Три товариші - Сторінка 33

Привіт, синку!

Вийшовши надвір, я розказав булочникові, що машину, мабуть, можна буде придбати. Щоправда, клієнт править поки що сім тисяч п'ятсот марок, але коли побачить готівку, то, безперечно, віддасть машину за сім тисяч.

Булочник слухав мене так неуважно, що я аж остовпів. Нарешті я вимовив:

— О шостій я ще раз до нього подзвоню.

— О шостій?

Булочник стрепенувся, наче прокинувся від своєї заціпенілості.

— О шостій мені треба... — Він раптом обернувся до мене. — Поїдете зі мною?

— Куди? — здивувався я.

— До вашого приятеля, художника. Портрет готовий...

— Ах, от що! До Фердінанда Грау?

Він кивнув.

— Їдьмо разом. Тоді пізніше поговоримо й про машину.

Здавалося, ніби для нього важливо саме те, щоб не їхати самому. А для мене було важливо не спускати його з очей. Тому я швидко погодився:

— Добре. Але ж це досить далеко, то їдьмо ж негайно.

Фердінанд Грау мав кепський вигляд. Обличчя — землисте, опухле, під очима глибокі тіні. Він привітався з нами на дверях ательє.

Булочник ледве глянув на нього, він був якось дивно збуджений і нерішучий.

— Де портрет? — негайно ж запитав він.

Фердінанд показав рукою в напрямі вікна — портрет стояв там на мольберті. Булочник швидко увійшов до ательє, а тоді нерухомо застиг перед самим портретом. Через декілька хвилин зняв капелюх — він так спішив, що зовсім забув його зняти.

Ми з Фердінандом і далі стояли на дверях.

— Ну, то як воно, Фердінанде? — запитав я.

Він зробив непевний жест рукою.

— Щось, може, трапилось?

— А що може трапитись?

— У тебе нездоровий вигляд...

— Оце й усе? Більш нічого?

— Ні, більш нічого...

Він поклав свою широку руку мені на плече і посміхнувся, як старий сенбернарський собака.

Ми ще трохи почекали. Тоді підійшли до булочника. Портрет мене несподівано вразив. Голова вийшла дуже добре. Використавши шлюбну фотографію та друге фото вже змарнілої людини, Фердінанд намалював ще зовсім молоду жінку, що дивилася з портрета серйозними, дещо безпорадними очима.

— Так, — сказав булочник, не оглядаючись на нас, — це вона.

Він це сказав ніби про себе; здавалося, він і не помітив, як це в нього вирвалося.

— Вам добре видко? — спитав Фердінанд.

Булочник не відповів.

Фердінанд підійшов, щоб трохи повернути мольберт. Тоді відступив назад і кивнув мені, запрошуючи до маленької кімнати поруч з ательє.

— Ніколи б не подумав, — здивовано сказав він, — щоб звичайна знижка в ціні так могла розчулити людину. Розревівся...

— Раніше чи пізніше, це може статися з кожним, — відказав я. — Цей опам'ятався трохи запізно...

— Запізно, — погодився Фердінанд, — завше виходить запізно. Так воно й ведеться в житті, Роббі.

Він повільно походжав по кімнатці.

— Облишмо його там на деякий час самого. А тим часом можна б згуляти партію в шахи.

— У тебе золотий характер, — сказав я.

Грау зупинився.

— А що? Йому ж однак від того ні користі, ні шкоди. Коли б завжди про таке думати, то не стало б і сміху людського на землі, Роббі...

— Знову слушно говориш, — підтвердив я; — то давай швиденько згуляємо партію...

Ми розставили фігури й почали. Фердінанд виграв без будь-яких зусиль. Він дав мені мат турою й офіцером, навіть не використавши королеву.

— Здорово! Вигляд у тебе, наче три ночі не спав, а граєш, як морський розбійник.

— Коли в мене меланхолія, то завжди граю добре, — відказав Фердінанд.

— А чого це в тебе меланхолія?

— Та отак просто. Бо темніє. Порядна людина завжди впадає в меланхолію, як тільки вечоріє. Не з яких-небудь причин, а так... Хтозна й чого...

— Але ж тільки, коли вона сама одна...

— Звичайно... Година сутінків. Година самотності, година, коли коньяк смакує найкраще...

Він приніс пляшку і дві чарки.

— Чи не піти нам туди... до будочника? — спитав я.

— Зараз. — Він налив чарки. — Будьмо, Роббі! Бо ж усі ми так чи сяк, а здохнемо...

— Будьмо, Фердінанде! За те, що ми поки що ще живі!

— Еге... — сказав він, — не раз були вже й на волосинку од смерті... То й за це треба випити по одній...

— Давай...

Ми повернулися до ательє. Потемнішало. Булочник, втягнувши плечі, все ще стояв перед портретом. Жалюгідно розгубленим видавався він у цьому великому порожньому приміщенні; мені здалося навіть, ніби він якось поменшав...

— Запакувати вам портрет? — спитав Фердінанд.

— Ні... — злякано заперечив булочник.

— Тоді я його вам завтра пришлю.

— А не можна б йому ще тут побути? — боязко запитав булочник.

— А це чому так? — здивовано звернувся до нього Фердінанд і підійшов ближче. — Вам не подобається портрет?

— Подобається... але я б хотів його залишити ще на деякий час тут...

— Не розумію...

Булочник глянув на мене, ніби шукаючи допомоги.

Я зрозумів: він боявся повісити портрет вдома через оте чорняве стерво. А може, боявся й померлої, боявся понести "її" туди...

— Але ж, Фердінанде, — почав я, — портрет може й тут повисіти, аби тільки гроші були сплачені...

— Це-то звичайно...

Булочник полегшено зітхнув і витяг з кишені чекову книжку. Обоє пішли до стола.

— Тепер решта — чотириста марок? — запитав булочник.

— Чотириста двадцять, — відповів Фердінанд, — включаючи знижку. Хочете розписку?

— Так, — відповів булочник, — такий уже порядок.

Мовчки вони заходилися писати чек і розписку. Я став коло вікна і озирнувся. У неясному світлі сутінок по стінах навкруги мерехтіли обличчя на не взятих ще і несплачених портретах у золотих рамах. Вони здавалися галереєю привидів з того світу, які всі ніби вп'яли свої застиглі очі у портрет коло вікна, що теж мав приєднатися до них. Вечір кидав на нього свій останній відблиск життя... Все це створювало дивний якийсь настрій-дві зігнутих фігури, що писали коло стола, тіні,численні мовчазні портрети.

Булочник знову підійшов до вікна. Його червонуваті очі здавалися скляними кульками, рот був напіврозкритий, нижня губа звисла, оголивши жовті зуби, — видовище сміховинне й сумне... У квартирі над ательє хтось почав грати на піаніно якісь вправи, одноманітні своїми змінами тону. Звуки були різкі, неприємні. Фердінанд Грау стояв біля стола, запалюючи сигару. Вогник сірника освітив його обличчя. Це маленьке червонувате сяйво ніби розсунуло межі напівтемного приміщення, пофарбувавши його в сині тони.

— Чи ще можна дещо змінити на портреті? — спитав булочник.

— А що саме?

Фердінанд підійшов. Булочник показав на оздобу.

— Можна так зробити, щоб ось цього не було?

Це була велика золота брошка, якої він, замовляючи портрет, спеціально зажадав.

— Звісно можна, — сказав Фердінанд, — вона навіть псує обличчя. Якщо її не буде, то портрет тільки виграє.

— Отож і я так думаю... — Він трохи потупцював на місці... — А що воно коштуватиме?

Ми з Фердінандом перезирнулися.

— Нічого, — доброзичливо сказав Фердінанд, — навпаки, я вам тоді, власне кажучи, дещо мав би повернути, бо на портреті було б менше зображено...

Булочник від несподіванки підвів голову. Якусь мить здавалося, що він на це пристане. Але тоді рішуче заявив:

— Ні, ні, облиште де, адже ви це так чи інакше, а мусили намалювати...

— Та й то правда...

Ми пішли. На сходах, вдивляючись у зігнуту спину будочника, я відчував певне зворушення від того, що цей трюк з брошкою змусив-таки заговорити його сумління. Мені було трохи ніяково набиватися йому з кадилаком саме під такий настрій. Але потім я подумав: адже його безперечно щира скорбота по померлій жінці оволоділа ним до деякої міри тому, що чорнява хазяйнує вдома, як справжнє стерво... Подумав — і відчув готовність до наступу.

— Ми ж можемо й у мене вдома обговорити справу, — сказав булочник, коли ми вийшли на вулицю.

Я погодився, бо мені так було навіть зручніше. Булочник, мабуть, думав, що він у себе вдома сильніший, але я покладав надії на підтримку чорнявої.

Вона вже чекала на нас коло дверей.

— Віншую сердечно, — сказав я, перш ніж булочник встиг одкрити рота.

— З чим? — швидко запитала вона; оченята в неї так і бігали.

— З кадилаком! Він — ваш! — відповів я нахабно.

— Любенький мій! — Одним стрибком вона повисла на шиї булочника.

— Та це ж іще не...

Він намагався відкараскатись від неї і роз'яснити справу. Але вона міцно вчепилася за нього, крутилася з ним по колу, дриґаючи ногами, і не давала йому говорити. Я зазирав то через його плече на її хитрувате личко, що підморгувало мені, то через її плече на його голову мучного хробака і обличчя з виразом докору і безсилого протесту.

Нарешті йому пощастило вирватись.

— Ми ще не домовилися остаточно! — відсапувався він.

— Домовились! — сказав я щиро й привітно, — домовились остаточно! Я беруся виторгувати ці п'ятсот марок. Ви сплачуєте за кадилак сім тисяч марок і ні пфеніга більше! Згода?

— Та звичайно ж! — швидко втрутилася чорнява. — Це ж справді дешево, любенький мій...

— Стоп! — булочник підняв руку.

— Та що це знову з тобою? — насипалась вона на нього. — То ти ніби вже купив машину, то ти знову ніби не хочеш!

— Він хоче, — швидко докинув я своє слівце, — ми вже про все домовилися...

— Ну, от бачиш, любенький, навіщо ж...

Вона щільно притулилася до нього. Він спробував знову вирватись, але вона притиснула свій огрядний бюст до його руки. Обличчя у булочника стало сердите, але опір його послабшав.

— Форд... — вимовив він.

— Само собою розуміється, він іде в рахунок платні...

— Чотири тисячі марок...

— Колись коштував, так? — приязно запитав я.

— Він іде в рахунок платні за чотири тисячі марок, — твердо заявив булочник. Захоплений зненацька, він знайшов тепер добрий привід до контратаки. — Адже машина майже нова...

— Нова... — сказав я, ніби передражнюючи його, — після такого ремонту...

— Сьогодні вранці ви самі це казали...

— Сьогодні вранці це було щось інше. Нове можна розуміти по-різному, залежно від того, купуєш чи продаєш. За чотири тисячі то ваш форд мусив би мати поршні з чистого золота...

— Чотири тисячі марок, інакше нічого не буде, — вперто, як осел, твердив булочник. До нього повернулася його стара вдача; здавалося, він хотів будь-що взяти реванш за свою попередню розчуленість.

— Тоді — до побачення! — відповів я і звернувся до чорнявої: — Дуже шкодую, шановна пані, але ж я не можу торгувати на збитки. Ми й так нічогісінько не заробляємо на цьому кадилаку, то не можемо ж ми прийняти у платню старого форда за таку високу ціну.