Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 19

— Приходь же! — І знову, як тоді, першого разу, на терасі Мохівського будинку, усмішка жаг-нула Митька кропивним укусом.

Він провів її очима до човна. Бояришкин, розкарячившись, відштовхнув човна. Ліза з усмішкою дивилась через його голову на Митька, що грався ключем, кивала йому головою.

Відпливши сажнів із п'ять, Бояришкин спитав стиха:

— Що це за їден?

— Знайомий.

— Друг серця?

Мить ко, що чув їх розмову, за скрипом кочетів не дочув відповіді. Він бачив, як Бояришкин, налягаючи на весла, ,від-кидаючись, засміявся, але її обличчя не бачив, вона сиділа до нього спиною. Бузкова стрічка стікала з капелюха на оголений схил плеча, тремтіла від безсилого вітру, танула, дратувала Митьків затуманений погляд. —

Митько, рідко ходивши рибалити вудками, ніколи не збирався з таким пориванням, як цього вечора. Він набрав кізяку і зварив на городі пшоняну кашу, нашвидку перев'язав перепрілі зав'язки гачків.

Михей, дивлячись на його збори, попрохав:

— Візьми мене, Митро. Одному незручно.

— Впораюся й сам.

Михей зідхнув.

— Давно ми з тобою не їздили. Тепера подержав би са-занка з півпуда.

Митько, кривлячись від пари, що гарячим стовпом била з казанка з кашею, промовчав. Скінчивши збори, пішов до світлиці.

Дід Гришака сидів коло вікна, крізь круглі в мідній оправі окуляри мусолив очима євангелію.

— Дідусю! — окликнув Митько, підпираючи плечем одвірок.

Дід Гришака лупнув очима поверх окулярів.

— Га?

— Збуди мене після перших півнів.

— Куди ото спозаранку?

—> Рибалити.

Дід, що любив рибу, про око засперечався.

— Батько казав—'Коноплі молотити завтра. Нічого байдикувати. Чи ти ба, рибалка!

Митько відштовхнувся від одвірка, схитрував:

— Про мене. Кортіло рибкою почастувати діда, а коли коноплі—значить, не піду.

— Стривай, куди ж ти? — сполошився дід Гришака, скидаючи окуляри. — Я порозуміюсь із Мироном, піди вже, чи що. Рибкою поласувати непогано, завтра саме середа. Збуджу, йди, йди, дурень! Чого щиришся?

Опівночі дід Гришака, придержуючи одною рукою хол-щові спідні, другою, що держала костура, намацуючи дорогу, спустився по приступках. Прошкарбав по дворі до комори білою трясучою тінню і кінцем костура ткнув Митька, що сопів на повсті. В коморі пахло допіру змолоченим хлібом, мишатиною й кислим, застоялим, павутинним запахом пустки:

Митько спав коло засіки на повсті. Розчухався нескоро.

Дід Гришака спочатку легенько штовхав його костуром, шепотів:

— Митю! Митько!.. Гей, бузувіре, Митько!

Митько густо сопів, підбирав ноги. Розлютившись, дід ткнув тупий кінець костура Митькові в живіт, почав свердлити, мов" свердлом. Охнувши, Митько вхопив костура й прокинувся.

— Сон йолопський! Лишенько, як спиш! — лаявся дід.

— Мовчи, мовчи, не гуди, — шепотів Митько спросоння, шукаючи долі чирики.

Він дійшов до майдану. На хуторі заспівали другі півні. Йшов вулицею, повз будинок попа Вісаріона, чув, як у курнику, б'ючи крильми, протодияконівським басом загорлав півень і переляканим шептом закудкудахтали кури.

На нижній приступці під крамницею дрімав сторож, уткнувшись носом у кожушане тепло коміра. Митько підійшов до Мохівського паркану, поклав вудки й кошика з припасом, легенько ступаючи, щоб не почули собаки, зійшов на ґанок. Поторкав клямку на дверях — замкнено. Переліз через бильця й підійшов до вікна. Віконниці напівзачинені. З чорної шпарини солодко пахне дівочим, теплим уві сні тілом і невідомими солодкими пахощами.

— Лисавето Сергійовно!

Митькові здалося, що він казав надто голосно. Почекав. Тиша. "А що як помилився вікном? Що як сам спить? Ото вскочу!.. Покладе з рушниці", думав Митько, затискаючи в жменю віконну ручку.

— Лисавето Сергійовно, вставай рибалити!

"Коли помилився вікном — ото рибальство буде".

— Вставай або що! — роздратовано сказав Митько й просунув голову до кімнати.

— А? Хто? — перелякано й тихо обізвалася з темряви.

— Рибалити підеш? Це я. Коршунов.

— А-а, зараз.

В кімнаті зашаруділо. Сонний теплий голос'її, здавалось, пах рутою. Митько бачив щось біле, що шелестіло, рухаючись по кімнаті.

"Ех, добре б з нею позорювати... А то рибалити... Сиди там, бовваній",—неясно думав він, вдихаючи запах спальні.

У вікні з'явилося її обличчя, пов'язане білою косинкою. Вона посміхалася.

— Я через вікно. Дай мені руку.

— Лізь, — допоміг Митько.

Спираючись на його руку, вона близько глянула йому в вічі.

— Швидко я?

— Нічого. Встигнемо.

Пішли до Дону. Вона терла рожевою долонею злегка при-иухлі очі, казала:

— Солодко я спала. Треба б ще поспати. Рано надто йдемо.

— Самий раз буде.

Спустились до Дону першим від майдану завулком. За ніч звідкілясь прибула вода, і баркас, примкнутий до корча, що вчора лежав на сухому, хитався, пойнятий водою.

— Розбуватись треба, — зідхнула Ліза, міряючи очима віддаль до баркаса.

— Давай перенесу? — запропонував Митько.

— Незручно... я краще розбуюся.

— Зручніш буде.

— Не треба, — забентежилась.

хМитько лівою рукою обняв її ноги вище колін, і легко піднісши, потьопав по воді до баркаса. Вона мимоволі обхопила смаглявий твердий стовп його шиї, засміялася буркотливо й тихо.

Коли б не спіткнувся Митько об камінь, на якому хутірські баби вибивали праниками білизну, не було б випадковог® короткого поцілунку. Охнувши вона дотулилася до потрісканих Митькових вуст і Митько став за два кроки від сірої стінки баркаса. Вода заливалась йому в чирики, холодила ноги.

Відімкнувши баркас, він з силою штовхнув його від корча, вскочив на ході. Обгрібався коротким веслом стоячи. За кормою люлюкаючи, струмилася, плакала вода. Баркас піднятим носом м'яко різав течію, прямуючи на той бік. Дзеренчали, підскакуючи, вудлища.

— Куди ти правиш? — спитала, оглядаючись назад.

— На той бік.

Під піщаною кручею баркас пристав. Не питаючи, Митько взяв її на руки й поніс у кущі прибережного глоду. Вона кусала йому обличчя, дряпалася, разів зо два придушено скрикнула і, почуваючи, що тратить сили, заплакала злісно, без сліз.

Повертались годині о дев'ятій. Небо обгортала жовторуда імла. Танцював Доном вітер, гривастив хвилі. Гасав, перехоплюючись через поперечні хвилі, баркас, і пінисті холодні бризки піднятої з глибини води обдавали висотане блідістю обличчя Лисаветине, стікали й висли на віях та прядках волосся, що вибилося з-під косинки.

Вона стомлено мружила спустошені очі, ламала в пальцях стебельце занесеної до баркаса квітки. хМитько веслував, не дивлячись на неї, під його ногами валялись невеличкий сазан і чабак, з застиглим у смертній конвульсії ротом і вилупленим, в жовтогарячій окрайці, оком. На обличчі Мить-ковім проступала провинність, задоволення єдналося з тривогою...

— Я повезу тебе до Семенової пристані. Звідти тобі ближче, — сказав їй, повертаючи баркас за течією.

— Гаразд, — пошепки погодилась вона.

На березі, безлюдно, припорошені крейдяною курявою городні тини над Доном мліли опалені гарячим вітром, напоювали повітря припаленим запахом хмизу. Важкі подзьобані горобцями шапки сояшників, достигши, никли до землі, ронили насіння. Займище смарагділо отавою. Віддалеки вибрикували лошата, і протяжний сміх привішених бубонців ніс до Дону південний гарячий вітер.

Митько підняв рибу й простягнув Лисаветі, коли виходила з баркаса.

— Візьми улов. На!

Вона перелякано майнула віями, взяла.

— Ну, я піду.

—* Що ж...

Пішла, тримаючи у відкинутій руці нанизану на шелюжину рибу, жалісна, без недавньої самовпевнености й веселости, загублених у глоді.

— Лисавето!

Вона повернулась, ховаючи в заломі брів досаду й здивовання.

— А вернись лишень на часинку.

І коли підійшла ближче, сказав, досадуючи на своє бентеження:

— Не догляділи ми з тобою... Спідниця бо ззаду... Плямка... Малесенька вона...

Вона зашарілася й залилась краскою аж до плечей.

Митько, помовчавши, порадив.

— Іди задвірками.

— Однаково... Через майдан же йти. Хотіла ж чорну спідницю вдягти, — прошепотіла з тугою і несподіваною ненавистю, оглядаючи Митькове обличчя.

— Дай листком обзеленю! — просто запропонував Митько і здивувався сльозам що навернулись їй на очі.

Вітровим шелестінням-перешіптуванням поплазувала хутором новина: "Митько Коршунов до Сергія Платоновича доньки підсипався!" — гомоніли баби на прогоні світанком, проганяючи череду корів, під вузенькою, що плаває в сірому поросі тінню колодязного журавля, проливаючи з відер воду, коло Дону на плитняках саморідного каміння, праникуючи випране плахіття.

— Ото ж бо без рідної неньки.

— Самому й дихнути ніколи, а мачуха крізь пальці дивиться...

Якось сторож Давидко безпалий розказував. "Дивлюся опівночі, а в крайнє вікно добивається чоловік. Ну, думаю, злодій до — Платоновича. Підбігаю, значить.—Що за їден? Поліцаю, сюди! А це ж він і є, Митько!— Дівчата нині, трясця їм, пішли...

—. Митько моєму Микишці розписував: "свататиму,

мовляв".

— Хай хоч трохи смарклю витре!

— Присилував її, чувати, зґвалтував...

— І-і-і-, кумасю, сучка не схоче, то й пес не скоче.

Текли вулицями й завулками чутки-чуточки... Мазали досі чисте ім'я дівчини, мов ті нові ворота густим дьогтем...

Впала неслава на залисілу голову Сергія Платоновича, мов той трям з рештовання на людину, що повз іде, і придавила —до землі.

Два дні не виходив ані до крамниці, ані на млин. Челядь, що містилася внизу, з'являлася тільки перед обідом.

На' третій день запрягли Сергієві Платоновичу в бігунки сірого в яблуках жеребця, поїхав до станції, велично й неприступно киваючи головою зустрічним козакам. А слідом за ним прошелестіла з двору полискуючи лаком віденська коляса. Кучер Омелян, слинячи прикипілу до посивілої борідки вигнуту люлечку, розібрав синій шовк віжок, і пара вороних, виграючи, зацокали вулицею. За кручею Омеляно-вої спини виднілася бліда Лисавета. Легеньку валізку держала в руках і невесело посміхалася: махала рукавичкою Володимирові та мачусі, що стояли коло воріт. Пантелей Прокопович, шкутильгаючи з крамниці, поцікавився, звертаючись до дворака Микити:

— Куда ж вирушила панянка?

І той, розуміючи цю нехитру людську цікавість, відповів:

— До Москви, в науку, курси проходити.

Другого дня сталася подія, перекази про яку довго переминали і коло Дону, і під тінню колодязних журавлів, і на прогоні... Смерком (із степу прокуріла вже череда) прийшов до Сергія Платоновича Митько (навмисно припізнився, щоб не бачили люди).