Три товариші - Сторінка 25

Крамар безперечно обдурив Пат. Я випив чарку.

— Першокласний ром, — похвалив я, — налий-но мені ще. Звідки він у тебе?

— З магазина ось тут на розі.

"Ага, — подумав я собі, — так і є: триклята гастрономічна крамничка". Я вирішив при нагоді зайти туди і поговорити з крамарем.

— Треба б мені тепер, мабуть, іти, Пат, га? — запитав я.

Вона глянула на мене.

— Ще ні...

Ми стояли біля вікна. Внизу спалахували вогні міста.

— Покажи-но мені твого спальню, — сказав я.

Вона відчинила двері і ввімкнула світло. Я зупинився на порозі і заглянув у кімнату. Різні думки шугали мені в голові.

— То це твоє ліжко, Пат... — сказав я нарешті.

Вона посміхнулася.

— А чиє ж воно може бути, Роббі?

— Та й справді!

Я підняв на неї погляд.

— А оце й телефон. Тепер я й це знаю... Ну, тепер піду. Прощай, Пат!

Вона стиснула мені скроні долонями. Було б чудово залишитися тепер тут, саме тепер, коли завечоріло, бути близько один до одного під м'якою, синьою ковдрою спальні... але щось мене стримувало. Це не була ніяковість або страх чи обережність, ні, це була просто надто велика ніжність, ніжність, сильніша за жагу...

— Прощай, Пат, — сказав я. — Гарно було в тебе. Краще, ніж ти, може, думаєш... А ром... і як це ти тільки за це подумала...

— Та це ж так просто...

— Для мене не просто. Бо я до такого не звик.

Знов пансіон пані Залевської. Я замислившись, сидів у своїй кімнаті. Не подобалось мені, що Пат має чимсь завдячувати Біндінгу. Врешті попрямував коридором до Ерни Беніг.

— Я до вас у серйозній справі, — почав я. — Як із попитом на жіночу роботу, Ерно?

— От тобі й на! — відповіла вона. — Що це ви з таким запитанням — наче сніг на голову? А втім, попит аж надто малий...

— Нічого не можна вдіяти? — запитав я.

— А в якій галузі?

— Ну, секретарка, помічниця тощо.

Вона махнула рукою:

— Сотні тисяч без роботи. Може, ваша дама вміє щось особливе?

— Вона має прекрасну зовнішність, — сказав я.

— Скільки слів? — спитала Ерна.

— Що!?

— Скільки слів вона записує за хвилину? На скількох мовах?

— Поняття не маю, — відповів я, — я думав так, для представництва...

— Любий мій хлопче, — заговорила Ерна, — все це я знаю напам'ять: дама з доброї родини, колись бачила кращі дні, змушена тепер... і так далі і тому подібне. Безнадійна справа, скажу вам одверто. Хіба що хтось зацікавиться з особливих причин і впхне її кудись. Ви ж добре розумієте, з яких саме причин. Але ж ви цього не схочете?

— Дивне запитання, — пробурмотів я.

— Не таке вже й дивне, як ви собі думаєте, — відказала Ерна гірким тоном, — буває по-всякому.

Мені спали на думку її стосунки з шефом.

— Але я дам вам пораду, — вела Ерна далі. — Постарайтеся заробити на двох. Це — найпростіший вихід. Одружіться!

— Непогано було б, — сказав я сміючись. — Хотів би я мати стільки довіри до самого себе...

Ерна якось дивно глянула на мене. Раптом попри всю свою жвавість вона наче постаріла, ніби зів'яла.

— От що я вам скажу, — заговорила вона знову. — Мені живеться добре, є в мене все, навіть і таке, що мені й непотрібне. Але повірте мені: якби прийшов один якийсь та схотів разом жити, отак насправді, по-чесному, я б кинула отут усенький цей мотлох і переїхала б з ним хоч би й на мансарду, коли 6 на те пішло. — Обличчя її знову стало таким, як і раніш. — Ну, Тоді про це — кожна людина буває часом сентиментальна. — Вона підморгнула мені крізь дим сигарети: — Здається, ви теж?

— Та де там, — вирвалося в мене.

— Ну, ну! — наполягала Ерна. — Саме коли цього не ждеш, аж воно тебе й зуспить...

— Мене — ні! — заперечував я.

До восьмої години я ще так-сяк витримав у своїй комірчині, аж тоді мені вже набридло сидіти на самоті, і я пішов до бару, щоб там когось зустріти.

Валентин був уже там.

— Сідай-но, — запросив він мене. — Чого вип'єш?

— Рому, — відповів я. — Від сьогодні у мене з ромом особливі стосунки.

— Ром для солдата — як молоко, — сказав Валентин. — А в тебе добрий вигляд, Роббі.

— Хіба?

— Авжеж. Помолодів!

— І це добре. Будьмо здорові, Валентине!

— Будьмо, Роббі!

Ми поставили чарки на стіл і подивились один на одного. Тоді не втримались і... обоє враз розсміялися.

— Ах ти, юначе бувалий! — сказав Валентин.

— Ах ти, бита голово! — відказав я. — А тепер чого вип'ємо?

— Того самого ще...

— Гаразд!

Фред налив.

— Ну, то будьмо ж, Валентине!

— Будьмо, Роббі!

— Чудесна приповідка оце: "Будьмо!"

— Приповідка над усіма!

Ми повторили її ще кілька разів. Тоді Валентин пішов.

Я лишився в барі. Крім Фреда, там не було вже нікого. Я розглядав старі освітлені картини, судна з пожовклими парусами Здумав про Пат. Мені дуже хотілося їй подзвонити, але я змусив себе не робити цього. Я не дозволяв собі навіть думати про неї так багато. Мені хотілося сприймати її як несподіваний дарунок щастя, не більш, дарунок, що дістався мені на якийсь час, а тоді зникне назавжди. Я й не припускав думки, що це щось більше, значніше. Я надто добре знав, що всяка любов хоче бути вічною, а в цьому її одвічна мука. Немає нічого сталого. Нічого.

— Дай-но мені ще чарку, Фреде! — звернувся я до бармена.

Увійшла якась парочка. Вони пили коктейль біля стойки. Жінка була стомлена, чоловік дивився на неї жадібно. Незабаром вони пішли.

Випивши чарку, я подумав, що, може, краще було б не ходити ввечері до Пат. Я не міг забути цієї картини: овіяна присмерком кімната, ніжноблакитні вечірні тіні, зігнута постать прекрасної дівчини, яка невиразним глухуватим голосом розповідає про своє життя, про жагу до життя... Під три чорти, я стаю сентиментальним! Але ж хіба те, що було досі нестримною, зненацька захоплюючою пригодою, не розпливлося вже в тумані ніжності, хіба не захопило воно мене глибше, ніж я цього хотів і знав, хіба я не відчув сьогодні, саме сьогодні, як я вже сильно змінився? Чому я пішов, чому не лишився коло неї, як це мені й хотілося? Достобіса — не хочу більш про це думати, ні про те, ні про інше. Хай буде, як буде, нехай я збожеволію від горя, коли втрачу її — про мене! Адже тепер вона тут, вона — моя, а все інше — байдуже, нехай собі хоч згорить! Хіба це так важливо забезпечити собі щось стале на своє коротеньке життя? Однаково прийде день, коли велика, невловима хвиля насунеться і змиє все.

— Вип'ємо по одній разом, Фреде, га? — запитав я.

— Завжди готовий, — "відповів він.

Випили дві чарки абсенту. Потім розіграли ще дві. Я виграв, але мене це не задовольнило. Тому ми повели гру далі. Але я програв аж на п'ятому разі, а тоді вже — тричі підряд.

— Чи це я п'яний, чи щось гримить надворі, — запитав я.

Фред прислухався.

— Ні, справді гримить. Перша в цьому році гроза!

Ми стали на дверях і подивились угору. Нічого, не видко. Було тепло, час від часу гриміло.

— За це можна б, власне кажучи, ще одну випити, — запропонував я. І Фред був не від того.

— От бісова лакриця, — сказав я, ставлячи порожню чарку на прилавок. Фред погодився, що можна б випити чогось міцнішого. Він був за вишневу, я — за ром. Щоб не сперечатись, випили по черзі і того й іншого. Щоб Фредові було менш клопоту з наливанням, узяли чарки побільше. Настрій у нас був чудовий. Час від часу ми виглядали надвір, чи не блискає. Дуже хотілося побачити блискавку, але нам не щастило: вона блискала саме тоді, коли ми були в приміщенні.

Фред розповів мені, що має наречену, дочку власника закусочної-автомата. Фред не спішив з одруженням, чекав, поки помре старий, щоб точно знати, чи дістане дочка в спадщину закусочну. Я вважав, що це зайва обережність, але він почав доводити, що старий — страшенне стерво і зможе в останню хвилину заповісти закусочну общині сектантів-методистів. Тут я здався. До того ж Фред був настроєний досить оптимістично. Старий застудився, і Фред сподівався, що це, може, грип, а це ж небезпечна хвороба. Довелося його розчарувати, пояснивши, що алкоголіки дуже легко переносять грип, навпаки, часом кволі вже алкоголіки від грипу розцвітають і навіть гладшають. Фред сказав, що не в грипі справа — може, старий попаде під якусь машину. Я підтвердив, що така можливість надто реальна на мокрому асфальті. Фред з тим погодився і побіг дивитись, чи не йде вже дощ. Але було сухо, тільки дуже гриміло.

Я поставив перед ним склянку з лимонним соком, а сам пішов до телефону. В останній момент пригадав собі, що не хотів був дзвонити. Я махнув рукою апаратові і хотів зняти перед ним капелюх, аж тоді тільки помітив, що в мене його нема.

Повернувшись на своє місце, побачив Кестера і Ленца.

— Ану, дихни на мене! — сказав Готфрід.

Я дихнув.

— Ром, вишнева, абсент, — констатував він. — Пив абсент? От свиня...

— Якщо думаєш, ніби я п'яний, то помиляєшся... — відказав я. — Звідки це ви?

— Зі зборів. Політика! Та Отто там не сподобалось... А що там Фред п'є?

— Лимонний сік.

-Випий і ти склянку...

— Завтра. А тепер треба чогось з'їсти.

Увесь цей час Кестер занепокоєно дивився на мене.

— Не дивись так на мене, Отто, — сказав я, — ну, трохи підпив, але не від горя, ні — від доброго настрою...

— Тоді добре, — погодився він, — але як би там не було, іди поїж з нами.

Об одинадцятій я знову був тверезий, як риба. Кестер поцікавився, що ж тепер робить Фред. Ми пішли знову до нього і знайшли його напівмертвого за стойкою.

— Перенесіть його до кімнати поруч, — сказав Ленц, — а я тим часом буду за бармена.

Ми з Кестером протверезили Фреда, дали йому теплого молока, наслідки були негайні ж... Тоді посадовили його на стілець і наказали відпочити ще з півгодини, Ленц, мовляв, сам упорається за стойкою.

Готфрід і справді упорався. Він знав усі ціни, всі ходові рецепти коктейлів. Він розмахував відерцем, де розмішують коктейлі, так, ніби все своє життя нічого іншого й не робив.

За годину підійшов і Фред. Шлунок у нього був вилуджений, отож він очунював швидко.

— Пробач, Фреде, — сказав я, — треба було нам спершу попоїсти...

— Та я вже в порядку, — відказав він. — Часом воно так і треба.

— Певно, що так...

Підійшовши до телефону, я подзвонив Пат. Все, що я перед тим передумав, розвіялось геть. І коли почув у трубці її голос, то випалив:

— За чверть години буду коло парадного!

Зараз же повісив трубку, бо побоювався, чи не скаже, що стомилася і не схоче вийти. А мені конче хотілося її бачити.

Вона вийшла. Коли вона відмикала парадні двері, я поцілував скло в тому місці, проти якого була її голова.