Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 39

Просто час коротали. Гуляли в карти...

— Читали заборонені законом книжки,—підказав слідчий.

— Ні. Всі вони малописьменні.

— Однак машиніст млина та й інші цього факту не заперечують.

— Це неправда.

— Мені здається, ви просто не маєте елементарного поняття...

Штокман в цьому місці посміхнувся, і слідчий, гублячи розмовну нитку, закінчив із стриманою злобою: — просто не маєте здорового глузду. Ви, відпираючись, шкодите самому собі. Цілком зрозуміло, що вас послала сюди ваша партія, щоб провадити розкладницьку роботу серед козаків, щоб вирвати їх з рук уряду. Я не розумію, до чого тут гра в темну? Однаково, це не може зменшити вашої провини...

— Це ваші домисли. Дозвольте закурити? Дякую. Це домисли, при тому ні на чому не обґрунтовані.

— Дозвольте, читали ви робітникам, що відвідували вас,

оцю-о книжку? — Слідчий поклав долоню на невеличку книжечку, прикриваючи назву. Вгорі чорний на білому вуг-лився напис: "Плеханов". >

— Ми читали вірші, — зідхнув Штокман і затягнувся цигаркою, міцно стискаючи проміж пальців кістяний з кільцями мундштук.

Другого дня кволим і похмурим'ранком виїхав з хутора запряжений парою поштовий тарантас. В задку, кутаючи бороду в засмальцьований куций комір пальта, сидів, дрі--маючи, Штокман. По боках його тискались озброєні ша-блялйі стійкові. Один з них, рябий і кучерявий, міцно стискав лікоть Штокмана вузлуватими брудними пальцями, косячись на нього переляканими білявими очима, лівою рукою придержуючи облізлі піхви шаблі.

Тарантас швиденько курив вулицею. За двором Мелехова Пантелея, притулившись до гарманного тина, чекала їх за-тушкана в хустку маленька жінка. Сіре обличчя її витерлося від сліз, мов та давня стерта монета, і жовтіло воно неясне й жалісне в ковдобинах порожніх, налитих слізьми очей.

Тарантас прокурив мимо, і жінка, стискаючи на грудях руки, кинулась слідом.

— Осю... Йосипе Давидовичу. Ох, як же?..

Штокман хотів помахати їй рукою, але рябий стійковий, підскочивши, склещив на його руці брудні пальці, здичавілим хрипким голосом крикнув:

— Сиди... Зарубаю...

Вперше за своє просте життя бачив він людину, що проти самого царя йшла. 2

незрозумілою мовою. Коней довго виводили з вагонів примостами, помічник ешельонного скомандував сідлати й повів понад триста козаків до ветеринарного шпиталю. Довга процедура з оглядом коней. Поділ на сотні. Вахмістри й урядники, що сновигали навколо. До першої сотні відібрали ясногнідих коней; до другої сірих та буланих, до третьої— темногнідих; Григорія відбили до четвертої, де підбирали коні золотистої масти й просто гнідої; до п'ятої — яснорудої і до шостої—вороної. Вахмістри розбили козаків на чоти і повели до сотень, розкиданих по маєтках і містечках.

Бравий витрішкуватий вахмістр Каргін з нашивками за по-верхстрокову службу, проїжджаючи проз Григорія, спитав:

— Якої станиці?

— Вешенської.

— Куций ?х)

Григорій під стриманий сміх козаків чужо станичників мовчки проковтнув образу:

Дорога вивела на шосе. Донські коні, що вперше побачили шосейний шлях, ступили на нього, постригуючи вухами і хроплячи, мов на річку, затягнуту льодом, потім призвичаїлись і пішли, сухо клацаючи свіжими непритер-тими підковами. Покраяна лезами чахлих лісків, лежала чужа, польська земля. Парився похмурий теплий день, і сонце, теж ніби не донське, бродило десь за серпанковою завісою суцільних хмар.

Маєток Радзивілово лежав за чотири верстви від полустанку. Козаків о півпуті випередили швиденько проклусу-вавши, ешельони з ординарцем. До маєтку доїхали за півгодини.

— Це що за хутір? — спитав у вахмістра козачок Митя-кинської станиці, показуючи на купу оголених маківок садка.

— Хутір? Ти про хутори забувай, стригун Митякинський. Це тобі не Область Війська Донського.

— А що це, дядьку?

— Який я тобі дядько? Ач, знайшовся небіж. Це, брат ти мій, — маєток княгині Урусової. Тут саме наша четверта сотня міститься.

Сумуючи й вигладжуючи кінську шию, Григорій давив ногами стремена, дивився на акуратний двоповерховий будинок, на дерев'яну огорожу, на дивного вигляду будівлі серед двору. .їхали проз сад і голі дерева однаковою мовою шеиталися з вітром, так само, як і там, на покинутій далекій Донщині. 3

Нудне, запаморочене показало життя свій зворотний бік. Молоді козаки, відірвані від роботи, нудились перший час, спочиваючи душею на розмовах, що перепадали вільної години. Сотня мешкала у великих, критих черепицею флігелях; спали на нарах, розкинутих понад вікнами. Григо-' рієві випало місце над крайнім вікном. Ночами далеким пастушачим ріжком брунджав, відліпившись від рами папір, що затуляб шпарину і Григорій, прислухаючись у багатоголосому хропінні до його дзвону, почував, як сходить весь кам'яною горючою тугою. Вібруючи, тонке брунчання кліщами хватало десь під серцем; під таку хвилю безмежно хотілось йому встати, пройти в стайню, засідлати гнідого, і гнати його, кидаючи кінне мило на глуху землю, аж до самісінького дому.

О п'ятій годині побудка порати коні. За куценькі' півгодини, поки годували коні на конов'язях вівсом, перекидались короткими фразами.

— Погано тут, хлопці!

— Не сила!

— А вахмістр — от сука! Копита коневі промивати примушує.

— Тецер вдома млинці наминають, масляна...

— Дівку б зараз полапати, ех!

— Я, братіки, нині уві сні бачив, ніби косимо ми з батьком сіно в лузі, а народу кругом висипало, мов ромен за током, — казав, сяючи ласкавими телячими очима, смирний Прохір З ков: — косимо, ми ото, трава так і лягає... Аж дух мені‘грає!..

— Жінка тепер скаже: "Що ото мій Миколка зараз поробляє ?"

— Ого-го-го!! Вона, брат, либонь із свекром в— голопу-пика грає.

— Ну, ти вже...

— Та зроду-звіку не стерпить баба, щоб без чоловіка на стороні не сьорбнути.

— За чим ви побиваєтесь? Либонь не глечик з молоком, приїдемо зі служби — й нам дістанеться.

На всю' сотню веселун і соромітник, безсовісний і зухва-листий Єгор Жарков, втручався в розмову, підморгуючи і негарно посміхаючись.

Річ відома: твій батько невістку не пропустить. Жеребець добрий. Отакечки й було раз, — грав, він очима;, оглядаючи слухачів. — Занадився один такий хрін до невістки, спокою не дає. А чоловік заважає. Так що він вигадав? Вночі вийшов надвір і відчинив навмисне ворота, худоба вся й ходить по дворі. Він і каже синові: "Ти, такий-сякий, чого ж так двері причиняв? Диви: худоба вся вийшла, піди зажени". Він думав, значить, син вийде, а він тим часом до невістки підсипеться. А син залінився. "Піди, каже жінці, зажени". Ця й пішла: от він лежить, слухає, а батько зліз з лежанки і навколішках до ліжка гребеться. А син не дурний, качалку взяв з лави й . чекає. Отож батько й підліз до ліжка і тільки рукою лапнув, а син його качалкою я-ак по-о-тяг-не через лисину. "Тпрусь, — кричить, — прокляте! понадилося рядно жувати!" А в них теля в хаті ночувало, і все було підійде та й жує одежину яку. Ото син наче на теля, а сам татуня вперіщив та й лежить нищечком... Старий доплазував до лежанки, лежить, ґулю мацає, а вона набігла з гусяче яйце. От лежав, лежав та й каже: "Іване, а Йване!" "Чого, тату?" "Ти кого ж це вдарив?" — "Та теля" — каже. А старий йому із сльозами: "Який же, — каже, —з тебе к нечистій матері хазяїн буде, коли ти так худобу б'єш?"

— А мастак ти брехати.

— На ланцюг би тебе, рябка.

— Що за базар? Розійдись! — гарлав вахмістр, підходячи, і козаки розходились до коней, посміхаючись і перекидаючись жартами. Після чаю виходили на муштру. Урядники вибивали з них домашню закваску.

— Черево підбери, ей, ти, тельбухи свинячі!

— Рівняння пра-во-руч,. кро-о-ком...

— Чота, стій!

— Арш!

— Ей, лівофлянговий, як стоїш, мать твою...

ГІанове-офіцери стояли осторонь і, спостерігаючи, як ганяють по широкому задвір'ї козаків, курили, іноді втручались в розпорядження урядників.

Дивлячись на вилощених, підтягнутих офіцерів у чепурних ясносірих шинелях і гарно підігнаних мундирах, Григорій почував між собою і ними неперелазний, невидимий, мур: там акуратно пульсувало своє, не по-козацькому ошатне,'інше життя, без бруду, без вошей,, без страху перед вахмістрами, що частенько застосовували зубобою.

На Григорія та й на, всіх молодих козаків тяжке вражіння справив випадок, що стався на третій день після приїзду до маєтку: навчались в кінному шикові; кінь Прохора Зи-кова, хлопця з телячо-ласкавими очима, якому часто снилися сни про далеку вабливу станицю, норовистий та полохливий, під час проїжджування вдарив вахмістрового коня. Удар був не дужий і злегка тільки просік шкуру на стегні лівої ноги. Вахмістр наод'маш шмагонув Прохора батогом по обличчі, наїжджаючи на нього конем, крикнув:

— Ти чого, в жилу твою мать, дивишся?.. Чого дивишся?.. Я тобі, с-с-учий сину! Ти в мене проднювалиш днів зо три!..

Сотенний командир, що наказував щось чотовому офіцерові, бачив цю сценку і відвернувся, смикаючи китицю шаблі, нудно й довго позіхаючи. Прохір рукавом шинелі витер з напухлої щоки смугу крови; губи йому затремтіли.

Вирівнюючи в лаві коня, Григорій дивився на офіцерів, але ті розмовляли, ніби нічого не ь трапилось. Днів через п'ять Григорій на водопої впустив у" колодязь цеберку, вахмістр налетів на нього скопцем, заніс руку.

— Не руш!.. — глухо кинув Григорій, дивлячись у воду, що рябіла в цямрині.

— Що? Лізь, гаде, витягай! Морду скров'яню!..

— Витягну, а ти не руш! — не підводячи голову, повільно розтягав слова Григорій.

Коли б коло криниці були козаки, інакше обернулася б справа: вахмістр, безперечно, побив би Григорія, але коноводи були коло огорожі і не могли чути розмову. Вахмістр, підступаючи до Григорія, оглядався на них, хрипів, вивалюючи хижі, безглузді від гніву очі.

— Ти мені що? Ти як говориш з начальством?

— Ти, Семен Єгоров, не насипайся!

— Загрожуєш?.. Та я тебе в мокре!..

— От, що, — Григорій відірвав від цямрини голову,— якщо ти коли вдариш мене-т~ однаково вб'ю! Зрозумів?

Вахмістр, уражений, позіхав квадратовим сазанячим ротом, не знаходив відповіді. Момент для розправи було загубленої Посіріле, кольору вапна, обличчя Григорія не обіцяло нічо.о доброго і вахмістр розгубився. Він пішов від колодязя, ковзаючись по грязі, замішаній під жолобом, по якому зливали воду в довбані корита, і йже, відійшовши, сказав, обернувшись, розмахуючи кулаком, як молотом:

— Сотникові доложу.