Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 80

Іди до Чумакова, він тебе опреділить.

Через кілька хвилин розлючений Чумаков підскакав до Фоміна.

— Ти здурів чи жарти жартуєш ? — крикнув він, спиняючи коня.— На чорта ти мені жида прислав ? Не приймаю ! Нехай мететься під три вітри!

— Візьми, візьми його, нехай буде нас більше,— спокійно сказав Фомін.

Але Чумаков з піною на губах загорлав :

— Не візьму! Вб'ю, а не візьму! Козаки галас зняли, іди сам їм раду давай !

Поки вони сперечались і сварились — біля обозної тачанки з молодого єврея стягли вишивану сорочку і кльоши-сті сукняні штани. Приміряючи на себе сорочку, один з козаків сказав :

— Он бачиш за хутором бур'ян торішній ? Біжи туди риссю і лягай. Лежати будеш — поки ми поїдемо звідси, а як поїдемо — вставай і шквар, куди хочеш. До нас більше не приходь, уб'ємо, іди собі краще в Ростов, до мамаші. Не ваше це єврейське діло — воювати. Господь — бог вас навчав торгувати, а не воювати. Без вас упораємось і якось раду дамо 1

Єврея не прийняли, зате того ж дня з сміхом і жартами зарахували в другий взвод відомого по всіх хуторах Вешен-ської станиці дурника Пашу. Його захопили в степу, привели в хутір і урочисто вбрали в зняте з убитого червоноар-мійця обмундирування, показали, що робити з гвинтівкою, довго вчили орудувати шаблею.

Григорій ішов до своїх коней, що стояли біля конов'язі, але, побачивши осторонь густий натовп,— попрямував туди. Вибух реготу примусив його прискорити ходу, а потім, коли настала тиша, він почув чийсь навчаючий розсудливий голос :

— Та не так же, Паша! Хто так рубає ? Так дрова можна рубати, а не людину. Треба ось так, зрозумів ? Зловиш — і зразу наказуй йому ставати навколішки, а то стоячого тобі рубати буде незручно... Стане він навколішки, а ти отак, ззаду, і втни його по шиї... Старайся не прямо рубати, а з потягом на себе, щоб лезо різало, йшло навскоси ...

Оточений бандитами, юродивий стояв, виструнчившись, міцно стискаючи ефес оголеної шаблі. Він слухав напучування одного з козаків, усміхаючись і щасливо мружачи вирячкуваті сірі очі. В куточках його рота, наче в коня, біліли набиті піняві заїди, по мідночервоній бороді на груди струмками текла слина... Він облизував нечисті губи і шепеляво, недорікувато говорив :

— Все зрозумів, голубчику, все... Так і зроблю... поставлю на колінця раба божого і шийку йому переріжу... геть чисто переріжу! І штани ви мені дали, і сорочку, і чоботи ... От тільки пальта у мене нема ... Ви б мені пальтечко справили, а я вам догоджу ! З усієї сили постараюсь !

— Уб'єш якогось комісара — от тобі й пальто. А зараз розказав би, як тебе торік женили,— запропонував один з козаків.

В очах юродивого, розширених і застелених каламутною паволокою, мигнув тваринний страх. Він вилаявся довгою лайкою і під загальний регіт почав щось говорити. Таке огидне було все це, що Григорій здригнувся, квапливо одійшов. <<І от з такими людьми зв'язав я свою долю ..." — подумав він, охоплений тугою, гіркістю і злістю на самого себе, на все це осоружне життя...

Він ліг коло конов'язі, намагаючись не слухати вигуків юродивого і гримотливого реготу козаків. "Завтра ж залишу їх. Пора !" — вирішив він, поглядаючи на своїх ситих, справних коней. Він готувався до втечі з банди ретельно й обдумано. В зарубаного міліціонера взяв документи на ім'я Ушакова, зашив їх під підкладку шинелі. Коней став готувати до короткого, але бистрого пробігу ще два тижні тому: вчасно напував їх і чистив так старанно, як не чистив і на дійсній службі, правдою і кривдою добував на ночівлях зерно, і коні його були кращі, ніж у всіх інших, особливо — тавричанський сивий у яблуках кінь. Він весь лиснів і шерсть його виблискувала на сонці, як кавказьке чорнене срібло.

На таких конях можна було сміливо втікати від будь-якої погоні. Григорій устав, пішов у близький двір. У старої жінки, що сиділа на приступках комори, чемно спитав :

— Коса є у вас, бабусю ?

— Десь була. Тільки чума її знає, де вона. А нащо тобі?

— Хотів у вашій леваді трави коням вкосити. Можна ?

Старуха подумала, потім сказала :

— І коли ви вже з нашої шиї злізете ? Те вам дай, це подай... Одні приїдуть — зерно беруть, другі приїдуть — теж тягнуть і волочать усе, що тільки бачать. Не дам я тобі коси ! Як хочеш, а не дам.

— Що ж, тобі трави шкода, божа бабусю ?

— А трава, що ж, по — твоєму, на порожньому місці росте ? А корову чим я годуватиму ?

— Мало в степу трави ?

— От і їдь туди, голубчику. В степу її багато.

Григорій з досадою сказав:

— Ти, бабусю, краще дай косу. Я трошки вкошу, а все тобі залишиться, а то як пустимо туди коней,— усе витовчемо !

Стара суворо глянула на Григорія і одвернулась.

— Піди сам візьми, вона, либонь, під сараєм висить.

Григорій розшукав під сараєм стареньку урвану косу,

і коли проходив мимо старої — виразно чув, як вона примовляла : "Погибелі на вас, проклятих, нема !"

До цього Григорію було не звикати. Він давно бачив, з яким настроєм зустрічають їх жителі хуторів. "Вони правильно міркують,— думав він, обережно махаючи косою і стараючись викошувати чистіше, без огріхів.— На чорта ми їм потрібні ? Нікому ми не потрібні, всім заважаємо мирно жити і працювати. Треба кінчати з цим, годі!"

Поринувши в свої думки, він стояв коло коней, дивився, як жадібно вони хапають чорними бархатистими губами жмути м'якої молодої трави. Задумливість його порушив юнацький ламкий басок :

— І який же кінь прехороший, просто — лебідь!

Григорій оглянувся. Молодий козачок Алексіївської станиці, що недавно вступив у банду, дивився на сивого коня, захоплено хитаючи головою. Не зводячи зачарованих очей з коня, він кілька разів обійшов круг нього, поцмокав язиком.

— Твій, чи що ?

— А тобі нащо? — непривітно відповів Григорій.

— Давай мінятися! У мене гнідий — чистокровний дончак, яку хоч перепону бере, і бистрий, який же бистрий! Як блискавка!

— Іди к чорту,— холодно сказав Григорій.

Парубчак помовчав трохи, зітхнув засмучено і сів неподалік. Він довго розглядав сивого, потім сказав :

— Він у тебе запалений. І здухвини в нього нема.

Григорій мовчки колупав у зубах соломинкою. Наівний

парубчак починав йому подобатись.

— Не будеш мінятись, дядечку ? — тихо спитав він, дивлячись на Григорія благаючим поглядом.

— Не буду. Навіть самого тебе на додачу не візьму.

— А де ти взяв цього коня ?

— Сам видумав його.

— Ні, справді!

— Та з тих самих воріт : кобила ожеребила.

— От і побалакай з таким дурнем,— ображено сказав парубчак і. одійшов.

Порожній, наче вимерлий, лежав перед Григорієм хутір. Крім фоміиІБцЇБ, ні душі не видно було навколо. Залишена на вулиці гарба, дровітня в подвір'ї з наспіх загнаною в неї сокирою і з недотесаною дошкою біля неї, налигані воли, що ліниво скубли серед вулиці низькорослу граву, перекинуте відро коло цямрини — все говорило про те, що мирне життя в хуторі було несподівано порушене і що хазяї, покинувши незакінченими свої справи, кудись поховались.

Таке саме безлюддя й такі самі сліди поквапної втечі жителів бачив Григорій, коли козачі полки ходили по Східній ПрусІЇ. Тепер довелось йому' побачити те саме в ріднім краю ... Однаково похмурими й ненавидячими поглядами зустрічали його тоді німці, тепер — козаки верхнього Дону. Григорій пригадав розмову з старою і тоскно глянув навколо, розстібнув комір сорочки. Знов підступив до серця проклятий біль ...

Жарко напікало землю сонце. Пахло на вулиці прісним запахом пилу, лободою і кінським потом. У левадах, на високих вербах, всаджених кошлатими гніздами, кричало гайвороння. Степова річечка, напоєна десь у верхів'ї яру джерельною водою, поволі — волі текла хутором, переділяючи його на дві частини. З обох боків до неї сповзали просторі козачі двори, всі зарослі густими садками, з вишнями, що заступили вікна хат, з крислатими яблунями, що простягали до сонця зелене листя і молоду в'язь плодів.

Затуманеними очима дивився Григорій на порослий кучерявим споришем двір, на криту соломою хату з жовтими віконницями, на високий колодязний журавель... Біля току, на одному з паколів у старому плоту висів кінський череп, вибілений дощами, з чорними провалами порожніх очних дір. По тому ж паколу, звиваючись спіраллю, повзло", тяглось до світла зелене гарбузове огудиння. Воно досягло верхівки па-кола, чіпляючись волохатими вусиками за виступи черепа, за мертві кінські зуби, і звислий кінчик його, шукаючи опори, вже діставав гілку калинового куща, що ріс неподалік.

Уві сні чи в далекому дитинстві бачив усе це Григорій? Охоплений раптовим приступом гарячої журби, він ліг під плотом ниць, закрив лице долонями, і встав аж тоді, коли здалека долинуло протяжне : "Сідла — а — ай ко — оней !"

Вночі на поході він виїхав з рядів, спинився, начебто для того, щоб пересідлати коней, а потім прислухався до цокоту кінських копит, що повільно віддалявся й нарешті затих, і, скочивши в сідло, галопом поскакав убік від шляху.

Верст п'ять він гнав коней не спиняючись, а потім перевів їх на крок, прислухався — чи не йде ззаду погоня ? В степу було тихо. Тільки жалібно перегукувались на піщаних пагорбах кулики та десь далеко — далеко ледве чутно звучав собачий гавкіт.

В чорному небі — золотий розсип мерехтячих зір. В степу — тиша й вітрець, напоєний рідним і гірким духом полину... Григорій підвівся на стременах, зітхнув полегшено, на повні груди...

XVII

Задовго до світанку він прискакав на луг навпроти Татарського. Нижче хутора, де Дон був міліший, роздягнувся догола, прив'язав коням до голів одежу, чоботи, зброю, і, тримаючи в зубах підсумок з патронами, разом з кіньми поплив через річку. Вода обпекла його нестерпним холодом. Стараючись зігрітись, він швидко загрібав правою рукою, не випускаючи з лівої зв'язаних поводів, півголосом підбадьорюючи стогнучих і пирхаючих на плаву коней.

На березі швидко одягнувся, підтягнув попруги сідел і, щоб зігріти коней, бистро помчав до хутора. Намокла шинель, мокрі крила сідла, волога сорочка холодили тіло. Зуби Григорія цокотіли, по спині пробігав дрож, і сам він весь дрижав, але незабаром швидка їзда його зігріла, і неподалік від хутора він поїхав кроком, озираючись на всі боки і сторожко прислухаючись. Коней вирішив залишити в яру. По кам'янистому розсипу спустився в рів у яру.