Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 35

Дід Сашко, куйовджачи бороду, сказав:

— Дешевше не знайдеш, а начальство не догляне, хисту в них не вистачить.

Звідтіля Григорій їхав на купленому коні верхи, пробував ходу й ристь. А за тиждень до різдва приїхав до Ягідного сам Пантелей Прокопович. Кобилу, запряжену в сани, не в'їжджаїочи в двір, прив'язав до тину, пошкутильгав до челядні, обдираючи бурульки з бороди, що лежала на комірі кожуха чорним бруском. Григорій розгубився, пізнавши у вікно батька.

— Отакої!.. Батько!..

Оксана чогось кинулась до колиски, тушкуючи дитину.

Пантелей Прокопович вліз у кімнату, напустивши холоду, —скинув тривуха й перехристився на образ, обводячи стіни повільним поглядом.

— Здорові були!

— Добридень, тату, — підводячись з лави відвітував на привітання Григорій і, ступивши крок, став посеред кімнати.

Пантелей Прокопович сунув Григорієві змерзлу руку, сів на край ослона, запинаючи поли кожуха, обводячи поглядом Оксану, що прикипіла біля колиски.

— Ладнаєшся на службу?

— Авжеж.

Пантелей Прокопович замовкнув, оглядаючи Григорія допитливо й довго.

— Роздягайся, тату, намерзся либонь?

— Нічого. Терпиться.

— Садоювар поставимо.

— Спасибічки, — зшкрябуючи нігтем з кожуха давнішню пляму грязі, сказав: — там привіз тобі справу: дві шинелі, сідло, шаравари. Візьми... Все там.

Григорій без шапки вийшов і взяв з санейй два лантухи.

— Коли виступати?—поцікавився Пантелей Прокопович, встаючи.

— На другий день різдва. Що ж, тату, їдеш?

— Поспішаю раніш повернутись.

Він попрощався з Григорієм і, так само обминаючи поглядом Оксану, пішов до дверей. Вже держачись за клямку; стрельнув очима в колиску, сказав:

— Мати поклон веліла передати, слабує на ноги, — і помовчавши, натужно, ніби важке підносячи:—поїду тебе виряджати до Манькової. Ти готуйся.

Вийшов, занурюючи руки в тепло плетених рукавиць. Бліда від пережитої зневаги, Оксана мовчала. Григорій походжав, скоса поглядуючи на неї, намагаючись ступати на одну скрипучу мостину.

На перший день різдва Григорій возив Листницького до Вешенської.

Пан вистояв обідню, поснідав у своєї двоюрідної сестри поміщиці, звелів запрягати.

Григорій, не встигши досьорбати миску жирного, із свининою, борщу, встав і пішов до стайні. В легких міських санках ходив сірий, яблуками, орловський рисак Шибай.

Повиснувши на поводі, Григорій вивів його з стайні, кваплячись, запріг.

Вітер перевіював крихкий, колючий сніг, по дворі текла, шиплячи, срібляста поземка. За палісадником на деревах,— ніжний торочкуватий іней. Вітер стряхував його, і, падаючи, розсипаючись, вилискував він на сонці райдужними казково-пишними барвами. На даху будинка, коло закуреного димаря, з якого косо струмився дим, мерзли, чечекали галки. Вони злетіли, злякані скрипом кроків, покрутились над будинком сизим клоччям і полетіли на захід, до церкви, чітко синіючи на фіялковому ранковому небі.

—г— Скажи, що подано! — гукнув Григорій дівці, що вибігла на ґанок.

Вийшов пан, занурюючи вуса в комір єнотового хутра. Григорій закутав йому ноги, пристібнув вовчу, обшиту оксамитом повсть.

— Погрій його, — показав пан очима на рисака.

Відкидаючись назад, здержуючи у випростаних руках тугий дріж віжок, Григорій пильнуючи косився на розкати, пам'ятав, як за першого снігу пан за незручний поштвох стромив йому в потилицю міцний, не по-старечому, кулак. Спустились до мосту, і тут, на Доні, Григорій попустив віжки, розтираючи рукавицею охоплені вітровим вогнем щоки.

До Ягідного долетіли за дві години. Пан всю дорогу мовчав, зрідка стукав зігнутим пальцем Григорія по спині: "Зу-гшни-и", і робив цигарку, повертаючись до вітру спиною.. Вже спускаючись з гори в маєток, спитав:

— Рано завтра?

Григорій повернувся боком, насилу розідрав змерзлі губи:

— Рлано, — вийшло в нього замість "рано". Затверділий від холоду язик ніби— розпух, чіпляючись за підковку зубів, вимовляв не твердо.

— Гроші всі одержав?

— Так точно.

— За жінку не турбуйся, житиме в мене. Служи справно. Дід твій добрий був козак, щоб і ти,—голос пана зазвучав глухіше (він сховав від вітру обличчя в комір), — щоб і ти держав себе гідно свого діда й батька. Це ж батько твій дістав на імператорському огляді 1883 року перший приз за джигітування.

— Так точно, батько.

— Отож то,— суворо, мов загрожуючи* закінчив пан і зовсім сховав у хутро обличчя.

Грицько з рук у руки передав рисака дідові Сашкові, пішов до челядні.

— Батько твій приїхав! — крикнув той йому вслід, накидаючи на рисака попону. "

Пантелей Прокопович сидів за столом, доїдаючи холодець. "Напідпитку", визначив Григорій, скинувши оком на розм'якле батькове обличчя.

— Приїхав, служивий?

— Замерз увесь, — ляскаючи руками, відповів Григорій і до Оксани: — розв'яжи башлик, руками не володаю.

— Тобі перепало, вітер бо в пику,—рухаючи під час їжі вухами й бородою,' мурчав батько.

Цього разу він був куди ласкавіший, Оксані коротко, по-хазяйськи наказав:

— Уріж ще хлібця, не скупись.

Встав з-за,столу і, йдучи до дверей курити, мов би ненароком разів зо два хитнув колиску, просунувши під заслону бороду, спитав:

— Козак?

— Дівчина,—за Григорія відвітувала Оксана і, постерігши незадоволення, що пропливло по обличчі і застряло в бороді старого, похапцем додала: — як намальована, вся в Грицька.

Пантелей Прокопович діловито оглянув чорняву голівку, що стирчала з-під вороху шмаття, і не без гордости посвідчив:

— Нашої крови,.. Ек-гм... Ач ти!..

— Ти чим приїхав, тату? — спитав Григорій.

— Дишельними саньми. На шкапинці, та на Петровому.

— їхав би однією, мого б припрягли.

— Нащо, хай порожнем іде. А кінь справний.

— Бачив?

— Трохи глянув.

Говорили про різні дрібниці, схвильовані одним, спільним. .Оксана не втручалась у розмову, сиділа на ліжкові, понурившись. Кам'яно набухнявілі перса розпирали їй кохту. Вона помітно погладшала пі ля пологів, набула нової, впевнено щасливої постави.

Лягли спати пізно. Пригортаючись до Григорія, Оксана мочила йому сорочку росолом сліз і молоком, що стікало з невиссаних грудей.

— Помру з туги... Як я сама буду?

— Нічого, — так само пошепки озивався Григорій.

— Ночі довгі... дитина не спить... Зсохну за тобою... Подумай, Грицю, — чотири роки!

— За старих часів 25 років служили, кажуть.

— Що мені до старих* часів...

— Ну, годі!

— Будь вона проклята служба твоя, розлучниця!

— Прийду у відпустку.

— У відпустку, — луною стогнала Оксана, схлипуючи і сякаючись у сорочку, — поки прийдеш, у Доні води багато стече...

— Не скигли... Як дощ восени, так і ти, одне ж добро.

— Тебе б в мою шкуру!

Заснув Грицько перед світом. Оксана погодувала дитину і, спершись на руки, не мигаючи, вдивлялася в риси Гриць-кового обличчя, що мутно чорніли в темряві, прощалася. Згадалася їй та ніч, коли врна в своїй світлиці умовляла його йти на Кубань; так само, тільки місяць був та двір за вікном білів, затоплений місячною повіддю.

Так само було, а Григорій тепер і той, і не той. Лягла за плечима довга, протоптана днями стежка...

Григорій повернувся набік, сказав виразно:

— На хуторі Вільшанському... — і замовк.

Оксана намагалась заснути, але думки розвіювали сон, мов той вітер копицю сіна. Вона аж до світу продумала про цю фразу, шукаючи їй розгадку... Пантелей Прокопович прокинувся, скоро світло запінилось на намерзлих вікнах.

— Григорію, вставай, розвиднюється.

Оксана, ставши на коліна, одягла спідницю і, зідхаючи, довго шукала сірників.

Поки поснідалй та склалися — розвиднілося. Синіми переливами грало ранкове світло. Чітко, наче врізаний у сніг, зубчатився тин і, застячи ніжний бузковий серпанок неба, темнів дах стайні.

Пантелей Прокопович пішов запрягати. Григорій відірвав від себе Оксану, що нестямно цілувала його, пішов прощатись з дідом Сашком та іншими.

Закутавши дитину, Оксана вийшла його виряджати.

Григорій торкнувся губами вогкого доччиного лобика, підійшов до коня.

— Сідай у сани! — крикнув батько, рушаючи.

— Ні, верхи я.

Григорій навмисно повільно затягав попругу, сідав на коня і розбирав поводи. Оксана, торкаючись пальцями його ноги, часто проказувала:

— Грицю, почекай... Щось хотіла сказати...—і морщилась згадуючи, розгублена, тремтяча.

— Ну, прощай! Дитину доглядай... поїду, а то батько онде вже...

— Почекай, любий!.. — лівою рукою, хапала Оксана холодне стремено, правою притискаючи загорнену в полу дитину, дивилась ненаситно, і не було вільної руки, щоб витерти сльозц, що падали з широко—не мигаючи — розплющених очей.

На ґанок вийшов Веніямин.

— Григорію, пан кличе. * 1

Григорій вилаявся, махнув батогом і поскакав з двору.

Оксана бігла за ним слідом, застряваїочи в заметах, що вкривали двір, незручно підкидаючи взутими в повстяники ногами.

На греблі Григорій наздогнав батька. Кріпивсь, оглядаючись: Оксана стояла коло воріт, притискаючи до грудей закутану в полу дитину, вітер метляв на плечах її кінці червоної шалевої хустки. ,

Грицько зрівнявся з саньми. Поїхали ходою.

Пантелей Прокопович повернувся спиною до коней: спитав:

— Значиться, не думаєш з жінкою жити?

— Стара справа... відгомоніли...

— Не думаєш, виходить?

— Виходить, ні.

— Не чув, що вона на себе руки накладала?

— Чув.

— Від кого?

— До станиці пана возив, хуторян довелося побачити.

— А бог?

— Що ж, тату, справді... що з возу впало, то пропало.

— Ти мені чортовиння не розводь. Я з тобою добром говорю, — озляючись, зачастив Пантелей Прокопович.

— У мене .он дитина, про що гомоніти? Тепер уже не приліпишся.

— Ти гляди... чи не чужого годуєш?

Григорій‘зблід: зачепив батько незагоєну болячку. Відколи дитина найшлася, 1 ригорій увесь час болісно виношував у собі, таячись від Оксани, від самого себе, підозріння. Ночами, коли спала Оксана, війчасто підходив до колиски, вдивлявся, вишукуючи в рожево-смаглявому ‘обличчі дитини своє і відходив так само непевний, як і перше. Темоноруся-вий, майже чорний був і Степан,—як дізнатися, чию кров

т

жене серце по блакитній мережі жил, що просвічує під шкірою дитини? Часом йому здавалось, що дочка скидається на нього, іноді до болю нагадувала вона Степана. До неї нічого не почував Григорій, хіба що неприязнь за ті хвилини, що пережив, коли віз із степу Оксану, що корчилася в пологах. Раз якось (Оксана варила в кухні) вийняв дочку з колиски і, міняючи мокру пелюшку, відчув гостре щипливе хвилювання.