, сміючись, стримуючи коня, що танцював на одному місці, кричав:

— Ми не з полохливих ! Нас цими бабськими... (далі — кілька нецензурних виразів) не налякаєте ! Ми бачили і рябих, і всяких ! Приїдемо, і коли ніхто з вас добровільно не впишеться в наш загін — силою мобілізуємо всіх молодих козаків. Так і знайте! Нам з вами панькатись і заглядати вам у вічі ніколи !

В юрбі, що спинилась на хвилину, залунав сміх і жваві балачки. Фомін, все ще усміхаючись, скомандував :

— По ко — о — онях !..

Багровіючи від стримуваного сміху, Григорій поскакав до свого взводу.

Фомінівський загін, що розтягнувся на грязькому шляху, виїхав уже на пагорок, зник з очей негостинний хутір, а Григорій все ще зрідка усміхався, думав: "Добре, що веселі люди ми — козаки, жарти в нас гостюють частіше, ніж горе, а не дай боже коли б усе робилося всурйоз — від такого життя давно повіситися б можна!" Веселий настрій довго не залишав його, і тільки на привалі він гірко і з тривогою подумав про те, що козаків, напевне, не вдасться підняти і що вся фомінівська витівка приречена на неминучий провал.

XIII

Ішла весна. Дужче пригрівало сонце. На південних схилах пагорбів розтав сніг і руда від торішньої трави земля опівдні вже повивалась прозорим бузковим серпанком випарів. На таловинах, на могилах, спід врослих у суглинок самородних каменів показались перші, яскраво — зелені гострі парості трави мідянки. Зачорніла зябля. З залишених зимових доріг гайворони перекочували на токи, на затоплену талою водою озимину. В ярах і балках сніг лежав синій, весь по-йнятий вологою ; звідти все ще суворо віяло холодом, але вже тонко і співучо дзвеніли в ярах, під снігом невидимі для ока весняні струмки, і зовсім по — весняному, ледве помітно й ніжно зазеленіли в перелісках стовбури тополь.

Надходила робоча пора, і що день, то більше танула фомінівська банда. Після ночівлі вранці недолічувались одного —двох чоловік, а одного разу зникло зразу мало не піввзводу : вісім чоловіка з кіньми і зброєю поїхали у Вешенську здаватись. Треба було орати й сіяти. Земля кликала, вабила до роботи, і багато фомінівців., впевнившись, що боротьба марна, потайки кидали банду, роз'їжджались по домівках. Залишався завзятий народ, кому не можна було повертатись, чия провина перед радянською владою була занадто велика щоб можна було сподіватися прощення.

321

21. Тихий Дон. 194

До перших чисел квітня у Фоміна.. було вже не більше 86 шабель. Григорій теж залишився в банді. У нього невиста-чило мужності з'явитись додому. Він був твердо переконаний у тому, що справа Фоміна програна і що рано чи пізно банду розіб'ють. Він знав, що при першій же серйозній сутичці з будьякою регулярною кавалерійською частиною Червоної Армії вони будуть розгромлені вщент. І все таки лишився підручним у Фоміна, потай сподіваючись якось дотягти до літа, а тоді захопити пару кращих у банді коней, махнути вночі в Татарський і звідти разом з Оксаною-—на південь. Степ донський широкий, просторий і неїжджених шляхів у ньому' багато ; влітку всі шляхи відкриті і скрізь можна знайти пристановище... Думав він, залишивши денебудь коней, пішки з Оксаною пробратись на Кубань* у передгір'я, десь далі від рідних місць, і там пережити неспокійний час. Іншого виходу, здавалось йому, не було.

Фомін, за порадою Капаріна, вирішив перед льодоходом перейти на лівий бік Дону. На границі з Хоперським округом, де було багато лісів, сподівався він, якщо буде потрібно, сховатись від переслідування.

Вище хутора Рибного банда переправилась через Дон. Місцями, на бистрині, лід уже пронесло. Під яскравим квітневим сонцем срібною лускою виблискувала вода, але там, де була наїжджена зимова дорога, що на аршин височіла над рівнем льоду,— Дон стояв непорушно. Край берегів поклали плоти, коней поодинці перевели за поводи, на тім боці Дону построїлись і, виславши наперед розвідку, пішли в напрямі Єланської станиці.

Через день Григорію довелось побачити свого хуторянина — одноокого старика Чумакова. Він ходив у хутір Гряз-новський до рідні і зустрівся з бандою неподалік від хутора. Григорій одвів старика вбік від шляху, спитав :

— Дітки мої — живі — здорові, дідусю ?

— Бог боронить, Григорію Пантелевичу, живі й здорові.

— Велика просьба до тебе, дідусю: передай їм і сестрі Докії Пантелевні від мене низенький поклін, і Прохорові Зикову — поклін, а Оксані Астаховій скажи, нехай мене скоро сподівається. Тільки, крім них, нікому не кажи, що бачив мене, добре ?

— Зроблю, голубе, зроблю ! Не сумнівайся, все перекажу, як треба.

— Що нового в хуторі ?

— А нічого нема, все— по — старому.

— Кошовий і досі головою ?

— Він самий.

— Сім'ю мою не кривдять ?

Нічого не чув, то значить не чіпають. Та за що ж їх чіпати ? їм за тебе не відповідати...

— Що про мене балакають на хуторі ?

Старик висякався, довго витирав вуса й бороду червоною нашийною хусткою, потім ухильно відповів :

— Господь їх знає... Різне брешуть, хто як собі хоче. Миритися з радянською владою скоро будете ?

Що міг йому відповісти .Григорій ? Стримуючи коня, що рвався вперед за загоном, він усміхнувся, сказав :

— Не знаю, діду. Покищо нічого не видно.

— Як то не видно ? З черкесами воювали, з турком воювали, і то замирення вийшло, а ви всі свої люди і ніяк між собою не погодитесь... Не гаразд, Григорію Пантелевичу, їй — право, не гаразд! Бог милосердний, він усе бачить, він вам усім цього не простить, згадай моє слово ! Ну, чи видане це діло : руські, православні люди зчепились між собою, і впину на вас нема. Ну, повоювали-б трохи, а то ж четвертий рік на бійку сходитесь. Я своїм старечим розумом так метикую : пора кінчати !

Григорій попрощався з старим і бистро поскакав доганяти свій взвод. Чумаков довго стояв, спершись на палицю, прот тираючи рукавом сльозливу порожню очну западину. Єдиним, але по — молодому бистрим оком він дивився вслід Г риго-рію, милувався його молодецькою посадкою і тихо шепотів :

— Хороший козак ! Всім хороший, і вдачею, і всім, а от непутящий .. Збився з свого шляху! Йому б такому тільки з черкесами воювати, а він бач що надумав ! І на чуму вона йому потрібна, ця власть ? І що вони собі думають, ці молоді козаки? З Гришки й питати нічого, в них уся порода така непутяща ... І покійний Пантелей такий самий кручений був, і Прокопа діда пам'ятаю... Теж дичка — кислиця був, а не людина ... А от що інші козаки думають — побий мене бог, не второпаю.

Фомін, займаючи хутори, вже не скликав зборів громадян. Він упевнився, що агітація даремна. Ішлося вже про те, щоб якось утримати своїх бійців, а не вербувати нових. Він помітно спохмурнів і став менш балакучим. Втіхи почав шукати в самогоні. Скрізь, де тільки доводилось йому ночувати, відбувалась страшна пиятика. Дивлячись на свого отамана, пили і фомінівці. Занепала дисципліна. Частіше траплялись випадки грабежів. У домах радянських службовців, що ховалися при наближенні банди, забирали все, що можна було вивезти верховим конем. Сідельні в'юки в багатьох бійців страшенно розпухли. Якось Григорій побачив у одного з бійців свого взводу ручну швацьку машинку. Зачепивши за луку поводи, він держав її під пахвою лівої руки. Тільки нагайкою Григорію вдалось примусити козака розлучитися з своїм надбанням. Того вечора між Фоміним і Григорієм відбулась різка розмова. Вони були удвох у кімнаті. Розпухлий від пиятики Фомін сидів за столом. Григорій,, широко ступаючи, ходив по кімнаті.

— Сядь, не маяч перед очима,— з досадою сказав Фомін.

Не звертаючи уваги на його слова, Григорій довго метався по тісній козачій кімнатці,, потім сказав:

— Мені, це обридло, Фомін ! Кінчай грабунки та гулянки !

— Поганий сон тобі сьогодні приснився ?

— Теж мені жарти... Народ про нас починає погано говорити !

— Ти ж бачиш, нічого не можу зробити з хлопцями,— нехотя сказав Фомін.

— Та ти ж нічого й не робиш!

— Ну, ти мені не указ ! А народ твій доброго слова не вартий. За них же, сволочів, страждаємо, а вони...' Я про себе думаю, та й годі.

— Погано й про себе думаєш. За пияцтвом думати ніколи.