Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 36

Крадькома нахилився, потиснув зубами червоний відтобурчений палець на нозі.

Батько безжалісно кольнув тую болячку, і Григорій, склавши на луці долоні, глухо відповів.:

— Хоч чия вона, а дитину не кину.

Пантелей Прокопович, не обертаючись, махнув на коней батогом.

— Наталка перевелася відтоді... Голову криво держить, наче паралик її вдарив. Жилу потрібну перерізала, от шию й кособочить.

Він помовчав. Скрипіли полози, краючи сніг, клацав підковами, засікаючись, Грицьків кінь.

— Що ж вона, як? — спитав Григорій, надто уважно видираючи з кінської гриви зіпрілий реп'ях.

— Вичуняла мов би. Сім місяців вилежала. На тройцю доходила. Піп Панкратій соборував... А потім відійшла. За тим усе краще, краще і пішла. Косу то штрикнула під серце, а рука затремтіла, мимо взяла, а до б край.

— Торкай з узгірку, — махнув Григорій батогом і, випереджаючи батька, бризкаючи в сани сніжним, з-під копит груддям, заклусував, підвівшись на стременах.

— Наталку ми візьмемо!—кричав доганяючи його Пантелей Прокопович. — Не хоче баба в своїх жити. Недавно бачив її, кликав, щоб ішла до нас.

Григорій не відповідав. До першого хутора бігли мовчки, і більш розмови про це Пантелей Прокопович не знімав.

За день зробили верст із сімдесят. Другого дня (по хатах уже 'засвітили) приїхали до слободи Манькової.

— А в якому кварталі вешенські? — спитав Пантелей Прокопович у першого стрічного.

— Держи по великій вулиці.

На кватирі, куди потрапили, стояло п'ятеро призовників з батьками, що проводжали їх.

— З яких хуторів?—звідався Пантелей Прокопович, заводячи коні під повітку.

— З Чиру, — густо відповіли з темряви.

— Аз хутора?

— З Каргіна є, з Наполова, з Лиховидова, а ви звідкіля?

— З Кукуя, — засміявся Григорій, розсідлуючи коня і мацаючи запітнілу під кульб,акою частину кінської спини.

На ранок станичний отаман Вешенської станиці Дударєв привів вешенців до лікарської комісії. Григорій побачив хуторських хлопців — однолітків; Митько Коршунов на високому ясногнідому коневі, підсідланому новесеньким чепурним сідлом, з гарним нагрудником і набраною вуздечкою, ще ранком пробіг до колодязя і, побачивши Григорія, що стояв коло воріт своєї кватирі, проскакав проз, не вітаючись, придержуючи лівою рукою збитий набакір кашкет.

В холодній кімнаті волосної управи роздягались за чергою., Навколо сновигали військові писарі й помічник пристава; в коротких лакованих чобітках дріботів проз адью-тант окружного отамана; перстень його з чорним камінцем і рожеві припухлі білки гарних чорних очей дужче відтіняли білість шкіри і аксельбантів. З кімнати прохоплювалася розмова лікарів, уривчасті зауваження.

— Шістдесят дев'ять.

— Павло Івановичу, дайте хемічного олівця, — близько, коло дверей, хрипів похмільний голос.

— Обсяг грудей... *

-4— Так, так, — яскраво виявлена спадковість...

— Сифіліс, запишіть.

— Що ти рукою закриваєшся? Не дівка.

— Ач збудований як...

— ...хуторі розсадник цієї недуги. Потрібні надзвичайні заходи. Я вже рапортував його превосходительству.

— Павло Івановичу, гляньте на цього суб'єкта. Збудований як, а!

— Мта-а-ак...

Григорій роздягався поруч з високим рудуватим хлопцем з хутора Чукаринського. З дверей вийшов писар, брижачи на спині гімнастівку, чітко сказав:

— Панфілов Севастіян, Мелехов Григорій.

— Швидше! — перелякано прошепотів сусіда Григорія, червоніючи й вивертаючи панчоху.

Григорій увійшов,ч несучи на спині сироти. Його смагляве тіло потемнішало, мінилося кольором томленого дуба. Він конфузився, дивлячись на свої ноги, густо порослі чорним волоссям. В кутку на вазі стояв голий незграбний парубок. Якийсь, з виду фельдшер, пересунувши мірку, іфикнув:

— Чотири, десять. Злазь.

Принизлива процедура огляду хвилювала Григорія. Сивий, У білому, лікар обслухав його трубкою, другий, молодший, віддирав повіки очей і дивися на язик, третій в рогових окулярах крутився ззаду, потираючи руки з закоченими по лі-кОть рукавами. '

— На вагу. !

Григорій ступив на рубчату холодну плятформу.

— П'ять, шість з Половиною,—клацнувши металевою навіскою, визначив вагар.

— Що за чорт, не дуже високий... — замуркотів сивий лікар, за руку повертаючи Григорія кругом.

— Ди-и-вно!—заїкаючись, заглитнувся другий, молодший.

— Скільки ? — здивовано спитав один з тих, що сиділи за

столом. $

— П'ять пудів, шість з половиною фунтів, — не спускаючи, брови, відповів сивий лікар.

— У Гвардію?—спитав окружний військовий пристав, нахиляючись чорною зализаною головою до сусіда за столом.

— Пика бандитська... Надто дикий!

— Слухай, повернись. Що це в тебе на спині? — крикнув офіцер з полковницькими наплічниками, нетерпляче стукаючи пальцями по столі.

Сивий лікар мурмотів незрозуміле, а Григорій, повертаючись до столу спиною, відповів, ледве здержуючи дріж, що брижив усе його тіло:

З весни застудився. Чиряки це.

На кінець обміру за столом чини, порадившись, ухвалили:

~— До армії.

— До дванадцятого полку, Мелехов. Чуєш?

Григорія відпустили. Йдучи до дверей, він почув буркотливе шепотіння:

— Не мож-на-а-а. Уявіть, побачить государ таку пику, що тоді? В нього самі очі...

— Перерідок! Із сходу, напевне.

— До того ж тіло нечисте, чиряки...

Хуторяни, що чекали ряду, оточили Григорія.

— Ну, як Грицьку?

— Куди?

— До Отаманського, певне?

— Скільки заважив на вазі?

Стрибаючи на одній нозі, Григорій просунув ногу в халоїщу відповів крізь зуби:

— Відчепіться, якого чорта треба? Куди? До дванадцятого полку.

— Коршунов Дмитро, Каргін Іван,—висунув писар голову.

На ході застібаючи кожушок, Григорій збіг з ґанку.

На майдані їхали й вели за поводи коней.

Розталь віяла теплим вітром, парувала оголена подекуди дорога. Через вулицю перебігали кури, в побриженій калюзі вовтузились гуси. Лапи їх рожевіли в воді червоножовті, схожі на запалене морозом осіннє листя.

Через день почався огляд коней. На майдані засновигали офіцери; маючи полами шинелі, пройшов ветеринарний лікар і фельдшер з кономіром. Попід огорожею довго шикува-лися різномасні коні. До столика, поставленого серед майдану, де писар записував наслідки огляду та обміру, пробіг від ваги вешенський станичний отаман Дударєв, пройшов військовий пристав, щось пояснюючи молодому сотникові, сердито дриґаючи ногами.

Григорій, 108-й за рядом, підвів коня до ваги. Обміряли всі ділянки на кінському тілі, зважили, і не встиг кінь зійти з платформи, — ветеринарний лікар знову, з звиклою владністю, взяв його за верхню губу, оглянув рота, сильно натискаючи, обмацав грудні м'язи і, мов павук, перебираючи цупкими пальцями, перекинувся до ніг.

Він стискав ‘колінні суглоби, бив по в'язах сухих жил, тиснув кістку над щітками...

Довго обслухував і мацав настороженого коня і відійшов маючи полами білого халату, розвіваючи навкруги терпкий запах карболової кислоти.

Коня забракували. Не справдилась надія діда Сашка, і в пронозуватого лікаря вистачило "хисту" знайти ту затаєну ґандж, про яку говорив дід Сашко.

Схвильований Григорій порадився з батьком і за півгодини, між чергою, поставив на вагу Петрового коня. Лікар пропустив його, майже не оглядаючи.

Тут же недалеко вибрав Григорій сухішу місцинку і, розстеливши попону, виклав на ній своє спорядження; Пантелей Прокопович держав ззаду коня, переговорюючись з другим старим, що теж проводжав сина.

Проз них в ясносірій шинелі й сріблястій каракулевій папасі пройшов високий сивий генерал. Він злегка заносив уперед ліву ногу, помахував рукою, затягненою в білу рукавичку.

— Онде окружний отаман, — прошепотів Пантелей Прокопович, штовхаючи ззаду Григорія.

> — Генерал, видно?

— Генерал-майор Макеєв. Строгий дуром!

Позад отамана натовпом ішли приїжджі з полків та батарей офіцери. Один підосавул, широкий у плечах і стегнах, в артилерійському строї, голосно говорив до товариша, високого красуня-офіцера з дяйб-ґвардії Отаманського полку:

— ...Що за чорт! Естонське сільце, нарід здебільшого білявий і таким разючим контрастом ця дівчина, та й не одца. Ми всяко гадаємо і от дізнаємось, що років 20 тому... — офіцери йшли проз, віддаляючись від місця, де Григорій розкладав на попоні свою козачу справу, і він, за вітром, ледве почув укриті сміхом офіцерів останні слова артилериста підосавула: — ...виходить, стояла в цьому селі сотня вашого Отаманського полку.

Писар пробіг, застібаючи тремтячими, вмазаними в хеміч-ний— атрамент пальцями ґудзики сурдута, вслід йому помічник окружного пристава кричав розпалившись:

— В трьох примірниках, сказано тобі! Всиплю!

Григорій зацікавлено вдивлявся в незнайомі обличчя офіцерів та урядовців. На нім, ідучи проз, спинив знуджені вогкі очі адьютант, та й відвернувся, зустрінувшись з уважним поглядом; наздоганяючи його, майже ристю, ішов старий сотник, чимось схвильований, кусаючи жовтими зубами верхню губу. Григорій помітив, як над рудою бровою сотника тіпався, рухаючи повіку, живчик.

В ногах Григорія лежала ненадівана попонка, на ній у порядку розкладені: сідло з окованим, зеленофарбованим лен-чиком, з саквами, дві шинелі, двоє шаравар, мундір, дві пари чобіт, білизна, фунт і 54 золотники сухарів, банка консервів, крупа й інший, в належній для вершника кількості, харч.

В розкритих саквах виднівся круг—на чотири ноги—гіід-ков, вухналі,, загорнені в промащену ганчірку, шитв'янка з парою голок і нитками, рушник.

Востаннє оглянув Григорій своє майно, присів навпочіпки й витер рукавом вимащені краї в'ючних пряжок. Від краю майдану поволі посувалася комісія проз лаву козаків, виши-куваних над своїми попонами. Офіцери й отаман уважно роздивлялися на козаче спорядження, присідали, підбираючи поли світлих шинелів, рилися в торбаіх, розглядали шит-в'янки, на руку прикидуючи вагу торбинок з сухарями.

— Диви, хлопці, отой цибатий, — казав хлопець, що стояв поруч з Григорієм, показуючи на окружного військового пристава, — копає, мов пес тхорячу нору.

— Ач, ач, чортило!.. Торбу вивертає!

— Мабуть, непорядок, а то б не требущив би.

— Ото, він либонь вухналі рахує?

— От псяюха!

Розмови потроху вщухли, комісія наближалася, до Грицька залишалося кілька чоловіка. Окружний отаман в лівій руці ніс рукавицю, правою помахував, не згинаючи її в лікть Григорій підтягнувся, ззаду покашлював батько. Вітер ніс по майдані запах кінської сечі й талого снігу.