Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 43

"Розсипатись лавою і вперед",—в думці розтлумачив Григорій німу команду. — Списи до бою, шаблі з піхов, в атаку, марш-марш!—обрізав осавул команду і випустив коня.

Глухо, охнула земля, розп'ята під безліччю копит. Григорій, ледве встиг опустити списа (він потрапив у першу шерегу), як кінь, захоплений потоком коней, рвонув і поніс щодуху. Спереду рябів на сірому тлі поля підосавул Полковніков. Нестримно летів назустріч чорний клин ріллі. Перша сотня завила трясучи хитливим криком, крик перенесла до четвертої сотні. Коні в кем'ях стискали ноги і пласталися, кидаючи назад сажні. Крізь гострий свист у вухах Григорій почув поляски далеких ще пострілів. Перша цвенькнула десь високо куля, протяжний свист їх закарбував шкляне хмариво неба. Григорій до болю притис до бока гаряче ратище, долоня потіла, наче намащена слизькою рідиною. Свист куль, що перелітали над головою, примушував його хилитись до вогкої шиї коня, в ніздрі йому бив гострий запах кінського поту. Мов крізь запотілі —шибки біноклю бачив буру гряду шанців, сірих людей, що бігли до міста. Кулемет без пере-почивку стелив понад головами козаків вереск куль, що розбігався віялом; вони рвали попереду і під ногами коней ватяне клоччя куряви.

Там, усередині огруддя Григорія, наче задубіло те, що до атаки метушливо ганяло кров: він не відчував нічого, крім дзвону у вухах і болю в пальцях лівої ноги.

Спустошена страхом думка плутала в голові важкий, застиглий клубок.

Перший упав з коня хорунжий Ляховський. На нього наскочив Прохір.

Оглянувшись, Григорій занотував у пам'яті уривок баче-вого: кінь Прохорів, плигнувши через простертого на землі хорунжого, оскирив зуби й упав, підігнувши шию. Прохір злетів з нього, вибитий з сідла поштовхом. Різцем, мов алмазом на шклі, вирізьбила пам'ять Григорія і вдержала надовго рожеві ясна Прохорового коня з вищіреними плитами зубів Прохора, що впав крижем, потоптаний копитами козака, що скакав ззаду. Він не чув крику, але збагнув, з обличчя Прохора, притиснутого до землі, з перекошеним ротом і виліз-лими з орбіт телячими очима, що крикнув він не-людськи-дико. Падали ще козаки, падали й коні. Крізь плівку сліз, навіяних вітром, Григорій дивився перед себе на сіру кипо-вінь австрійців, що бігли від шанців.

Сотня, метнувшись від села стрункими лавами, розсипалась, дроблячись і ламаючись. Передні, серед них і Григорій, підскакували до шанців, інші тупотіли десь позаду.

Високий білобровий австрієць, з насунутим на очі кепі, хмурячись майже увіч вистрелив у Григорія з коліна. Вогонь олива опалив Григорієві щоку. Він повів списом, натягуючи зі всієї сили поводи. Удар настільки був сильний, що спис, протявши австрійця, до половини ратища війшов у нього. Григорій не встиг, ударивши, висмикнути його, і під вагою тіла пускав, почуваючи на ньому тріпотіння й корчі, бачачи, як австрієць, весь переломившись назад (видно було тільки гострий неголений клин підборіддя), перебирає, дряпає скрюченими пальцями ратище. Розтиснувши пальці, Григорій в'ївся занімілою рукою в ефес шаблі.

Австрійці тікали у вулиці передмістя. Над сірими плямками їх мундирів спиналися австрійські коні.

В першу хвилину після того, як упустив списа, Григорій, сам не знаючи для чого, повернув коня. Йому у вічі впав вахмістр, що оскіривігись скакав проз нього. Григорій шаблею плазом ударив коня. Той, заломивши шию, поніс його здовж вулиці.

Попід залізними штахетами круг садка, хитаючись, не тямлячись, біг австрієць без рушниці, з кепі затиснутим у ку-лаці. Григорій бачив навислий ззаду карк австрійця, вогкий коло шиї вистіг коміра. Він наздогнав його. Розпалений безумством, що творилось навколо, заніс шаблю. Австрієць біг попід штахетами, Григорієві незручно було рубати його з лівої руки, але він, вихилившись у сідлі, косо держачи шаблю, опустив її на скроню австрійцеві. Той без крику притиснув до рани долоні і враз повернувся до штахетів спиною. Не вдержавши коня, Григорій проскакав, повернувши, їхав ристю. Квадратове, здовжене страхом обличчя австрійця чавунно чорніло. Він по швах держав руки, часто ворушив попелястими губами. Зі скроні його шабля, впавши на осклизь, стесала шкіру; вона висіла над щокою червоним клаптем. На мундир кривим струмком падала кров.

Григорій зустрівся з австрійцем поглядом. На нього мертво дивились залиті смертним жахом очі. Австрієць помалу згинав коліна, в горлі в нього гуділо булькотливе хрипіння. "Мружачись, Григорій махнув шаблею. Удар з довгою протяжкою розвалив череп надвоє. Австрієць упав, розчепірюючи руки, мов посковзнувшись, глухо стукнули об камінь бруку половинки черепа. Кінь плигнув, захріпши, поніс Григорія на середину вулиці.

По вулицях перестукували рідкі постріли. Проз Григорія запінений кінь проніс мертвого козака. Нога його застрягла в стремені, і кінь тяг, мотаючи, побите оголене тіло по брукові.

Григорій бачив тільки червоний струмок випуску та подерту зелену гімнастівку, збиту над головою.

Муть оливом налила тім'я. Григорій зліз з коня і замотав головою. Повз нього скакали козаки приспілої третьої сотні. Пронесли на шинелі пораненого, на ристях прогнали натовп полонених австрійців. Вони бігли скупченою сірою чередою, і безрадісно-дико лунав ‘стукіт їх кованих черевиків. Обличчя їх злились в очах Григорія в драглисту пляму на колір, як глина. Він кинув поводи і, сам не знаючи для чого, підійшов до зарубаного австрійського салдата. Той лежав там же, під грайливою стрічкою ґратчастих штахетів, витягнувши брудну брунатну долоню мов, по милостиню. Григорій глянув йому в обличчя. Воно здалось йому маленьким, майже дитячим, не вважаючи на вислі вуса і змучений, — чи то стражданням, чи то попереднім безрадісним життям, — покривлений суворий рот.

— Гей, ти! — гукнув, проїжджаючи вулицею, незнайомий козачий офіцер.

Григорій глянув йому на білу, забризкану порохом кокарду і, спотикаючись, пішов до коня. Плутано важкі були кроки його, наче ніс він за плечима надсильну вагу; огида і нерозуміння гнітили душу. Він узяв у руки пощерблене стремено і довго не міг підняти обважнілу ногу. 5

Господар — високий спорохнілий дід, учасник турецької війни, — став з ними на мову. Козаки вже полягали спати, постеливши в кухні й світлиці повсті, курили востаннє перед сном.

— На війну, значиться, служиві?

— На війну, діду.

— Мабуть, не подібна до турецької вийде війна? Тепер яч яка зброя пішла! '

— Однаково. Один чорт! Як за турецької нарід переводили, так і в цю доведеться, — злостячись невідомо на кого, буркнув Томілін:

— Ти, голубе, репетуєш без толку. Інакша війна буде.

— Воно, звичайно, — ліниво, позіхаючи ствердив Хри-стоня, об ніготь гасячи цигарку.

— Повоюємо, — позіхнув Петро Мелехов і, перехри-стивши рота, вкрився шинелею.

— Я вас, синки, от про що прошу. Дуже прошу і ви слово моє пам'ятайте, — заговорив дід.

Петро відвернув полу шинелі, прислухався.

> — Пам'ятайте одне: хочеш живим бути, з смертного бою цілим вийти, — треба людську правду зберігати.'

— Яку? — спитав Степан Астахов, що лежав скраю.. Він усміхнувся недовірливо. Він почав усміхатись відколи почув про війну. Вона його вабила, і загальна тривога, чужий біль притишували його власний.

— А от яку: чужого на війні не бери — раз. Жінок крий боже чіпати, і ще молитву таку треба знати.

Козаки заворушились, заговорили всі разом.

— Тут хоч би своє не пустити, а то чуже.

— А жіноту як не можна займати? Нахрапом —це я розумію— не можна, а по доброму слові?

— Хіба ж втерпиш?

— Атож!

— А молитва, яка вона?

Дід суворі нагострив очі, відповів усім разом.

— Жінок ніяк не можна займати, аж ніяк. Не стерпиш,—

толову загубиш, або рану дістанеш, опісля спопашишся, та пізно. Молитву скажу.. Всю турецьку війну вибув, смерть за плечима мов торба висіла і живий залишився через цю молитву. " '

Він пішов до світлиці, покопався під божником і приніс клеклий, побурілий від давности аркуш паперу.

— Ось. Уставайте, посписуйте. Адже завтра до півнів либонь вирушите?'

Дід долонею розгладив на столі хрушкий аркуш і відійшов. Перший підвівся Анікуптка. На голому бабському обличчі його трипотіли нервові тіні від вогню, який колихав вітер, прохоплюючись у віконну шпарину. Сиділи й переписували всі, крім Степана. Анікушка, списавши раніш від інших, зібгав видертий з зошита аркуш, прив'язав його на шнурок вище хреста. Степан, хитаючи Йогою, глузував з нього.

— Вошам притулок привподобив? На шнурку їм незручно водитись, так ти їм паперову хижку пристосував? Ото!

— Ти, козаче, не віруєш, так мовчи! — суворо перепинив його дід. — Ти людям не перешкоджай і з віри, не насміхайся. Не годиться і гріх!

Степан замовк, усміхаючись; згладжуючи незручність, Анікушка спитав у діда:

— Там, у молитві про рогатину є і про стрілу. Це до чого?

— Молитва при нападі — ця ще не за наших часів складена. Дідові моєму небіжчикові від його діда дісталася. А там, мо ще й раніш була вона. За старих часів з рогатинами воювати йшли та з сагайдаками.

Списували молитви на вибір, кому яка до вподоби.

Молитва від рушнИці.

Господи благослови. Лежить камінь білий на горі, мов той кінь. У камінь не йде вода, так і в мене, раба божого, і в товаришів моїх,, і коня мого хай не йде стріла і кулька. Як молот відскакує від ковадла, так і від мене хай кулька відскакує; як жорна крутяться, так не приходила б до мене стріла, крутилась би. Сонце і місяць ясні бувають, так і я, раб божий, ними зміцнений. За горою замок, замкну той замок, ключі в море кину, під біл-горюч камінь Алтор, що не видить його ні ворожбит, ані ворожбитка, ні чаклун, ані чаклунка. З океан-моря вода не тече і жовтий пісок не злічити, так і мене, раба божого, нічим не взяти. Во ім'я отця і сина і святого духа. Амінь.

Молитва в ід бою.

Є море-океан, на тому морі-океані є білий камень Алтор, на тому камені Алторі є муж кам'яний в тридев'ять колін. Раба божого і товаришів моїх, кам'яним одягом одягни від сходу і до заходу, від землі і до небес: від гострої шаблі і меча, від списа булатного і рогатини, від дрітка гартованого і негартованого, від ножа, сокири і гарматного бою, від турецьких боїв, від кримських і австрійських, нагонського супо-орлячим і лебединим, і гусячим і журавлиним, і дергуновим, і круковим, від турецьких боїв, від кримських і австрійських, нагонського супо стата татарського і литовського, німецького і шилинського і калмицького.