Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 82

Опустивши очі, вона мигцем глянула на його великі вузлуваті руки і чогось зітхнула.

Трохи згодом Оксана тихенько встала, перейшла галявину, високо підібравши спідницю, стараючись не замочити її в росяній траві. Десь недалеко бився об каміння і дзвенів струмок. Вона спустилась у рів, встелений порослими мохом і вкритими прозеленню кам'яними плитами, напилась холодної джерельної води, вмилася й досуха втерла порум'яніле лице хусткою. З губ її весь час не сходила тиха усмішка, радісно світились очі. Григорій знов був з нею! Знов примарним щастям вабило її невідоме... Багато сліз виплакала Оксана безсонними ночами, багато горя витерпіла за останні місяці. Ще вчора вдень, на городі, коли жінки, що пололи неподалік картоплю, заспівали сумної жіночої пісні,— у неї болісно стиснулось серце і вона мимоволі прислухалась :

Гиля-гиля, сірі гуси та й додомоньку,

Чи не час вам. сірі гуси, та й наплаватися?

А вже мої сірі гуси та й наплавалися,

А вже мої карі очі та й наплакалися...—

виводив, скаржився на осоружну долю високий жіночий голос, і Оксана не витримала : сльози так і бризнули їй з очей ! Вона хотіла забутись у роботі, заглушити журбу, що ворухнулась під серцем, але сльози заливали очі, дрібно капали на зелене картоплиння, на знесилені руки, і вона вже нічого не бачила й не могла працювати. Кинувши сапу, лягла на землю, сховала обличчя в долонях, дала волю сльозам...

Ще вчора вона проклинала своє життя, і все навколо здавалось їй сірим і безрадісним, наче в непогожий день, а сьогодні весь світ здавався їй радісним і світлим, наче після благодатної літньої зливи. "Знайдемо й ми свою долю!"— думала вона, неуважно дивлячись на різьблене дубове листя, яке спалахнуло під косим промінням сонця, що сходило.

Коло кущів і на пригріві росли запашні барвисті квітки. Оксана нарвала їх цілий оберемок, обережно сіла недалеко від Григорія і, згадавши молодість, стала плести вінок. Він вийшов пишний і гарний. Оксана довго милувалась ним, потім вплела в нього кілька рожевих квіточок шипшини, поклала в головах у Григорія.

. Годині о дев'ятій Григорій прокинувся від кінського іржання, злякано сів, шастаючи круг себе руками, шукаючи зброю.

— Нікого нема,— тихо сказала Оксана.— Чого ти злякався ?

Григорій протер очі, сонно усміхнувся.

— Привчився по — заячому жити. Спиш і ві сні одним оком поглядаєш, від кожного стукоту здригаєшся... Від цього, дівко, швидко не одвикнеш. Довго я спав ?

— Ні, може ще заснеш ?

— Мені треба добу підряд спати, щоб відіспатися як слід. Давай краще снідати. Хліб і ніж у мене в сідельних сумках, дістань сама, а я піду коней напою.

Він устав, зняв шинель, повів плечима. Жарко пригрівало сонце. Вітер ворушив листя на деревах, і за шелестінням його вже не чути було співучого гомону струмка.

Григорій спустився до води, з каміння й гілок зробив в одному місці загату, шаблею накопав землі, засипав нею проміжки між камінням. Коли вода набралась коло його греблі, він привів коней і дав їм напитись, потім зняв з них вуздечки, знов пустив пастись.

За сніданком Оксана спитала :

— Куди ж ми поїдемо звідси ?

— На Морозівську. Доїдемо до Платова, а звідти підемо пішки.

— А коні ?

— Покинемо їх.

— Шкода, Гриша ! Коні так добренні, на сивого прямо не надивишся, і треба кидати ? Де ти його добув ?

— Добув...— Григорій невесело усміхнувся.— Грабежем взяв у одного тавричанина.

Трохи помовчавши, він сказав :

— Шкодуй, не шкодуй, а кидати доведеться... Нам кіньми не торгувати.

— А чого ти при зброї їдеш ? Нащо вона нам здалася ? Не дай боже, побачить хто — лиха не позбудемось.

— Хто нас уночі побачить ? Я її так, з остраху залишив. Без неї мені вже страшнувато ... Покинем коней — і зброю покину. Тоді вона вже буде непотрібна.

Після сніданку вони лягли на розстеленій шинелі. Григорій марно боровся з сном, Оксана, спершись на лікоть, розказувала, як жила без нього, як дуже намучилась за цей час. Крізь нездоланну дрімоту Григорій чув її рівний голос і не мав сили підняти обважнілі повіки. Іноді' він зовсім переставав чути Оксану. Голос її віддалявся, звучав глухіше й затихав зовсім. Григорій здригався і прокидався, а через кілька хвилин знов заплющував * очі. Втома була дужча за його бажання й волю.

— ...скучали, питали — де тато? Я з ними по — всякому, більше ласкою. Позвикали, прив'язались до мене і стали рідше навідувати ДокІйку. Полюшка — тихенька, смирна. Ляльок нашию їй з клаптів, вона й сидить з ними під столом, бавиться. А Мишко якось прибігає з вулиці, весь тремтить. "Ти чого ?"— питаю. Заплакав, та так гірко. "Хлопці зо мною не граються, кажуть — твій батько бандит. Мамко, правда, що він бандит ? Які бувають бандити ?" Кажу йому : "Ніякий він не бандит — твій батько. Він так... нещасний чоловік". От і причепився він розпитувати : чому нещасний, і що таке нещасний ? Ніяк йому не втовкмачу... Вони самі, Гриша, стали називати мене матір'ю, не подумай, що я їх учила. А Михайло нічого з ними обходився, ласкаво. ЗІ мною не здоровкався, одвернеться І пройде мимо, а їм разів зо два цукру привозив з станиці. Прохір усе за тобою журився. Пропав, каже, чоловік. Минулого тижня зайшов побалакати про тебе і аж слізьми заплакав... Обшук робили в мене, все зброї шукали, і під стріхою, і в погребі, і скрізь...

Григорій заснув, так і не дослухавши розповіді. Над головою його перешіптувалось під вітром листя молодого береста. По обличчю перебігали жовті блищики світла. Оксана довго цілувала його заплющені очі, а потім і сама заснула, притулившись до руки Григорія щокою, усміхаючись уві сні.

Пізно вночі, коли зайшов місяць, еони залишили Сухий яр. Через дві години їзди спустились з пагорба до Чира. На луці кричали деркачі, в порослих очеретом заводях річки надсаджувались жаби, і десь далеко й глухо стогнав бугай.

Суцільні садки тяглися над річкою, непривітно чорніючи в тумані.

Неподалік від містка Григорій спинився. Опівнічне безгоміння залягло в1 хуторі. Григорій торкнув коня закаблуками, звернув убік. їхати через міст він не захотів. Не вірив він цій тиші й боявся її. Край хутора вони переїхали річку вбрід і тільки но звернули у вузьку вуличку, як з канави підвівся чоловік, за ним — ще троє.

— Стій ! Хто їде ?

Григорій здригнувся від оклику, наче від удару, натягнув повіддя. Миттю опанувавши себе, він голосно озвався: "Свої! — і, круто завертаючи коня, встиг шепнути Оксані: — Назад! За мною !"

Четверо з застави продзагону, що недавно став' тут на ніч, мовчки і не кваплячись ішли до них. Один спинився прикурити, запалив сірника: Григорій оперіщив нагаєм оксаниного коня. Той рвонувся з місця вчвал. Пригнувшись до кінської шиї, Григорій скакав слідом. Томливі секунди тривала тиша, а потім громом ударив нерівний розкотистий залп, спалахи вогню пронизали темряву. Григорій почув різкий свист куль і протяжний крик :

— До збро — о — ї — і — і !..

Сажнів за сто від річки Григорій наздогнав розмашно втікаючого сивого коня,— порівнявшись, крикнув :

— Пригнись, Оксанко ! Пригнись нижче !

Оксана натягала поводи і, закидаючись, хилилась набік. Григорій встиг підтримати її, інакше вона б упала.

— Тебе поранили?! Куди влучило?! Говори ж!..— хрипко спитав Григорій.

Вона мовчала і все важче навалювалась на його руку. На скаку пригортаючи її до себе, Григорій задихався, шепотів:

— Заради господа — бога ! Хоч слово ! Та що ж це ти ?!

Але ні слова, ні стогону не почув він від безмовної Оксани.

Версти за дві від хутора Григорій круто звернув з дороги,

спустився до яру, зліз з коня і взяв на руки Оксану, обережно поклав її на землю.

Він зняв з неї теплу кофту, роздер на грудях легку ситцеву блузку й сорочку, помацки знайшов рану. Куля увійшла Оксані в ліву лопатку, роздробила кістку і навскоси вийшла під правою ключицею. Закривавленими тремтячими руками Григорій дістав з перекидних сумок свою чисту спідню сорочку, індивідуальний пакет. Він підвів Оксану, підставив під спину їй коліно, став перев'язувати рану, намагаючись затамувати кров, що цебеніла спід ключиці. Клапті сорочки й бинт швидко чорніли, промокали наскрізь. Кров текла також з на-піввідкритого рота Оксани, клекотіла й булькотіла в горлі. І Григорій, мертвіючи від жаху, зрозумів, що все скінчено, що найстрашніше, що могло трапитись у його житті,— вже трапилось ...

Крутим схилом яру, стежкою, протоптаною в траві і всіяною овечими бубляхами, він обережно спустився в яр, несучи на руках Оксану. Безвільно опущена голова її лежала в нього на плечі. Він чув свистяче, клекотливе дихання Оксани й почував, що тепла кров залишає її тіло і ллється з рота йому на груди. Слідом за ним зійшли в яр і коні. Пирхаючи і брязкаючи вудилами, вони почали жувати соковиту траву.

Оксана вмерла на руках у Григорія перед світанком. Свідомість до неї так і не повернулась. Він мовчки поцілував її в холодні й солоні від крові губи, обережно поклав на траву, встав. Невідома сила штовхнула його в груди, і він поточився, впав навзнак, але зараз же злякано схопився на ноги. І ще раз упав, боляче вдарившись непокритою головою об камінь. Постім, не підводячись з колін, вийняв з піхов шаблю, почав копати яму. Земля була вогка й податлива. Він дуже поспішав, але задуха душила йому горло, і щоб легше було дихати—г він роздер на собі сорочку. Передранішня свіжість холодила його вологі від поту груди, і йому стало не так важко працювати. Землю він вигрібав руками й шапкою, не спочиваючи й хвилини, але поки викопав яму завглибшки по. пояс — минуло багато часу.

Хоронив він свою Оксану при яскравому вранішньому світлі. Уже в могилі він навхрест склав на грудях її мертвенно побілілі смуглі руки, головною хусткою накрив обличчя, щоб земля не засипала її напіврозплющених очей, що нерухомо дивились у небо і вже почали тьмяніти. Він попрощався з нею, твердо вірячи, що розлучаються вони ненадовго ...

Долонями старанно притоптав на могильному горбку вологу жовту глину і довго стояв навколішки біля могили, схиливши голову, повільно похитуючись.

Тепер йому нічого було квапитись. Всьому настав кінець.

В димній млі суховію вставало над яром сонце. Проміння його сріблило густу сивину на непокритій голові Григорія, перебігало по блідому й страшному в своїй нерухомості обличчю: Наче прокинувшись від тяжкого сну, він підвів голову й побачив над собою чорне небо і сліпучо сяючий чорний диск' сонця.

XVIII

Ранньою весною, коли розтане сніг і підсохне полегла за зиму трава, в степу починаються весняні пожежі.