Три товариші - Сторінка 24

Мене б не дуже здивувало, коли б там раптом з'явився підполковник Егберт фон-Гаке у повній формі і почав би мене допитувати, як і що, — так поважно й суворо дивились на мене, цивільну людину, обвішані орденами генерали з портретів на стінах передпокою! Але вже назустріч мені йшла своєю красивою повільною ходою Пат, і кімната раптом сповнилась тепла і радощів. Зачинивши двері, я спочатку обережно обняв дівчину, а потім передав їй крадений бузок.

— Ось, — сказав я, — з привітом від муніципалітету!

Вона поставила квіти у велику світлу глиняну вазу, що стояла на підлозі біля вікна.

Тим часом я оглядівся в кімнаті. Вона була оздоблена в м'які, неяскраві тони; старовинні красиві меблі, матовосиній килим, фіранки ніжних відтінків, невеликі зручні крісла, оббиті збляклим оксамитом.

— Боже ж мій, як це ти знайшла собі таку кімнату, Пат? Адже люди, здаючи житло, обставляють його хіба тільки уламками від гарнітурів та непотрібними подарунками на день народження.

Вона обережно присунула вазу з квітами до вікна. Мені видко було її тоненьку зігнуту шию, прямі плечі, худорляві руки. Вона стояла коло вази навколішках і здавалась дитиною, яка потребує захисту. Але в неї були рухи гнучкого звірятка, і коли вона випросталась і притулилась до мене, то вже не здавалась більше дитиною-в її очах, на її устах знову було якесь запитливе чекання, якась таємниця, що бентежила мене, про яку ще тоді, в перший раз, я подумав: ні, такого не буває на цім грішнім злиденнім світі...

Я обняв її за плечі; саме так я сильніше відчував, яка вона прекрасна.

— Це все мої власні речі, Роббі. Квартира належала колись моїй матері. Після її смерті я віддала квартиру, а дві кімнати лишила собі.

— Значить, квартира твоя? — запитав я, відчуваючи полегшення. — А підполковник Егберт фон-Гаке просто наймає її в тебе?

Вона похитала головою.

— Тепер уже ні. Я не змогла зберегти її за собою, продала решту меблів, а квартиру віддала цілком. Тепер я тут наймаю оці кімнати... Але чого це тебе так обходить старий Егберт?

— Аж ніяк не обходить. Просто в мене природний страх перед поліцаями та штаб-офіцерами. Це в мене з часів військової служби.

Вона розсміялась:

— А мій батько був майор.

— До майора включно — це ще не так страшно...

— А ти хіба знаєш старого Гаке? — запитала Пат.

У мене раптом виникло недобре передчуття.

— Це такий маленький, кремезний, червоновидий, з сивими вусами і гучним голосом? Любить прогулюватись у міських скверах?

— Еге ж! — вона глянула на бузки, а тоді сміючись на мене. — Ні, він високий, блідий, в рогових окулярах.

— Тоді я його не знаю.

— Хочеш познайомитись? Він дуже симпатичний.

— Хай бог милує! Я поки що належу до товариства автомеханіків та пані Залевської!

У двері постукали. Та ж сама покоївка вкотила в кімнату маленький столик на коліщатках. Тонкий білий фарфор, срібний піднос з тістечками, другий-з фантастично крихітними бутербродами, серветки, сигарети — чого тільки там не було! Засліплений, я дивився на всю цю розкіш.

— Змилуйся, Пат! Це просто як у кінофільмі. Я ще на сходах помітив, що ми з тобою стоїмо на різних

соціальних щаблях. Не забудь, що я звик їсти з промасленого паперу на підвіконнику пані Залевської поруч із вірною спиртовкою... Змилуйся над мешканцем безрадісних пансіонів, якщо він, збентежений, перекине тобі, може, чашку...

Вона сміялась...

— Ні, цього не роби, це тобі не личить, адже ти спеціаліст по моторах. Ти повинен бути спритним.

Вона взялась за ручку чайника.

— Тобі чаю чи кави?

— Чаю чи кави? А хіба є і те й інше?

— Є. Ось глянь!

— Чудово! Як у найкращих кафе! Бракує тільки музики...

Пат нахилилася й ввімкнула невеличкий портативний радіоприймач, якого я зовсім і не помітив раніше.

— Ну, то чого ж тобі наливати, чаю чи кави?

— Кави, звичайної кави. Я ж із села. А ти?

— Я вип'ю з тобою кави.

— А, взагалі, ти п'єш чай?

— Атож...

— От тобі й на...

— Я вже потроху звикаю до кави. Хочеш тістечка до кави? Чи бутерброд?

— І те й інше, Пат. Треба ж скористатися з нагоди. А потім ще й чаю вип'ю. Треба покуштувати всього, що тільки в тебе тут є.

Вона розсміялась і наклала мені повну тарілку. Я почав відмовлятися:

— Та буде вже, годі! Не забудь, що ми поблизу підполковника! Військові люблять поміркованість у нижніх чинів.

— Це тільки щодо напоїв, Роббі. Старий Егберт залюбки і сам їсть тістечка із збитими вершками.

— Щодо комфорту, теж, — відказав я. — У свій час вони нас грунтовно відучили від комфорту.

Я посовав столик на гумових коліщатках туди й сюди. Він наче вабив до цього. Беззвучно котився по килиму. Я озирнувся. Все було в одному певному стилі.

— Так, Пат, ось так, значить, жили наші предки!

Вона розсміялась.

— Що це ти вигадуєш!

— Нічого я не вигадую. Це реальні факти.

— Ці речі, Роббі, опинились у мене цілком випадково.

— Ні, не випадково. Та справа й не в речах. Справа в тому, що вони означають. А вони означають забезпеченість. Цього ти не можеш зрозуміти. Це розуміє тільки той, хто таку забезпеченість втратив.

Вона глянула на мене.

— Ти теж міг би себе так забезпечити, коли б тількихотів.

Я взяв її за руку.

— Ото ж бо то й є, Пат, що я не хочу. Я б тоді вважав себе за авантюриста. А нашому братові найкраще живеться так — будь, що буде... Ми до цього звикли. Такі тепер часи.

— Та це й дуже зручно, так...

Я розсміявся.

— Може й зручно. А тепер дай мені трохи чаю. Хочу його покуштувати.

— Ні, — відповіла вона, — будемо пити каву. Але ж їж іще! Отак, будь, що буде...

— Хіба що так... Але ж чи не сподівається цей ласун Егберт, що й йому дещо залишать?

— Можливо. Але нехай зважає на те, що нижні чини можуть помститися. Тепер такі часи... Їж, не лишай йому нічого.

Очі її блищали, вигляд був чудовий.

— А знаєш, — спитав я, — де не можна діяти отак — будь, що буде?

Вона глянула на мене, але нічого не відповіла.

— З тобою! — відповів я. —А тепер нумо, хлопці, до зброї проти Егберта!

Я в обід випив був тільки чашку бульйону в шоферській пивничці. Тому мені не важко було з'їсти все, що було подано. До цього я, заохочуваний Пат, спорожнив усю посудину з кавою.

Ми сиділи біля вікна й курили. Вечірня зоря полум'яніла над дахами будівель.

— Гарно в тебе, Пат, — вимовив я. — Можна зрозуміти, що й за цілий тиждень не хочеться вийти звідси... Щоб забути, нарешті, увесь отой мотлох, усю ту метушню...

— Було й так, — посміхаючись сказала Пат, — що я й не сподівалася взагалі вийти звідси.

— Коли ж це?

— Коли була хвора.

— Це щось інше. А що в тебе було?

— Нічого страшного. Але треба було лежати. Я надто швидко росла, а харчування було недостатнє. Адже під час війни та й зараз же по війні всього було обмаль.

Я кивнув.

— А скільки ж ти лежала?

На якусь мить вона завагалася.

— Близько року...

— Це й справді дуже довго.

Я пильно подивився на неї.

— Це вже давно було. Але тоді це видавалося мені довгим, як ціле життя. Ти якось оце розказував мені в барі про твого друга Валентина. Що він по війні ніколи не забуває, яке це щастя — жити! І що це відчування зробило його байдужим до всього іншого.

— А ти добре це запам'ятала.

— Бо я це добре розумію. Я відтоді теж з цього радію... Я, здається, дуже легковажна.

— Легковажні тільки ті люди, що думають, ніби вони не такі.

— А я безперечно така. Я мало розуміюся на великих проблемах життя. Хіба тільки на чомусь гарному... Оцей бузок, наприклад, щасливить мене...

— Це не легковажність, це — філософія наших часів.

— У мене це не філософія. Я легковажна й поверхова

— Я — теж.

— Не так, як я. Ти говорив оце недавно щось про авантюризм. Я — справжня авантюристка.

— Так я й думав, — подав я репліку...

— Так, так. Мені треба б уже давно мати іншу квартиру, мати якусь спеціальність та заробляти гроші. А я все відкладаю. Мені заманулося пожити так, за власним вподобанням. Чи це раціонально, чи ні — байдуже. Ось я так і живу.

Я засміявся.

— А чого це ти так задерикувато про це говориш?

— Бо всі мені казали, що це аж надто легковажно, що мені треба було б заощаджувати ті невеликі гроші, що в мене є, і подбати про роботу, про певну посаду А мені забажалося жити весело й легко, жити вільно, робити, що захочу. Це було після того, як померла мати, після того, як я ото так довго хворіла.

— Є в тебе брати чи сестри? — запитав я.

Вона похитала головою.

— Та я б цього собі не міг і уявити, — сказав я.

— Ти згоден, що я діяла легковажно?

— Ні, мужньо.

Де там та мужність! Хіба я мужня? Мені часом таки добре бувало страшно. Як тому, що сидить у театрі не на своєму місці, а все ж не сходить з нього.

— Значить, ти й була мужня, — підтвердив я ще раз. — Мужність тільки там, де страх. Але до того ж це було й раціонально. Бо інакше ти б тільки збавила гроші. А так ти хоч щось та мала від них. Що саме ти вчинила?

— Та, власне кажучи, нічого. Жила отак для себе...

— Честь і слава! Це ж найліпше в світі!

Вона посміхнулась.

— Але тепер уже годі. Незабаром почну працювати.

— Де саме? Оце, може, з цього приводу й було твоє ділове побачення з Біндінгом?

— Так. З Біндінгом та з доктором Максом Матушайтом, директором фірми електрол та грамофонів. Потрібна продавщиця, що знає музику.

— Ну, — сказав я, — нічого кращого Біндінгу і не спаде на думку.

— Ні, було й краще, але я не схотіла...

— Та й я б не радив йому пропонувати тобі таке. Коли ти почнеш роботу?

— Першого серпня.

— Ну, то ще маємо час. Може, знайдемо й щось інше. В усякому разі, ми — твої клієнти, це я тобі гарантую.

— Хіба в тебе є грамофон?

— Ні, але ж, зрозуміла річ, негайно собі його придбаю. Щоправда, вся ця історія мені поки що не до вподоби.

— А я не від того. Адже я нічого путнього не вмію. А це все тепер значно простіше для мене, тепер, коли в мене є ти... Але, мабуть, не треба було тобі про це розповідати.

— Ні, ти завжди повинна мені розповідати все.

Якусь мить вона уважно дивилась на мене.

— Добре, Роббі.

Тоді, вставши, підійшла до якоїсь шафки.

— Знаєш, що тут у мене? Ром для тебе. Думаю, що непоганий ром...

Поставивши на стіл чарку, вона очікувально подивилась на мене.

— Ром добрий, це я відчуваю ще здаля. Але ж. Пат, чи не краще було б трохи заощаджувати, га? Щоб не треба було незабаром мати діло з грамофонами?

— Ні, — відповіла вона.

— Ну, то й добре, — сказав я.

Ром був розбавлений, це я помітив зразу ж по кольору.