Три товариші - Сторінка 31

Потім, коли прийшла Фріці, ще одну.

— Годі, — сказав він нарешті. — Зморився, як пес.

Він вимкнув світло. Ми пішли. Роза розпрощалася на дверях. Фріці вчепилася до Алоїса. Легкою, молодою ходою вона пішла поруч з ним. А він зашаргав своїми плоскостопими ногами по бруку. Я став і подивився їм услід. Побачив, як Фріці схилилася до задрипаного, згорбленого кельнера і поцілувала його. Він байдужим рухом відсторонив її. І раптом, — не знаю навіть, як це й сталось, — я обернувся і глянув на безлюдну вулицю, на будинки з темними вікнами, на холодне нічне небо; наче обухом по голові вдарив мене такий тужливий порив до Пат, що мені здалося, ніби я захитався на ногах. Я нічого не розумів: ані себе, ані своєї поведінки, ані всього цього вечора, що допіру минув, — нічогісінько.

Спершись на стіну, я дивився просто себе. Не міг збагнути, навіщо я все це накоїв. Я потрапив у щось таке, що мене пошматувало, зробило нерозумним і несправедливим, розхитало мене, розбило мені те, що я з великими труднощами довів до ладу. Тепер я був безпорадний, не знав, що мені робити. Додому не хотілося, там мені стало б ще гірше. Нарешті я пригадав, що в Альфонса, мабуть, ще відкрито. Пішов туди, щоб лишитися там до ранку.

Альфонс нічого не сказав, коли я з'явився до нього Кинув на мене швидкий погляд і знову заглибився в свою газету. Я сів до столика і почав куняти. У пивничці нікого не було. Я думав про Пат. Тільки про неї. Думав про те, як я поводив себе. Згадувалася кожна дрібниця. І все оберталося проти мене. Тільки я сам був у всьому винен. Я ж бо просто здурів. Я втупився очима в стіл. У голові шуміла кров. Я лютував сам на себе, гіркота і безпорадність опанували мене. Так, тільки я, тільки я сам знищив усе.

Раптом щось тріснуло і потім забрязкотіло. Це я з усієї сили вдарив по столу чаркою і розтрощив її.

— Розважаєшся? — сказав Альфонс встаючи.

Він забрав мені з рук побите скло.

— Вибач, будь ласка. Це я не подумавши...

Він приніс вату і пластир.

— Іди до дівчат, так буде краще.

— Добре, — відповів я. — Та вже полегшало. Це тільки так — раптом розлютувався...

— Коли розлютуєшся, то треба розважитись, а не злоститись на всіх і на все.

— Слушно, — погодився я, — але на це ж треба мати силу.

— На це треба мати звичку. Я колись ото хотів був скрізь напролом іти... Та з роками це вщухло...

Він поставив на грамофоні пластинку "Молитва" з опери "Трубадур". Швидко надходив світанок.

Я пішов додому. Альфонс дав мені випити на прощання ще великий бокал "Фернет-Бранка". У мене від цього щось легенько закалатало в голові. Вулиця не була вже рівною. Плечі налилися оловом. Це мене доконало.

Повільно піднявшись по сходах, я почав шукати в кишені ключ. Коли оце в напівтемряві почув чийсь віддих. На верхній приступці сходів принишкло щось бліде, невиразне. Я ступив зо два кроки...

— Пат... — вимовив я, нічого не розуміючи. — Пат, що ти тут робиш?

Вона поворухнулась.

— Здається, я трохи заснула...

— Так, але ж як ти сюди потрапила?

— У мене ж є твій ключ...

— Я не про це. Я питаю...

Сп'янілість моя розходилась, я бачив стоптані східці, облуплену стіну і сріблясте плаття та вузенькі блискучі черевички.

— Я питаю... як ти взагалі тут опинилась?

— Про це я й сама себе ввесь час питаю...

Вона встала й потягнулась, ніби те, що вона сиділа ось тут на сходах пізно вночі, було найприроднішою в світі річчю. Потім втягнула носом повітря...

— Як би тепер сказав Ленц: коньяк, ром, вишнева, абсент?..

— Ще й навіть "Фернет-Бранка", — признався я, нарешті усвідомлюючи як слід усе навколо. — Та нехай йому всячина! Пат, ти ж чудесна дівчина, а я... я ж мерзенний дурень!

Одним ривком я підхопив її на руки, відімкнув двері і поніс дівчину коридором. Вона пригорнулась до мене, срібляста чаплинка, зморена пташка... Я відвернув голову набік, щоб не дихати на неї спиртним духом. Я бачив, що вона дрижить, хоч і посміхається.

Я посадив її в крісло, ввімкнув світло, приніс ковдру.

— Якби ж я був здогадався, Пат... замість блукати та сидіти в пивницях, мені б треба було... ах, який же я нещасний йолоп... я ж від Альфонса подзвонив був до тебе, я ж ходив, свистів у тебе під вікнами... я ж думав, що ти не хочеш, бо ти ж не відповідала..

— Чого ж ти не повернувся, як одвіз мене додому?

— І сам не знаю...

— Краще б ти дав мені надалі ключа й від твоєї кімнати, — сказала Пат, — тоді мені не доведеться чекати на сходах...

Вона всміхалася, але губи її дрижали, і я раптом зрозумів, що це для неї означало — оце повернення, чекання, а тепер цей бравий, товариський тон...

— Пат, — швидко сказав я, зовсім спантеличений, — Пат, адже ти змерзла, тобі треба чогось випити, я бачив знадвору світло у Орлова, зараз мерщій побіжу до нього, у цих росіян завше є чай, я зараз повернуся... — Я відчував, як гаряча хвиля поглинає мене всього. — Я тобі цього ніколи не забуду! — гукнув я їй від дверей і хутко пішов по коридору.

Орлов ще не лягав. Він сидів у кутку кімнати, де перед іконою божої матері горіла лампадка; очі його розчервонілися, на столі парував невеликий самовар.

— Пробачте, будь ласка, — звернувся я до нього, — непередбачені обставини... чи не могли б ви дати мені трохи гарячого чаю?

Росіяни звиклі до всяких несподіванок. Він дав мені дві склянки, цукор, насипав цілу тарілку печива.

— Охоче вам допоможу, — сказав він, — дозвольте дати вам... я й сам часто бував у подібній... декілька кофейних зернят... пожувати...

— Дякую, — сказав я йому, — дуже вам вдячний. Я охоче візьму зернята...

— Якщо вам ще буде щось потрібне, — сказав він з вишуканим благородством, — то, будь ласка, я ще деякий час не лягатиму, мені буде дуже приємно...

Кофейні зернята я розжував у коридорі. Вони затамували запах спиртного. Пат сиділа коло лампи і пудрилась. На якусь мить я спинився на дверях. Мене зворушувало те, що вона сиділа ось тут, уважно дивилась у своє маленьке люстерко і проводила пуховкою по скронях.

— Випий трошки чаю, — сказав я, — він ще зовсім гарячий.

Вона взяла чашку. Я дивився, як вона п'є.

— Чорт його знає, Пат, що зі мною сталося сьогодні ввечері...

— А я знаю, що це було, — відповіла вона.

— Знаєш? А я — ні.

— Не треба тобі й знати, Роббі. Ти й без того знаєш надто багато, щоб бути по-справжньому щасливим.

— Може й так, — погодився я. — Але ж не годиться й те, що я, відколи знаю тебе, все більше стаю дитиною...

— Годиться! Краще, ніж коли б ти ставав усе розумніший!

— Це, звичайно, теж аргумент... Але ти добре вмієш виручати з біди... Думаю, що тут збіг багатьох обставин.

Вона поставила чашку на стіл. Я стояв, спершись на ліжко. У мене було таке почуття, ніби я по давній, важкій подорожі повернувся додому.

Защебетали пташки. Десь грюкнули двері. Це, очевидно, була пані Бендер, няня з притулку для немовлят. Я глянув на годинник. За півгодини Фріда буде в кухні, тоді ми вже не зможемо вийти непомітно. Пат ще спала. Вона дихала глибоко й рівномірно. Будити її було б злочином. Але ж треба було...

— Пат...

Вона щось промурмотіла уві сні.

— Пат... — я проклинав усі на світі мебльовані кімнати...

— Пат, пора... Треба нам тебе одягти...

Вона розплющила очі й посміхнулась, розніжена сном, як дитина.

Мене і цей раз, як і завжди, приємно вразила оця її радість пробудження, я так любив у ній це... Бо я ніколи не прокидався радісний.

— Пат... Пані Залевська вже промиває свої штучні зуби...

— Я на сьогодні залишуся в тебе...

— Отут?

— Так...

Я підвівся.

— Блискуча ідея... але ж твої речі... це ж вечірні туфлі і плаття.

— То я й пробуду до вечора...

— А що ж удома скажуть?

— А ми подзвонимо туди, скажемо, що я десь-то заночувала...

— Це можна... Ти хочеш їсти?

— Ще ні.

— На всякий випадок я швиденько хапну кілька свіжих булочок. Рознощик вішає їх біля вхідних дверей... Тепер саме час...

Повернувшись, я побачив, що Пат стоїть біля вікна. На ній були тільки її сріблясті черевички. М'яке ранкове світло наче вуаллю вкривало її плечі.

— То ми забули все вчорашнє, Пат, правда? — сказав я.

Вона кивнула, не обернувшись до мене.

— Ми просто не будемо більш разом із сторонніми людьми. Справжня любов не зносить чужих. Тоді ми й не посваримось, не будемо й ревнувати. До біса цього Бройєра з усім його_товариством, правда ж?

— Так, — сказала вона, — і цю Марковіц теж.

— Марковіц? А це хто?

— Та, з якою ти сидів коло стойки в "Каскаді".

— Ага, ота, — сказав я, раптом відчувши якесь задоволення, — ота, значить...

Я вивернув свої кишені.

— Глянь-но сюди. Хоч на дещо згодилася вся ця історія — я виграв у покер цілу купу грошей. На них ми сьогодні ввечері кудись підемо, га? Але по-справжньому, без чужих. А за них ми забули, правда?

Вона кивнула.

Сонце сходило з-за дахів будинку профспілок. Заблищали вікна. Волосся Пат променіло, плечі стали злотаві.

— Як це ти там казала, хто такий цей Бройєр? Я маю на увазі — за фахом?

— Архітектор.

— Архітектор, — повторив я, дещо неприємно вражений, бо був би радніший почути, що він взагалі ніщо, — ну й нехай собі архітектор, що ж із того, правда ж, Пат?

— Так, любий мій.

— Нічого ж особливого, так?

— Анічогісінько! — переконливо сказала Пат, обернулася, розсміялася. — Це ж абсолютно ніщо, ніщо, та й годі. Тьфу — та й усе!

— А ця комірчина, Пат, хіба вона така вже жалюгідна, га? Звичайно, інші люди мають кра...

— Вона — чудова, ця комірчина, — перебила мене Пат, — це прекрасна комірчина, я не знаю, чи є десь краща, любий мій!

— А я, Пат, у мене ж чимало недоліків, я ж усього тільки шофер таксі, але ж...

— Ти мій найлюбіший, ти ж хапаєш чужі булочки, ти ж глушиш ром, ти мій любий...

Одним рвучким рухом вона кинулася мені в обійми.

— Ах, ти — мій дурненький, як же хороше жити!

— Тільки з тобою, Пат! Їй-бо, Пат!

Ранок розгорявся, променів. Над могильними плитами внизу лежала тонка смуга туману, розходячись на всі боки. Верхівки дерев були щедро освітлені сонцем. З димарів будинків підіймався, звиваючись кільцями, дим. Кричали рознощики перших ранкових газет. Ми лягли, щоб віддатись вранішньому сну, чутливій дрімоті, що межує із мріями уві сні... Ми лежали, обнявшись, летячи кудись у дивний світ невідомого, зливши свої віддихи в один...

Потім, о дев'ятій, я подзвонив спершу підполковникові Егберту фон-Гаке від імені таємного радника Буркгарда, а тоді Ленцові, щоб доручити йому ранкову поїздку на таксі.

Той зараз же перебив мене:

— Та облиш, дитинко.