Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 17

Га? Побував, еге ж. — Дід Гришака прямив зсохлі груди, по.брязкуючи Георгіями...

— Зайняли ми цей авул на світанку, а опівдні сурмить сурмач тривогу.

— Довелося й нам цареві білому послужити. Під Рошичем бій був, а наш полк 12-й донський козачий, зітнувся з їхніми яничарами.

— Сурмить ото сурмач тривогу...—веде своєї баклано-вець, не слухаючи діда Гришака.

— Яничари їхні навзірець отоманців. Еге ж, — дід Гришака гарячиться, сердячись махає рукою. — Службу при своєму цареві несуть, і на головах у них білі торби. Га? Білі торби на головах.

— Я й кажу своєму полчанинові: "Це, Тимохо, відступатимемо, тягни килим із стінки, ми його в тороки..."

—— Два Єгорія маю! Нагороджено за бойові геройства!.. Турецького майора живцем заполонив...

Дід Гришака плаче і стукає сухим кулачком по гучній і ведмежкуватій спині діда бакланівця; але той, вмокуючи шматок курятини замість хріну у вишневий кисіль, мляво дивиться на скатерку, залляту локшиною, шамшить проваленим ротом:

—. Ото, синку, на який гріх поплутав нечистий. — Очі дідові з мертвою настирливістю дивляться на білі зморшки скатерки, неначе бачить він не скатерку, залляту горілкою і локшиною, а снігові сліпучі брижі кавказьких гір.

— До цього зроду не брав чужого... бувало займемо черкеський авул, в саклях майно, а я не заздрю... Чуже сіреч від нечистого... А тут на ж тобі..: Впав у вічі килим... з китицями... От, думаю, попона коневі буде...

— Ми цієї всякої всячини поназдивлялися. Теж побували но заморських краях. — Дід Гришака намагається зазирнути сусідові в вічі, але глибокі очниці заросли, мов той байрак бур'яном, сивими пасмами брів та бороди; не докопається дід Гришака до очей, навколо сама тільки щетиняста непро-лазь волосся.

Він береться на хитрощі; він хоче притягти увагу свого сусіди ударним місцем свого оповідання, а тому починає без попередньої підготовки прямо з середини:

— І командує осавул Терсинцев: "чотовими колонами галопом арш-арш!"

Дід баклановець ураз скидує головою, мов муштрований кінь, зачувши сурму, і впускаючи на стіл вузлуватий кулак, шепоче:

— Списи до бою, шаблі з піхов, бакланівці!.. — Тут голос його раптом міцнішає, мерклі зіниці блищать і запалюються колишнім, загашеним через старість вогнем. — Бакланівці — молодці!..—'реве він, роззявляючи пащу з жовтими голими яснами, — в атаку... марш-марш!..

І смисленно й молодо дивиться на діда Гришаку і не витирає заяложеним рукавом чекменя сльози, що лоскочуть бороду.

Дід Гришака теж жвавішає.

— Подав він нам отаку команду і махнув палашем. Поскакали ми, а яничари вишикувались отакечки,—він креслить на скатерці пальцем нерівний чотирикутник, — в нас палять. Двічі ми на них ходили — зіб'ють та й зіб'ють. Де не візьметься з флангу з лісочку їхня кіннота. Наш командир сотні подає команду. Завернули ми правим крилом, перешикувались—і на них. Вдарили. Стоптали. Яка кіннота ароти козаків устоїть? Ото ж бо й є! Побігли вони до лісу, виють... Бачу я, біжить поперед мене їхній офіцер карим конем. Молодецький такий офіцер, чорні вуса вниз, оглядаться на мене й пистоля з чохла виймає. А чохло до куль-баки приторочене... Стрельнув і не влучив. Тут торкнув я коня, наздоганяю його. Хотів зрубати, а потім роздумав.

Людина ж... Правою рукою обхопив його поперек, так він, прошу вас, так із сідла й вилетів. Руку мені покусав, а все ж взяв я його...

Дід Гришака, тріюмфуючи, глянув на сусіду: той схиливши на груди величезну вугласту голову, заснув під галас, затишно схропуючи.

ЧАСТИНА ДРУГА

і.

Сергій Платонович Мохов здалеку веде свою родовідну.

За царювання Петра І йшла одного разу до Озову Доном царева баржа з сухарями й вогнепальним зіллям. Козаки злодійського городка Чигонаки, що вгніздився у верхоріччі Дону, недалеко від гирла Хопра, вночі напали на цю баржу, варту поснулу перерізали, сухарі й зілля пограбували, а баржу потопили.

, 3 царевого наказу з Воронежа прийшло військо, злодійський той городок. Чигонаки спалило, козаків, причетних до розбійного на баржу нападу, нещадно в бою розбили, а полоненого осавула Якирку і з ним 40 козаків повісили на пливучих шибеницях, і щоб настрахати низові і збурені станиці, пустили шибениці ті наниз Доном.

Років за десять, на тому місці, де раніш диміли курені Чигонацької станиці, оселилися пришлі козаки та ті, що заціліли після розгрому. Знову виросла й оперезалася бойовими валами станиця. Отоді й прийшов до неї з воронізького наказу царський доглядач і око — мужик Мохов Микишка. Торгував він з рук різним потрібним у козацькій обіхідці манаттям: черенками для ножів, тютюном, креміннями, скуповував і продавав крадене і разів зо два на рік їздив до Воронежа, нібито за крамом, а насправді доносив, що в станиці покищо спокійно, мовляв, і козаки на нове лиходійство не важаться.

Від оцього Микишки Мохова й повівся був купецький рід Мохових. Міцно засіли вони на козацькій землі. Рясно посіялися й уросли в станицю, мов бур'ян-коПитняк — дери не видереш; свято пильнували напівзотлілу грамоту, которою дарував прадіда воронізький воєвода; посилаючи до бунтівничої станиці. Може збереглася б вона й до наших часів, та під велику пожежу, ще за діда Сергія Платоновича1 згоріла вона разом з дерев'яною шкатулкою, переховуваною на божнику. Дід зруйнувався, розтринькав усе добро, гуляючи в карти, знову сп'явся на ноги був, та пожежа злизала все, і Сергієві Платоновичу довелося починати знову. Поховавши параліжного батька, він із щербатим карбованцем

розпочав справу. Почав скуповувати по хуторах щетину та пух. Років із п'ять бідував, шахраював та утискав козаків околишніх хуторів за кожну копійку, а потім якось зразу виріс з Серьожки-шибаях) на Сергія Платоновича, відкрив у станиці ґалянтерійну крамничку, одружився з донькою напівбожевільного попа, взяв чималий за нею посаг і відкрив' мануфактурний магазин. На свій час узявся Сергій Платонович до мануфактури. З лівобережних станиць, де неродюча і тверда піскувата з кам'яним суглинком земля, на правий бік Дону з наказу військового правленства почали переселятися козаки цілими хуторами. Виросла й забудувалася молода Краснокутська станиця; на межі з колишніми поміщицькими землями, по річках Чиру, Чорній та Флорівці, понад балками й видолинками, межуючи з українськими слободами, повилуплювалися нові хутори. По крам їздили верстов за п'ятдесят, а то й з гаком, а то ось вона, — крамниця із свіжими сосновими полицями, щільно набитими пахучою краминою. Широко, мов трирядну гармонь, розгорнув Сергій Платонович діло; окрім краму, торгував усім, щ© потрібне в сільському немудрому господарстві: шкіряний товар, сіль, гас. ґалянтерія. Останнім часом навіть сільськогосподарські машини постачав. З Аксайського заводу косарки, рядові сівалки, плуги, віялки, сортировки—гарненько стояли собі попід прохолодною вліті крамницею. В чужому гаманці важко гроші лічити, але, видно, немалий прибуток давала торгівля спритному Сергієві Платоновичу. Через три роки почав він хліб зсипати, а на другий рік після смерти першої жінки взявся будувати паровий млин.

У смаглявий кулачок, критий рідким і глянцово-чорним волоссям, міцно затиснув він хутір Татарський і околичні хутори. Що двір — то й вексель у Сергія Платоновича; зелененький з жовтогарячим бережком папірець — за косарку, за справлені доньці потрібки (надійшов час дівку захміж вц-давати, а напарамонівській зсипці притискають з ціною на пшеницю, — "дай набір Платоновичу!"), та хіба мало за що... На млині дев'ятеро робітників, у крамниці семеро та ще на дворі челяді четверо, — от їх і двадцять ротів,'що жують з купецької ласки. Від першої жінки залишилося у нього двоє дітей: дівчинка Ліза та хлопчик —на два роки молодший за неї, в'ялий, золотушний Володимир. Друга жінка — суха, вузькокістна Ганна Іванівна була бездітна. Вся запіз-ніла, невилита материнська любов і зажита жовч (вийшла вона за Сергія Платоновича, доживаючи 34 рік свій), мов з цебра, пролилася на покинуті діти. Нервова вдача мачушина негарно відбивалася на вихованні дітей, а батько при— 1

діляв їм уваги не більш, ніж конюхові Микиті або куховарці. Справи й поїздки з'їдали весь гулящий час: то до Москви, то до Нижнього, то до Урюпинської, то по станичних ярмарках. Без догляду зростали діти. Нечутлива Ганна Іванівна не намагалася проникнути в таємниці дитячих душ, не до" цього було за великим господарством,—тому й виросли брат із сестрою чужі одне одному, різні вдачею, неподібні до рідних. Володимир ріс замкнений, в'ялий, із поглядом з-під лоба і недитячою серйозністю. Ліза, що проводила час свій у товаристві покоївки та куховарки, розпусної, бувалої баби, рано глянула на зворотний бік життя. Жінки збуджували в ній нездорову цікавість, і вона — тоді ще вугластий і соромливий підліток, — покинута сама на себе, зростала, мов той кущ дикої вовчої ягоди в лісі.

Збігали неквапливі роки.

Старе, як водиться, старілося; молоде урунювалося.

І от якось за вечірнім чаєм дивом здивувався Сергій Платонович, поглянувши на доньку (Лисавета, що до того часу скінчила гімназію, встигла вирівнятися в показну непогану дівчину); подивився, і блюдко з бурштиновим чаєм заплигало в руках: на покійницю матір схожа. "Господи, ото схожість!"— Лізко, ану повернися!—Проглядів, що донька з мальства дуже й дуже нагадувала матір.

Володимир Мохов, гімназист п'ятої кляси, вузький, хороб-ливо-жовтий хлопчик, ішов млиновим двором. Він з сестрою недавно приїхали на літні вакації, і Володимир, як завжди, по приїзді пішов на млин подивитися, потинятися в натовпі обсипаних борошнуватим порохом людей, послухати рівний гомін вальців, шестернів, шелестіння пливких пасів. Йому лестив, шанобливий шепіт завізників-козаків.

— Хазяйський наслідник...

Обережно обминаючи купи гною та підводи, розсипані по дворі, Володимир дійшов до фіртки й згадав, що не був у машиновому відділі. Повернувся.

Коло червоної нафтової цистерни, що стояла коло входу до машинового, вальцувальник Тимофій, вагар, прозваний "Валет", і помічник вальцувальника, молодий білозубий хлопчик Давидко, закасавши по коліна штани, місили велику купу глини.

— А-а-а, хазяїне!.. — глумливо привітався до нього Валет.

— Здорові були!

— Доброго здоров'я, Володимире Сергійовичу!

— Що це ви?..

—— А от глину місимо, — з зусиллям витягуючи ноги з в'язкої, що тхнула гноєм, гущі, злісно посміхнувся Давидко.—-

Батенько твій шкодує карбованця — баб найняти, на нас їздить.