Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 41

Звідусюди по жовтих скошених кулигах хліба скакали до хутора козаки. По степу аж до горба, що жовтів у димчастій непрогляді, збивали порох вершники, а там, де, вибравшись на шлях, скакали вони купою, тягся до хутора сірий хвостище куряви. Козаки, що перебували на військовій службі, кидали роботу, випрягали з косарок коні, гнали на хутір. Петро бачив, як Христоня випріг з гарби свого ґвардійця-коня і вдарив учвал, розкарячуючи довгі ноги, оглядаючись на Петра.

— Чого ж це? — охнула Наталка, перелякано витріщившись на Петра і погляд її — погляд зайця під рушницею, — стряхнув Петра. Він підбіг до стану, скочивши на бігу з коня, натягнув скинуті в розпалі роботи шаравари і, махнувши батькові рукою, розтанув у такій самій хмарці пороху, як і ті, що сірим текучим ластовинням уквітчали затлілий у спеці степ. 4

присідає, посміхається; під збриженим морем шаравар на-зимок пройде — не зачепиться.

— Не наскакуй, Машко.

— Пес проклятий! Бабій!

— Ну, так що ж?

— Дивила твої безстидні!

А поруч вахмістр у рудій оправі бороди сперечається з батарейцем:

— Нічого не буде! Постоїмо день — і додому.

— А ну як війна?

— Тю, голубе! Супроти нас яка держава на ногах встоїть? Поруч у курагаті беззв'язкова скакала розмова; немолодий гарний козак гарячиться:

— Нам до них діла немає. Вони хай воюють, а в нас хліб не зібраний!

— Це бі-да-а-а! Диви, народу зігнали, а нині ж день — рік годує.

— Спашують копиці.

— У нас уже ячмінь почали косити.

— Астрицького царя, значить, стукнули?

— Наслідника.

— Станичнику, якого полку?

— Ей, односуме, забагатів, матері твоїй чорт!

— Га, Стецько, ти звідкіля?

— Отаман казав, на всякий випадок, мовляв, зігнали.

— Ну, козацтво, держись!

— Ще б рік почекати їм, вийшов би я з третьої черги.

— А ти, діду, навіщо? Хіба не обламав службу?

— Як почнуть народ кришити, — і до дідів доберуться.

— Монопольку закрили, греби їх, розгреби!

— Е-е, ти, тютя! У Мартоньки хоч' барило можна купити. Комісія почала огляд.

До управи троє козаків провели п'яного закривавленого козака., Відкидуючись назад, він рвав на собі сорочку, закочуючи калмицькі очі, хрипів:

— Я їх, мужиків, так їх, перетак, в кр-р-р-ров! Знай донського козака!

Навколо, відсуваючись, хвально посміхались, співчували.

— Крий їх!

— За що його збатували?

— Мужика якогось вибив.

— їх варто!

— Ми їм ще вріжемо!

— Я "брате, 1905 року був на приборканні. Ото сміху.

— Війна буде — нас знову приборкувати ганятимуть.

— Годі! Хай вільних наймають. Поліція хай, а нам, либонь, і соромно.

Коло прилавку Мохівської крамниці тиск, штовханина. До хазяїв пристав підпилий Томілін Іван. Його умовляв, розводячи руками, сам Сергій Платонович; спільник його, Віктор Константинович Цяця, посувався назад до дверей.

— Ну, сцо це таке?.. Слово цести, це бескецтво! Хлоп-цику, збігай до отамана.

Томілін, витираючи об шаравари пітні долоні, грудьми напирав на похмурого Сергія Платоновича:

— Притиснув з векселем, гад, а тепер торопієш? Отож бо! І морду наб'ю, шукай з мене! Загарбав наші козацькі права. Ех, ти, суче вим'я! Гад!

Хуторський отаман лив масло радісних слів козакам, що товпились навколо.

— Війна? Ні. Не буде: їх благородіє, військовий пристав, казали, що це для наочности. Можете бути спокійні.

— Добре! Як повернусь додому, зразу ж на поле.

— Ще б пак, справа ж стоїть!

— Скажи, коли ласка, що начальство собі думає? У мене ж більше як сто десятин засіву.

— Тимко! Перекажи нашим, завтра, мовляв, повернемось.

— Начебто афішку читають? Гайда туди.

Майдан гомонів до пізна.

Через чотири дні червоні поїзні валки везли козаків з полками і батареями до російсько-австрійського кордону.

Війна!..

В загородах коло ясел кінське сопіння і смачний запах гною. В вагонах ті самі розмови, пісні найчастіше.

Сколихнувся, схвилювався Православний, тихий Дін.

І слухняно обізвався і На монархів заклик він.

На станціях цікаво-побожні погляди, що мацають козацькі випуски на шараварах, обличчя, що ще не змили робочу густу засмагу.

Війна!.. *

Газети, що захлинаються виттям...

На станціях козачим ешельонам жінки махали хусточками, всміхалися, кидали цигарки й солодощі. Тільки під Воронежем до вагону, де парився ще з тридцятьма козаками Петро Мелехов, заглянув п'яненький. старий залізничник, спитав, поводячи тоненьким носиком:

— їдете?

— Сідай з— нами, діду, за всіх відповів один.

— Люба ти моя... гов'ядинка! — і довго докірливо хита* головою.

В останніх числах червня полк виступив на маневри. З наказу штабу дивізії полк походним порядком пройшов до міста Рівного. В околицях його розташовувались дві піхотні дивізії і частини кінної. Четверта сотня стала постоєм в селі Владиславці.

Тижнів через два, коли сотня, змучена довгим маневруванням, розташувалась в містечку Заборонь, з штабу полку прискакав сотенний командир, підосавул Полковніков. Григорій з козаками своєї чоти відлежувався під наметом. Він бачив, як вузьким річищем вулиці на вмиленому коні проскакав підосавул.

У дворі заворушились козаки.

— Либонь знову виступати? — висловив здогад Прохір Зиков і вижидально прислухався.

Чотовий урядник заткнув у підшивку кашкета голку (він* зашивав подерті шаравари).

— Не інакше, як виступати.

Не дадуть і відпочити, чорти!

— Вахмістр' казав, що бригадний командир приїде. "Та-та-та — трі-трі-та-ті-та!.." — плеснув сурмач тривогу.

Козаки посхоплювалися.

— Куди кисета запроторив? — заметушився Прохір.

— Сі-і-д-ла-ти!

— Пропади він, твій кисет! — на бігу крикнув Григорій.

У двір убіг вахмістр. Придержуючи рукою шаблю, про-

тюпцяв до конов'язі. Коні засідлали в належний за статутом термін. Григорій рвав приколи намету; йому встигнув ше-потнути урядник:

— Війна, хлопче!.

— Брешеш?

— І от тобі бог, — вахмістр сповістив!

Зірвали намети. На вулиці шикувалася сотня.

Командир сотні на розпаленому коні крутився перед

лавами.

— Чотовими колонами!.. — повиснув над лавами його дзвінкий голос.

; Зацокотіли копита коней. Сотня на ристях вийшла з містечка на тракт. Від села Кустень перемінним алюром ішли до полустанка перша та п'ята сотні.

Через день полк вивантажився на станції Верби, за тридцять п'ять верст від кордону. За станційними, березками займалося на зорю. Погідний обіцяв бути ранок. На коліях гуркотів паротяг. Блищали відлаковані росою рейки. По мостинах хропучи сходили з вагонів коні. За водотягом перекликання голосів, басовита команда.

Козаки четвертої сотні за поводи виводили коні за переїзд. В бузковій пухкій темряві в'язкі пливли голоси. Мутно синіли обличчя, обриси коней танули в невиді.

— Яка сотня?

— А ти чий такий приблудився?

— Я тобі дам, падлюко! Як з офіцером, роз-мов-ля-єш?

— Винуватий, ваше благородіє!.. Не пізнав.

— Проїжджай! Проїжджай!

— Чого розлопушився? Паротяг он суне, рушай!

— Вахмістре, де. в тебе третя чота?

— Со-о-о-т-ня, підтягнись!

А в колоні тихо, півголосом:—Підтягнулись, щоб тебе, тягло, дві ночі не спавши.

— Семко, дай потягнути, з вечора не курив.

— Жеребця потягни!..

— Чумбур перегриз, дияволяка.

— А мій на передок розкувався.

Четвертій сотні перегородила дорогу, звернувши вбік.,, інша сотня.

В синюватій білості неба чітко вирізувались, мов намальовані тушшю, силюети вершників. їхали по чотири в шерезі. Коливались списи, схожі на оголене сояшничиння. Зрідка дзв'якне стремено, рипне сідло.

— Ей, братця, ви куди ж це?

— До куми на христини.

— Га-га-га-га!

— Мовчати! Що за розмови?

Прохір Зиков, обіймаючи долонею ковану луку сідла,, вдивлявся в обличчя Григорія, говорив пошепки:

— Ти, Мелехов, не боїшся?

— А чого ж боятися?

— Як же, нині, може, в бій підемо.

— І хай.

— А я от торопію, — признавався Прохір і нервово-перебирав пальцями слизькі від роси поводи: — цілу ніч у вагоні не спав. Немає сну, хоч убий.

Голова сотні хитнулась і поповзла, рух передався третій чоті, розмірено пішли коні, хитнулись ;І попливли приторочені ДО (НІГ списи.

Пустивши поводи, Григорій дрімав. Йому здавалось: не кінь пружно переступає передніми ногами, похитуючи його в сідлі, а він сам іде кудись в теплій чорній дорозі, і йти незвичайно легко, радісно.

Прохір щось говорив над вухом, голос його мішався з хрустінням сідла, копитним стукотом, не порушуючи бездумної дрімоти, що обгортала Григорія.

їхали путівцем. Колисаючи бриніла у вухах тиша. Над дорогою курились у. росі визрілі вівси. Коні тягнулись до низького колосся, видираючи з рук козаків поводи. Ласкаве світло залазило Григорієві під набухлі від безсоння повіки; він підводив голову і чув усе той же одноманітний, мов скрипіння гарби, голос Прохора.

Пробудив його, раптом припливши з далекого вівсяного поля, густий перекотливий гуркіт.

— Стріляють! — майже крикнув Прохір.

Страх муттю налив його телячі очі. Григорій підвів голову; перед ним рухалась у такт з кінською спиною сіра шинеля чотового урядника, збоку мліло поле з невикоше-ними ділянками жита, з жайворонком, що танцював на рівні телеграфного стовпа. Сотня пожвавішала, густий гарматний стогін пройшов по ній електричним струмом. Підоса-вул Полковніков, підхльоснутий стріляниною, повів сотню ристю. За вузлом путівців, що сходились коло занедбаної корчми, почали здибати підводи біженців. Повз сотню про-мчався ескадрон чепурних драгунів. Ротмістр з русявими бурцями на рудому чистокровному коні, іронічно оглянув козаків і дав коневі остроги. В долинці, болотяній і грузькій, застрягла гавбична батарея. Верхові мордували коней, навколо метушилась прислуга. Рослий рябий батареєць ніс від корчми оберемок дощок, одірваних, напевно, від паркана.

Сотня перегнала піхотний полк. Салдати із згорнутими шинелями йшли швидко, сонце виблискувало на їх начищених казанках і стікало з жал багнетів. Єфрейтор останньої роти, маленький, але меткий, кинув у Григорія грудкою грязі.

— Лови, в австріяків кинеш!

— Не дурій, кобилко, — на льоту розсік Григорій батогом грудку.

— Козачки, везіть їм від нас поклони!

— Самі побачитесь!

У головній колоні шкварили соромицької пісні; товстозадий, подібний до баби, салдат, ішов обік колони задки, ляскаючи долонями по куцих халявах. Офіцери посміхались. Гострий душок недалекої небезпеки зближував їх з салдатами, робив їх поблажливішими.

Від корчми до села Горовищук гусінню плазували піхотні частини, обози, батареї, шпиталі.