Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 37

Невеселе, мов з похмілля, поглядало сонце.

Група офіцерів затрималась коло козака, що стояв поруч Григорія, і по одному перейшла до нього.

— Прізвище, ім'я? ) —

— Мелехов Григорій.

Пристав за хлястика підняв шинелю, понюхав підшивку, бігло перерахував застібки; інший офіцер, з наплічниками хорунжого, мняв у пальцях добротне сукно шарвар; третій, нахиляючись так, що вітер на спину йому закидав поли шинелі, нишпорив у торбах. Пристав, мізинцем і великим паль-

цем, обережно, мов до гарячого, доторкнувся до ганчірки з вухналями, плямкаючи губами, рахував:

— Чому 23 вухналі? Це що таке? — сердито смикнув він край ганчірки.

— Нікак нєт, ваше високоблагородіє, 24.

— Що я, — сліпий?

Григорій метушливо відвернув загнутий край, що прикривав двадцять четвертий вухналь, пальці його, кошлуваті, чорні, злегка доторкнулись до білих, мов цукор той, пальців пристава. Той смикнув руку, наче вколовся, потер її о бойовику сірої шинелі, гидливо кривлячись, надів рукавицю.

Григорій помітив це, випроставшись, зло посміхнувся. Погляди їх зустрілися, і пристав, червоніючи верхівками щок, підняв голос:

— Єк дивишся!' Єк дивишся, козаче?..—Щока його, з присохлим коло вилиці порізом від бритви, вся зарум'яніла. —, Чому в'ючні пряжки не в порядку? Чому трензелі такі? Що це ще таке? Козак ти чи мужицький личак?.. Де батько?

Пантелей Прокопович смикнув коня за повід, виступив крок уперед, пристукнувши кривою ногою.

— Служби не тямиш?.. — присікався до нього пристав, злий ще з ранку, бо програвся в преферанс.

Підійшов окружний отаман, і пристав потихшав. Окружний ткнув носком чобота в подушку сідла, гикнувши, перейшов далі. Ешельонний офіцер того полку, до якого потрапив Григорій, чемненько перерив усе аж до шитв'янки і відійшов останній, задкуючи, закурюючи на вітрі.

Через день потяг, що рушив від станції Чертково, тягнув валку червоних вагонів, навантажених козаками,' кіньми та фуражем на Ліски.— Вороніж.

В одному з них, спершись на дощані ясла, стояв Григорій. Повз розсунуті двері вагона бігла чужа рівнинна земля, віддалеки каруселило блакитне й ніжне пасмо лісу.

Коні хрумтіли сіном, переступали, почуваючи хистку підпору під ногами.

Пахло в вагоні степовим полинем, .кінським потом, весняною розталлю, і далека майоріла на обрії смужка лісу, блакитна, задумана й недосяжна, мов та вечірня неяскрава зоря.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

і.

В березні 1914 року розтальним веселим днем прийшла Наталка до свекра. Пантелей Прокопович заплітав кучерявим сизим хмизняком тин, що бугай поламав. З даху капало, сріблилися бурульки, дьогтьовими смугами чорніли на карнизі сліди колишніх затьоків.

4 Ласкавим телям горнулося до відталого горбка руде потепліле сонце, і земля набухала, на крейдяних мисах, що залисинами стікали з наддінського взгірка, малахітом зеленіла рання трава.

Наталка, змарніла й худа, підійшла ззаду-до свекра, схилила покалічену, скривлену шию.

— Здоровенькі були, тату!

— Наталонько? Добридень, люба, добридень... Ех, ти...—

заметушився Пантелей Прокопович. Хворостина, випавши з рук його, скрутилась і випросталась. '

— Ти чого ж це й очей не показуєш? Ну, ходімо до хати, ото мати тобі зрадіє.

— Я, тату, прийшла... — Наталка непевно повела рукою й відвернулась.

— Як не проженете, залишусь назавжди у вас...

— Що ти, що ти, голубонько! Хіба ти нам чужа? Григорій он прописав у. листі... Він, дівко, про тебе наказував спитати.

Пішли до хати. Пантелей Прокопович кульгав метушливо й радісно.

Іллівна, пригортаючи Наталку, пустила рясний ланцюжок сліз, прошепотіла сякаючись у завіску:

— Дитину б тобі... Вона б його присушила. Ну, сідай. Дайно я млинців дістану.

— Спасибі, матусю... Я от прийшла...

Докійка, вся в полумені рум'янцю, вбігла з двору до кухні і з розгону обхопила Наталчині коліна.

— Безстидниця! Забула про нас!..

— Сказилась, кобило! — крикнув удавано суворо на неї батько.

— Велика ти яка... — роняла Наталка, розводячи Докійчині руки й заглядаючи їй в обличчя.

Заговорили разом усі, перебиваючи один одного й замовкаючи.

Іллівна, підпираючи щоку долонею, смутилася, з болем вдивляючись в неподібну до колишньої Наталку.

— Зовсім до нас?—допитувалась Докійка, шарпаючи На-талчині руки.

— Хто його знає...

— Чого там, рідна жінка, та десь житиме! Залишайся!— вирішила Іллівна і гостила невістку, соваючи по столі череп'яну миску, повну млинців.

Прийшла Наталка до свекра після довгих вагань. Батько її не пускав, сварився й соромив, переконуючи, але їй ніяково було одужавши дивитися на своїх і почувати себе в рідній колись сім'ї майже чужою. Те, що хотіла вона собі віку вкоротити, віддалило її від рідних. Пантелей Прокопович зманював її весь час після того, як вирядив Григорія на службу. Він твердо поклав узяти її до себе й помирити з Григорієм.

З того дня Наталка залишилась у Мелехових. Дарка зовні нічим не виявляла свого незадоволення; Петро привітно ро-дався, а косі часом погляди Дарчині надолужувала гаряча Докійчина прихильність і батьківськи-любовне ставлення старих.

Другого дня, скоро Наталка перебралась до свекра, Пантелей Прокопович наказав Докійці написати до Григорія такого листа*-

— "Здрастуй, дорогий сину наш, Григорію Пантелеевичу. Шлемо ми тобі щонайнижчий поклон і від всього батьківського серця, з матір'ю твоєю Василиною Іллівною, батьківське— благословення. Кланяється тобі брат Петро Пантелеевич з дружиною Даркою Матвійовною і бажає тобі здоров'я та щастя, ще кланяється тобі сестра Докія і вся челядь. Лист твій пущений від лютого п'ятого дня, ми одержали і сердешно дякуємо за нього.

А як ти прописав, що кінь засікається, то заливай йому смальцем, ти знаєш, і на задок не підковуй, коли немає слизоти, або,

— мовити, ожеледі. Дружина твоя Наталка Миронівна живе в нас й пробував при здоров'ї і все їй гаразд.

Вишень-сушениці мати тобі надсилає і пару вовняних панчох, а ще сала й усяких гостинців. Ми всі живі й здорові, а дитина в Дарки померла, про що оповіщаємо. Недавно перекривали з Петром комори і він тобі наказує коня доглядати і зберігати. Корови потелились: стара кобила починає, відбила вим'я і видно, як лоша в неї в череві ворушиться. Покрив її з станичної стайні жеребець на окличку "Дінець" і на п'ятому тижні сподіваємося. Ми раді про твою службу і що начальство похваляє тебе. Ти служи, як годиться. За царем служба не пропаде. А Наталка тепер у нас житиме і ти про це подумай. А ще біда, на масляній зарізав звір три вівці. Ну, бувай здоров і хай тебе бог милує. Про жінку не забувай, мій тобі наказ. Вона ласкава баба і в законі з тобою. Ти борозну не ламай, і батька слухай.

Твій батько, старший урядник Пантелей Мелехов".

Полк Григорія стояв за чотири верстви від російсько-австрійського кордону, в містечку Радзивілові. Григорій писав додому рідко. На звістку про те, що Наталка прийшла до батька, відповів стримано, просив передати їй поклон; зміст листів його був ухильний і неясний. Пантелей Прокопович примушував Докійку або Петра перечитувати їх кілька разів, вдумуючись в затаєну між рядків, невідому Грицькову думку. Перед Великоднем він у листі руба поставив питання про те, чи житиме Григорій, повернувшись із служби, з жінкою, чи як і перше з Оксаною.

Григорій з відповіддю зволікав. Після тройці дістали від нього короткого листа. Докійка читала швидко, ковтаючи кінці слів, і Пантелей Прокопович ледве встигав вловити зміст, відкидаючи численні поклони й допитування. В кінці листа Григорій торкався питання про Наталку.

"Ви просили, щоб я прописав, житиму я чи ні з Наталкою. Але я вам, тату, скажу, що відкраяну скибку не приліпиш. І чим я Наталку тепер примовлю, як у мене, як самі знаєте, дитина? А обіцяти я нічого не можу, 'і мені про це нудно гомоніти. Недавно спіймали на кордоні жида з контрабандою і нам довелось його побачити, пояснює, що незабаром буде з австрійцями війна, і цар їхній ніби приїздив до кордону, оглядав звідки зачинати війну і які землі собі захопити.

Як зачнеться війна, може і я живий не буду, загодя нічого вирішувати..."

Наталка працювала в свекра і жила, плекаючи несвідомо надію на поворот чоловіка, нею піддержуючи свій підупа-лий дух.

Вона нічого не писала Григорію та ніхто в. родині не чекав від нього листа з такою тугою й болем.

Звичайним непорушним порядком ішло на хуторі життя: повернулись козаки, що відслужили свій термін, буднями сіренька робота непомітно зжирала час; неділями зранку сунули до церкви родинними табунами; йшли козаки в мундирах і святкових шаравара.х; довгими шарудливими надол-ками різнобарвних спідниць замітали порох баби, туго затягнені в картаті кофти з буфами на збрижених рукавах, підіпрілих і злинялих під пахвами від гостро-солодкого, що вдаряє в ніс, мов гірчиця, бабського поту.

А на квадратовому фасі майдану настовпужувались голоблі возів, верещали коні, сновигав різний, люд; коло по-жежці болгари плянтатори торгували городиною, розкладеною на довгих ряднах; позад них юрмилася, дітвора, розглядаючи випряжених верблюдів, що погордо оглядали торговицю і товпища, що перекипали червонооколими кашкетами й квітчастим розсипом бабських хусток. Верблюди пінно перетирали бур'янову жуйку, відпочиваючи від постійної роботи на чигирі1), і в зеленуватій сонній полуді застигали їх очі.

Вечорами в тупотливому дзвоні стогнали вулиці, грища лунали піснями, танками під гармошку, і тільки глупої ночі догорали в теплій сухмені останні чна околицях пісні.

Наталка на вулицю не ходила, з радістю вислухувала немудрі Докійчині оповідання. Непомітно вирівнялась Докійка в ставну і на свій кшталт гарну дівчину. Рано виспіла, мов яблуко-скороспілка. Цього року, край кладучи її під-літству, прийняли її старші подруги до дівочого свого товариства. Зростом вийшла Докійка в батька: присадкувата, смаглява.

П'ятнадцята весна минула, не вирівнявши тонку незграбну-вату її постать. Була в ній мішанина, зворушлива й наївна, дитинства й не зовсім розквітлого дівоцтва: міцніли і помітно випиналися під кофточкою невеличкі, з кулак, перса, роздавалася в плечах; а в довгих, трішки косих розрізах очей, такі самі ще соромливі й бешкетливі іскрились чорні в агатовій сині білків миндалини очей. Прих1одячи з вулиці, жона Наталці тільки розказувала немудрі свої таємниці.

— Наталю, ясочко, щось хочу розказати...

— Ну, розкажи.

— Михась Кошовий учора цілий вечір зі мною просидів на дубках під гамазеями.

— Чого ти почервоніла?

— Ані трішки.

— Глянь у дзеркало.