Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 21

Буде їм дев'ятсот п'ятий рік, тоді поквитаємось! По-кви-та-є-мося!.. — загрожував він рубцюватим пальцем і плечима поправляв накинутий наопашки піджак.

А над хутором пливли дні, сплітаючися з ночами, минали тижні, Повзли місяці;віяв вітер, на погоду гула гора, і, засклений осінньою прозоро-зеленою блакиттю, байдуже линув до моря Дін. 3

В кошелі відвіз на базар чотири пари годованих качок, продав; у крамниці купив жінці ситцю в квітчастих розводах і зовсім налагодився їхати (впираючись в обід ногами, за1-супонював), — коли це підійшов до нього чоловік сторонній, не станичний.

— Здорові були, — привітався до Хведота, прикладаючи смагляві пальці до крисів чорного капелюха.

— Здрастуй! — вичікуючи процідив Хведот, мружачи калмицькі очі.

— Ви звідкіля?

— З хутора, не тутешній.

— Аз якого будете хутора?

— З Татарського.

Сторонній чоловік дістав з бокової кишені срібну з човником на покришці цигарницю, частував Хведота цигаркою, розпитував далі.

— Великий ваш хутір?

— Спасибі вам, покурив. Хутір наш? Здоровий хутір. Мабуть дворів з триста.

— Церква є?

— Авжеж.

— А ковалі е?

— Ковалі тобто? € й ковалі.

— А при млині слюсарня е?

Хведот загнуздав знуділого коня, неприязно оглянув чорний капелюх і на великому білому обличчі зморшки, що втикалися в коротку чорну бороду.

— А вам чого треба?

— А я на ваш хутір перебираюся жити. Допіру був у станичного отамана. Ви порожняком їдете?

— Порожнем.

— Заберете мене? Тільки я не сам, жінка зі мною та дві скрині, пудів на вісім.

—* Забрати можна.

Поєднавшись за два карбованці, Хведот заїхав до Пріськи бублешниці, в якої стояв на кватирі чоловік, що найняв його, вмостив худорлявеньку біляву жінку, поставив у задку воза ковані скрині.

Виїхали з станиці. Хведот прицмокуючи, помахував на свого маштака волосяними віжками, крутив вугластою головою з пласким карком: його кортіла цікавість. Пасажири його смирненько сиділи ззаду, мовчали. Хведот спочатку попросив закурити, а потім уже й спитав:

— Ви звідки ж прибуваєте до нашого хутора.

— З Ростова. %

— Тамтешній рожденець?

— Як ви кажете?

— Питаю: родом' звідки?

— А-а... Так-так, тамтешній; ростівський.

Хведот, зводячи бронзові вилиці, дивився в далекі хащі степового бур'яну: Гетьманський цілях стелився під узвіз, і на гребні в брунатному бур'яновому сухостої, за півверстви від дороги калмицьке зірке око Хведота вгледіло ледве помітні голівки 'дудаків.

— Рушнички немає, а то б заїхали на дудаків. Он вони ходять... —зідхнув показуючи пальцем.

— Не бачу, — признався пасажир, підсліпувато блимаючи.

Хведот провів очима дудаків, що спускалися в балку, і повернувся обличчЖм до їздців. Пасажир був середній йа зріст, худорлявий/ близько поставлені до м'ясистого перенісся очі світліли хитрістю. Розмовляючи, він часто всміхався, козирком випинав верхню пухлу губу. Жінка його, закутавшись у плетену хустку, дрімала. Обличчя її Хведот не роздивився.

— За якою ж потребою їдете до нашого хутора на мешкання?

— Я—слюсар, хочу майстерню відкрити. Столярую.

Хведот недовірливо оглянув його великі руки, і пасажир, перехопивши цей погляд, додав:

— До того ж я ще агент від кампанії "Зінгер" для роз-. повсюдження швацьких машин.

— Як же ви прозиваєтесь? — поцікавився Хведот.

— Моє прізвище Штокман.

— Не руський, виходить?

Ні, руський. Дід з німців походив.

За короткий час Хведот дізнався, що слюсар Штокман Йосип Давидович працював раніш на заводі "Аксай", потім на Кубані десь, потім у південо-східніх залізничих майстернях. Крім цього ще купу подробиць чужого життя випитав цікавий Хведот.

Поки доїхали до скарбового лісу, вичерпалась розмова. З придорожньої криниці напоїв Хведот спітнілого маштака і осовілий від трусіння та їзди почав куняти. До хутора залишилось верстов із п'ять.

Хведот примотав віжки, звісивши ноги приліг 'зручніш. Задрімати йому не пощастило.

— Яке в вас життя? — спитав Штокман, підскакуючи і вихлячись на своєму сидінні.

— Живемо, хліб жуємо.

— А козаки, як загалом, задоволені з життя?

— Хто задоволений, а хто й ні. Усім не догодиш.

— Так, так... — погоджувався слюсар і, помовчавши, ставив далі криві, що ховали за собою щось, запитання.

— Добре живуть, кажеш?

—> Живуть справно.

— Служба, мабуть, обтяжує? А?

— Служба, кажете?... Звикли ми, тільки й поживеш, що на дійсній.

— Погане те, що справляють все самі козаки.

— Та як же, трясця їх матері, — пожвавішав Хведот і боязко глянув на жінку, що одвернулася у бік. — 3 цим начальством біда... Виходжу на службу, продав воли—коня справив, а його взяли й забракували.

— Забракували? — удавано здивувався слюсар.

— Еге ж, учисту, — ґандж, кажуть, у ногах. Я й туди я й сюди: змилуйтесь, кажу, ноги ж у нього як у призового жеребця, але ходить він півнячою риссю... Проходка в нього, півняча. Ні, не визнали. А це ж роз-з-орі

Розмова пожвавішала. Хведот захопившись скочив з воза, охоче почав розказувати про хуторян, лаяти хутірського отамана за неправильний розподіл луків, вихваляти порядки в Польщі, де полк його стояв, коли відбував,дійсну службу. Слюсар гостреньким поглядом зведених укупу очей нишпорив по Хведотові, що ступав поруч з возом, курив легкий тютюн з кістяного з обідцями мундштука й часто посміхався; але коса поперечна зморшка, що рубцювала біле схиле чоло, рухалася повільно й важко,, наче штовхав її зсередини хід якихось захованих думок.

Доїхали до хутора надвечір.

Штокман, за порадою Хведотовою, пішов до удови Ли-керки Попової, найняв у неї дві кімнати під кватиру.

— Кого привіз із станиці?.— питали у Хведота: сусідки, дочекавшись його коло воріт.

— Агента.

— Якого такого агела?

—* Дурні, ех, дурні! Агента, сказано вам, машинами торгує. Вродливим так ррздає, а поганим таким-о, як ти, тітко Маріє, за гроші.

— Ти' вже, Диявол клішнюватий, гарний. Пика калмицька!.. На тебе конем не наїдеш: злякається.

— Калмик та татарин перші люди в степу, тож бо й є, тітонько!—уходячи відбивався Хведот.

Оселився слюсар Штокман у зизуватої та язикатої Ли-керки, не встиг і переночувати, а на хуторі вже баби плескали:

— Чули, кумасю?

— А що?

— Хведотка-калмик німця привіз.

— Ну-ну?...

— От тобі матір божа! В капелюсі, а на прізвище Штопол, чи Штокал...

— Мабуть з поліцаїв?

— Акцизний, любонько.

—— І-і-і, матінко, брешуть люди. Він, подейкують, булгахтир, все одно, як попа Панкрдтія синок.

— Пашко, збігай, голубе, до Ликерки, спитай у неї потихеньку, мовляв: "Тьотю, кого до тебе привезли?"

— Мерщій, дитино!

Другого дня приїжджий з'явився до хутірського отамана

Федір Маницьків, що носив отаманську насіку третій рік, довго крутив у руках чорний цератовий пашпорт, потім крутив і роздивлявся писар Єгор Жарков. Ззиркнулися, і отаман, за старою вахмистерською звичкою, владно повів рукою.

— Живи.

Приїжджий відкланявся і пішов. Тиждень з дому носа не показував, жив, мов той ховрах у норі. Постукував сокирою, майстерню опоряджав у літній заваленій кухні. Прохолола до' нього бабська ненаситна цікавість, тільки дітвора цілими днями невідступно бовваніла над тинами, розглядаючи стороння із звірячою безсоромною цікавістю.

V.

Григорій з жінкою виїхали орати за три дні до Покрови Пантелей Прокопович трохи прислаб. Спираючись на костур, повискуючи з болю, що ламав поперек, вийшов вирядити орачів.

— Ці дві ділянки згори, Грицьку, що за толокою коло Червоного видолинку.

— Ну-ну. А що під Таловим яром ділянка, з цією як? — пошепки питав Григорій, що перев'язав горло, бо захрип на рибальстві.

— Після Покрови. Зараз і тут вистарчить. Півтора круги4). Під Червоним не жадуй.

— Петро не приїде допомогти?

—— Вони з Даркою до млина поїдуть. Треба нині, змолоти, бо завізно.

Іллівна сунула Наталці в кохту м'яких калачів, шепотіла:

— А ви недовго. Не припізнюйтесь.

— Ні, мамо, ми рано повернемось.

— Докійку взяла б поганяти воли?

— Впораємось і вдвох.

— Ну, гляди, ягідко, Христос з тобою.

Вигинаючи тонкий стан під важким ворохом мокрог© шмаття, Докійка пройшла через двір до Дону полоскати.

— Наталю, любцю, там в Червоній долині горобиног© щавлю сила,' нарви!

— Нарву, нарву.

— Цить, цокотухо!—махав Пантелей Прокопович костуром.

Три пари волів потягли шляхом перевернутий приорювач,

черкаючи затверділу від осіннього сухостою й суші черству землю. Григорій раз-у-раз поправляв хустку, що муляла шию, йшов понад дорогою, кашляв. Наталка йшла поруч, на спині в неї тіпалася торба з харчами.

В степу за хутором стигла прозора тиша. За толокою, за згорбленим узгірком. розчісували землю плугами, свистіли погоничі, а тут — понад шляхом — блакитна просивінь' низького полину, скубане овечими зубами придорожнє буркун-зілля та дзвінка скляна стинь захолоділого неба, перекраяна самоцвітними нитками бабиного літа.

Петро з' Даркою, вирядивши орачів, налагодилися до млина. Підвісивши в клуні решето, Петро довіював пшеницю. Дарка насипала в мішки і виносила на бричку.

Пантелей Прокопович запріг коні, дбайливо поправив упряж.

— Чи швидко?

— Зараз, —— обізвався4 Петро з клуні.

На млині завізно. Двір рясно заставлено підводами. Коло ваги тиск. Петро кинув Дарці віжки і скочив з брички.

— На мій ярлик скоро?—спитав у Валета, що стояв коло ваги.

— Встигнеш.

— Який номер мелють?

— Тридцять восьмий.

Петро вийшов зносити мішки. Тим часом у вагарні почали лаятись.. Чийсь охриплий злий голос гавкав:

: т* Ти проспав, а тепер лізеш? Відступись, хахол, а то дзьобону.

Петро з голоса пізнав Якова Підкову. Прислухався. У вагарні надимався, випираючи з дверей крик.

Чітко ляснув удар, і з дверей зі збитим назад чорним картузом вивалився немолодий бородатий тавричанин.

— За що? — крикнув він хапаючись за щоку.

— Я тобі й воло вирву, матері твоїй грець!..

— Ні, стривай!

— Никифоре, сюди.

Яків Підкова (на службі кував коня; брикнувши, гепнув той копитом в обличчя Якова і, проломивши носа, розкраявши губи, відбилася на обличчі підкова, овальний шрам заріс, посинів, цятками чорніли сліди гострих шпеників, від цього і прізвище—Підкова) — бравий міцно збитий батареєць, вибіг з дверей, закасуючи рукава. Ззаду його міцно вперіщив високий в рожевій сорочці тавричанин. Підкова хитнувся, але на ногах встояв.

Ш

—> Братця, крзаків б'ють!

З дверей млина на двір, застановлений возами, мов з рукава вперемішку посипали козаки і тавричани, що приїхали цілою валкою.

БійКа зав'язалася коло головного входу.