Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 24

Григорій у своїй світлиці підгострював напилком гачки на нарізному знарядді. Наталка мастила їх розтопленим смальцем, акуратно загортала кожний в окрему ганчірочку. Пантелей .Прокопович, шкутильгаючи повз, допитливо глянув на Наталку. На пожовтілих лицях її, як на осінньому листі, чах неяскравий рум'янець. Вона помітно схудла за цей місяць, в очах з'явилось щось нове, жалісне. Старий спинився на дверях. "Ех, викохав бабу!" — подумав ще раз, глянувши на схилену над лавою, гладко зачісану, голову Наталчину. Григорій сидів під вікном, шарпаючи напилком, на лобі його чорним сплутаним чубком метлялося волосся.

— Кинь? ік чортовій матері!.. — багровіючи з налетілої люті, гухнув старий і стиснув костура, стримуючи руку. Григорій здригнувся, не розуміючи підвів на батька очі.

— Хотів ось два кінці нагострити тату.

— Покинь, тобі кажуть! На рубанку збирайся!

— Я зараз.

— Прикола у санях жадного немає, а він гаки,—вже сіґо-кійніш промовив старий і, потоптавшись коло дверей (очевидно ще щось хотів сказати), вийшов. Решту злоби окошив на Петрі. Григорій, оглядаючи кожушок, чув, як батько гримав у дворі:

— Худоба досі непоєна, чого ж ти дивишся;' такий-ся-кий?.. А це хто стіжок, що під тином розпочав? Кому казав, щоб не займали крайнього стіжка?.. Згодуєте, прокляті, найкраще сіно, *а на весні під оранку чим волів годуватимеш?..

У четвер, годині за дві до світанку Іллівна збудила Дарку,

— Вставай. Час топити.

Дарка в самій сорочці кинулась до печі. В закутку намацала сірники, запалила.

— Ти швидше вари, — квапив жінку розкуйовджений Петро, закурючи й кашляючи.

— Наталку он жаліють будити, рутить, безсовісна. Що ж, я надвоє мушу розірватись? — бурчала заспана, сердита спросоння Дарка.

— Піди збуди, — радив Петро.

Наталка встала сама. Накинувши кохту вийшла по кізяки.

— На підпал принеси! — йомандувала старша невістка.

— Докійку пошли по воду, чуєш, Дарко? — ледве пересуваючи по кухні ноги, хрипіла Іллівна.

В кухні пахло свіжими хмелинами, ремінною збруєю, теплом людських тіл. Дарка бігала, човгаючи повстяниками, гримотіла чавунами; під рожевою сорочкою, з закоченими по лікті рукавами, трепеталися маленькі груди. Заміжнє життя не вижовтило, не висушило її: висока,-тонка,'гнучка в стані мов верболозина, скидалась вона на дівчину. Вилася в ході, перебираючи плечима, на оклики чоловікові посміхалася, під тонкю крайкою злих губів щільно просвічували дрібні рясні зуби.

— З вечора треба було кізяків накласти. Вони б у печі підсохли, — незадоволено бурчала Іллівна.

— Забула, мамо! Наша біда, — за всіх відповідала Дарка.

Поки зварили — розвиднилось. Пантелей Прокопович, опікаючись рідкою кашею, квапився поснідати. Похмурий Григорій жував поволі, ганяючи понад вилицями грудки жовен. Петро потішався, непомітно для — батька перекривляючи Докійку, що зав'язала від зубного болю щоку.

По хуторі скрипіли полози саней. В сірій світанковій Імлі сунули до Дону підводи, запряжені волами. Григорій з Петром вийшли запрягати. На ході намотуючи м'який шарф — подарунок нареченої женихові, — Григорій ковтав морозяне й сухе повітря. Горловий, повнозвучний крик упустив, про-літаючи над двором, ворон. Чітко в морозяній стані чути шелестіння повільних помахів крил. Петро простежив за льотом, сказав: "

-т— До тепла, на півдейь правиться.

За рожевою, веселою, мов дівоча усмішка, хмаркою майорів у небі тонесенький крайочок місяця.

Проти Мелехівського двору Дін не замерз. По краях зеленкуватий в сніжних переносах міцнів лід, під ним ластилась, пухирилась не захоплена бистриною вода, а подалі від середини, до лівого берега, де з чорнояр'я били джерела, грізна і манлива чорніла ополонка в білих сніжних заїдах; по ній чорним ластовинням пірнали дикі качки, що залишилися зимувати.

Переїзд йшов від майдану.

Пантелей Прокопович, не дочекавшись синів, перший

поїхав старими волами, Петро з Григорієм, відставши, виїхали слідом. Коло узвозу наздогнали Анікушку. Заткнувши в ручицю сокиру з новеньким топорищем, Анікушка, підперезаний зеленим поясом, йшов поруч волів. Жінка його, дрібна хвора молодичка, поганяла воли. Петро ще здалека крикнув:

— Сусіде, ти, либонь, бабу тягнеш з собою?

Смішкуватий Анікушка пританцьовуючи підійшов до саней.

— Везу, везу. Щоб нагрітись.

— Тепла від неї мало, суха надто.

— Вівсом годую, а от не поправляється.

— Нам в одній ділянці хмиз?-г-спитав Григорій, скочивши з своїх саней.

— В одній, коли закурити даси.

— Ти, Анікею, зроду начужинку.

— Крадене та випрохане найсолодше, — підхахикував Анікушка, морщачи голе бабське обличчя усмішкою.

Поїхали pat ом. В лісі, завішаному мережаною намороззю, сувора білина. Анікушка їхав передом, ляскаючи, батогом по навислих над дорогою гілках. Сніг, гольчастий і пухкий, падав гронами, засипаючи закутану Анікушчину жінку...

— Не дурій, чорт! — кричала вона обтрушуючись.

— Ти її в кучугуру носом!—гукнув Петро, намагаючись поцілити вола під черево, щоб ходу прискорити. На повороті до Баб'ячих яндол перестріли Степана Астахова. Він гнав розпряжені в ярмі воли до хутора, розмашисто йшов, поскрипуючи підшитими повстяниками. Кучерявий обмерзлий чуб його висів з-під насунутої набакир папахи білим виноградним гроном.

— Гов, Степане, заблудив? — крикнув, рівняючись, Анікушка.

— Заблудив, матері його чорт!.. Об пеньок ударило сани з розкату — полоз надвоє. Довелось вертати, — Степан прикинув стидке слово і пройшов повз Петра, нахабно мружачи з-під довгих вій ясні розбійні очі.

— Сани кинув? — обертаючись крикнув Анікушка.

Степан махнув рукою, ляснув батогом, завертаючи воли,

що пішли цілиною, і провів довгим поглядом Григорія, що виступав за саньми. Недалеко від першої яндоли Григорій побачив кинуті серед дороги сани, коло саней стояла Оксана. Лівою рукою придержуючи полу дінської шуби, вона дивилася на дорогу, назустріч підводам.

— Оступись, а то наїду. Ух, ти, жінка не моя! — заіржав Анікушка. Оксана посміхаючись посторонилась, присіла на скособочені, без полозу, сани.

. — Он і твоя з тобою сидить.

— Учепилася, як реп'ях у свинячий хвіст, а то б я тебе підвіз.

—> Спасибіньки.

Петро, рівняючись з нею, мельки оглянувся на Григорія, що їхав останній. Той ішов неспокійно посміхаючись; три-. вога й чекання прозирали з кожного його поруху.

— Здорова була, сусідко, — привітався Петро, торкаючись рукавицею шапки.

— Хвала богові.

— Обламались, чи що ?

— Обламались, — протягуючи відповіла Оксана, не дивлячись на Петра і встала, повертаючись до Григорія, що підходив.

— Григоре Пантелеєвичу, сказати б .вам треба...

Григорій повернув до неї, сказав Петрові, що їхав далі:

— Наглядай за моїми волами.

— Ну-ну, — масно посміхнувся Петро, заправляючи в рота гіркий від тютюнового диму вус.

Вони стояли одне проти одного, мовчки. Оксана тривожно дивилась по сторонах, переводила вогкі чорні очі на Григорія. Сором і радість палили її лиця, сушили губи. Вона дихала короткими, частими віддихами. '

Сани Анікушки і Петра зникли за брунатним дубовим чагарником. Григорій подивився Оксані просто в вічі, побачив, як спалахнули в них бісики.

— Ну, Грицю, як хоч, жити без тебе не сила мені,—твердо вимовила вона і міцно зціпила зуби, чекаючи відповіді.

Григорій мовчав. Тиша обручем скувала ліс. Дзвеніло у вухах від скляної порожнечі. Притертий полозами глянець дороги, сіре лахміття неба, ліс німий, смертно сонний... Раптовий кликотливий і близький кряк крука наче збудив Григорія з недовгої дрімоти. Він підвів голову, побачив: Боронений в чорній просині пір'я птах, підібгавши ноги, в беззвучному льоті прощально махає крилами. Несподівано для Самого себе Григорій сказав:

— Тепло буде. В теплу сторону летить, — і, стенувшись, хрипко засміявся...—Ну... — він злодійкувато повів низько спущеними зіницями сп'янілих очей і рвучко притягнув до себе Оксану.

1

Прасол.

2

Що служив в одному полку, однополчанин.

(

3

І

В кінці жовтня, в неділю, поїхав Хведот Бодовськів до станції.

4

Казенні десятини.

5

Зима лягла не зразу. Після Покрови розтанув сніг-перво-зимок і товар знову вигнали на пашу. За тиждень повівав південний вітер, теплішало, відходила земля, яскраво доцвітала в степу пізня мшиста зелень.

Відлига держалася до Михайла, потім тиснув мороз, навіяло снігу; щодень холод дужчав, підсипало ще на чверть снігу, і на кинутих наддінських городах, через занесені доверху тини, дівочою прошивною мережкою лягли петлисті стежки заячих слідів. Вулиці побезлюділи.

Верствувався над хутором кізяковий дим, коло купок насипаного обіч дороги попелу закрумкали налетілі до оселі граки. Сизою вицвілою стрічкою закривилась хутором санна рівень зимової дороги.

На майдані зібрався одного разу сход. Заходила дільба та рубання хворосту. Стояли коло ґанку управи в кожухах та шубах, поскрипуючи повстяниками. Холод загнав до управи. За столом, з боку отамана та писаря, посідали

IX.

Ввечорі в зизуватої Ликерки на Штокмановій половині збирався різний народ: приходив Христоня, з млина Валет, в накинутому на плечі засмальцованому піджаку, скалозуб Давидка, що вже три місяці байдикував, машиніст Котляров, Іван Олексійович, зрідка навертався Пилипко-чоботар, і постійним гостем був Мишка Кошовий, молодий козак, що ще не ходив на дійсну.

Різалися спочатку в підкидного дурня, потім якось непомітно підсунув Штокман книжечку Некрасова. Почали читати вголос — сподобалось. Перейшли на Нікітіна, а близько Різдва запропонував Штокман прочитати, затріпаний зала-паний, без палітурок, зошит. Кошовий, що скінчив був колись церковну школу і читав їм уголос, зневажливо оглянув заяложений зошит. <

— З нього локші нарізати, дуже жирна.

Христоня гучно зареготав, сліпучо виблиснув посмішкою Давидка, але Штокман, перечекавши загальний сміх, сказав:

— Почитай, Михасю. Це про козаків. Цікава.

Кошовий, звісивши над столом золотистого чуба, роздільно прочитав:

— Коротка історія донського козацтва, —і оглянув усіх,, вижидально мружачись.

— Читай, — наказав Іван Олексійович.

Гортали три вечори. Про Пугачова, про вільне життя, про Стеньку Разіна і Василя Булавіна.

Дійшли і до крайніх часів. Приступно і в'їдливо невідомий автор висміював убоге козаче життя, глузував з порядків і управління, з царської влади і з самого козацтва, що найнялось до монархів в опричники.