Три товариші - Сторінка 28

Стосунки у нас були не зовсім звичайні — часом я не бачив її цілі тижні, а тоді раптом вона десь стояла і чекала на мене. Обоє ми під ті часи не мали нічого й нікого, отож та крихітка тепла і сумісного життя, яку ми могли один одному дати, важила для кожного з нас більше, ніж то звичайно буває. Тепер я давно вже її не бачив, а відколи познайомився з Пат — ні разу.

— Де це ти так довго була, Лізо?

Вона знизала плечима.

— Хіба не однаково... Оце хотіла з тобою побачитись. Ну, то я піду собі...

— Як же ти живеш?

— Облиш... — відповіла вона. — Не силуй себе...

Уста її тремтіли, обличчя було зголодніле.

— Я трохи пройдуся з тобою, — сказав я.

Її злиденне, байдуже обличчя повії пожвавішало, прибрало дитячого виразу. По дорозі, в одній з шоферських пивничок, що були відкриті всю ніч, я купив їй трохи їстівного. Спочатку вона не хотіла, тільки коли я сказав, що й сам хочу їсти, погодилась. Але стежила за тим, щоб мене не скривдити, щоб мені не дісталися гірші шматки. Не хотіла, щоб я взяв півфунта шинки, на її думку, досить було й чверть фунта, якщо ми ще беремо франкфуртські сосиски. Але я взяв-таки півфунта та ще й дві порції сосисок.

Ліза мешкала в мансарді, яку вона собі трохи обставила. На столі-гасова лампа, коло ліжка у пляшці— свічка. По стінах-фото, вирізані з журналів та прикріплені кнопками. На комоді — декілька книжок — детективні романи, поруч з ними — пачка похабних фотографій. Деякі відвідувачі, особливо жонаті, люблять подивитися на таке.

Ліза жбурнула ці картки до шухляди і вийняла звідти злинялу, але чистеньку скатерку.

Я почав розгортати покупки. Ліза тим часом переодяглася. Спершу вона зняла плаття, хоч, як я знав, їй завше найдужче болять ноги — стільки ж треба побігати... Вона стояла передо мною у своїх лакових напівчеревиках до колін та в чорній білизні.

— Ну, як мої ноги? — спитала вона.

— Високий клас, як завжди!

Вона була задоволена з цієї оцінки і з полегшенням сіла на ліжко, щоб розшнурувати напівчеревики. Тоді простягла їх мені:

— Сто двадцять марок коштують! Поки такі гроші заробиш, то вони вже й розлізуться...

Витягла з шафи кімоно і пару збляклих оксамитових черевичків ще з кращих часів. При цьому всміхалася так, ніби в чомусь завинила — хотілось сподобатись... Мені раптом щось наче перетяло серце, наче тут, у цій комірчині, помер хтось близький мені.

Ми сиділи разом, я обачливо розмовляв з нею. Але вона все ж помічала, що це вже не те, що було. В очах у неї з'явився страх. Між нами ніколи не було нічого більше від того, до чого призводив випадок. Але, може, саме це й зобов'язувало і єднало нас більше, як щось інше.

— Ідеш уже? — спитала вона, коли я встав; спитала так, наче давно вже цього побоювалась.

— Я в одному місці умовився...

Вона глянула на мене:

— Так пізно?

— У справі. Дуже для мене важливій, Лізо. Треба спробувати знайти одного... Під цей час він сидить звичайно в "Асторії".

Жодна жінка не буде така кмітлива щодо цього, як дівчата Лізиного типу. Але таким дівчатам і не збрешеш так, як іншій жінці. Обличчя Лізи стало якимсь спустошеним.

— У тебе є інша жінка...

— Але ж, Лізо... ми з тобою так рідко бачимося... ось уже близько року зовсім не... ти ж можеш собі уявити...

— Ні, ні, я не про це. У тебе є жінка, яку ти любиш! Ти змінився, я бачу..

— Ах, Лізо...

— Авжеж змінився. Ну, скажи!

— Я й сам не знаю. Може й так.

На хвилинку вона завмерла на місці. Тоді кивнула.

— Так, звичайно, що так... А я дурна... Адже у нас із тобою нема нічого спільного...

Вона провела рукою по лобі.

— Не знаю, звідки це в мене...

Я дивився на її тоненьку фігурку, нужденну, знесилену... Оксамитові черевички... кімоно... довгі самотні вечори, спогади...

— До побачення, Лізо...

— Ідеш?.. Не побудеш іще трошки? Ідеш... отак?

Я знав, що в неї на думці. Але я не міг. Дивна штука, але... не міг, дуже добре відчував, що не можу. Раніш такого зі мною не було. Я не надавав великого значення поняттю вірності. Але просто якось не виходило. Я раптом відчув, як далеко я вже відійшов від усього такого.

Вона стояла на порозі.

— Ідеш... — Потім побігла назад у кімнату. — Ось, я знаю, ти поклав для мене гроші... під газету... не хочу їх... Ось вони, ось... на, іди вже...

— Треба йти, Лізо...

— Ти вже не прийдеш тепер...

— Прийду, Лізо...

— Ні, ні, не прийдеш, я знаю! Та й не треба тобі приходити! Іди-но, та йди ж уже!..

Вона заплакала. Я пішов униз по сходах не оглядаючись.

Я ще довго блукав вулицями міста. Дивна якась була ніч. Я був дуже збуджений, спати не хотілось. Пройшов мимо кафе "Інтернаціональ", згадав про Лізу, про минулі роки, про багато дечого, про що вже давно забув, але все це видавалося якимсь далеким, неприналежним до мене. Тоді я пройшовся по вулиці, де мешкала Пат. Вітер міцнів, у всіх вікнах її будинку було темно, ранок на сірих ногах прокрадався попід дверима. Я попрямував нарешті додому.

"Боже мій, — подумав я, — здається, це — щастя!"

XIII

— Не треба вам ховатися з вашою дамою, що це до вас ходить, — сказала пані Залевська, — нехай собі приходить одкрито, та й усе... Вона мені сподобалась...

— Та ви ж її ще й разу не бачили, — відказав я.

— Будьте певні: я її таки бачила! —якось підкреслено підтвердила пані Залевська. — Я бачила її, і вона мені сподобалась... Навіть дуже сподобалась... Але це жінка не для вас...

— Ви так думаєте?

— Ні, не для вас. Мені навіть дивно стало, як це ви видобули таку по ваших шинках. Але правду кажуть, що волоцюга...

— Ми ухиляємось від теми, — перебив я.

— Це жінка, — сказала пані Залевська, впершися руками в стегна, — для чоловіка, що посідає певне й непогане становище. Коротко кажучи — для багатого чоловіка!

"От тобі й на, — подумав я, — тут я й пропав. Саме цього й бракувало".

— Це ви можете сказати про першу-ліпшу жінку, — відповів я роздратовано.

Вона затрусила своїми сивими локонами.

— Постривайте! Майбутнє покаже, що я мала рацію!

— Ах, майбутнє!.. — Я сердито кинув запонки на стіл. — Хто це тепер піклується про майбутнє! Навіщо вже тепер ламати собі над цим голову?

Пані Залевська занепокоєно заколихала своєю величною головою.

— І що то ви всі за люди, ви, молодь! Минуле ви ненавидите, сучасне-зневажаєте, майбутнє вам байдуже! Хіба може отаке кінчитися добром?!

— А що ви називаєте кінчатися добром? Кінець може бути добрий тоді, коли все до того було кепське. А тоді вже кепський кінець багато краще...

— Це єврейські виверти, — з почуттям власної гідності відповіла пані Залевська і рішуче попрямувала до дверей. Але вже взявшись за дверну ручку, раптом спинилася, наче прикута.

— Смокінг? — здивовано прошепотіла вона. — У вас?!

Вирячивши очі, вона роздивлялася костюм Отто Кестера, що висів на дверцятах шафи. Я позичив його, щоб увечері йти з Пат до театру.

— Так, у мене! — в'їдливо відповів я. — Ви аж надто здогадливі, шановна пані...

Вона пильно подивилась на мене. По її гладкому обличчю промайнула ціла буря думок. Нарешті все завершилося широкою лукавою посмішкою.

— Ага! — сказала вона. А тоді ще раз: — Ага!

І вже вийшовши з кімнати, вона, озирнувшись, вимовила хитрувато, ніби смакуючи, наче сповнена одвічної радості жінки, що відкриває таємницю:

— От значить, куди діло пішло!

— Так, он воно куди пішло, чортова плетухо, — пробурчав я їй услід, коли вже впевнився, що вона мене не почує. Тоді жбурнув на підлогу свої нові лакові черевики разом з коробкою... Багатий чоловік!.. Ніби я й сам цього не розумію.

Я зайшов за Пат. Вона вже чекала на мене в своїй кімнаті, одягнена, готова йти. Коли я її побачив, мені перехопило дух — вперше за ввесь час нашого знайомства вона була у вечірньому вбранні.

Плаття було із сріблястого оксамиту, воно м'яко і струнко спадало з прямих плечей Пат. Здавалось, ніби плаття надто вузьке, а в той же час воно було й широке і не гамувало красивих довгих кроків дівчини. Спереду плаття було закрите до самої шиї, але на спині було глибоке, вирізане під гострим кутом декольте. У матовому синьому присмерку Пат здавалась у ньому срібним смолоскипом, дівчина ніби раптово якось дивно змінилась, стала урочистою й далекою. Наче привид, поставала поза нею фігура пані Залевської з піднятим угору пальцем.

— Добре, що я зустрів тебе вперше не в цьому платті, — сказав я. — Я б тоді ніколи не наважився наблизитись до тебе...

— Це тобі тільки так здається, Роббі. — Вона всміхнулася. — Подобається тобі?

— Просто аж моторошно якось... Ти в цьому платті наче зовсім не та жінка.

— В цьому немає нічого моторошного. Адже на те й одяг...

— Може й так. Мене це аж пригноблює. До нього тобі потрібен інший чоловік, в якого багато грошей...

Вона розсміялась:

— Ті, в яких багато грошей, Роббі, здебільшого огидні люди...

— Але гроші не огидні... правда ж?

— Ні, — відповіла вона, — гроші ні...

— Так я й думав...

— А ти хіба не тої ж думки?

— Тої самої, — відповів я, — гроші, щоправда, щастя не дають, але дуже якось заспокоюють...

— Більше того, любий мій, вони дають незалежність. Але якщо хочеш, я можу надіти й інше плаття.

— Ні в якому разі! Це — прекрасне! Віднині я розцінюватиму кравців вище, як філософів. Вони ж бо вносять красу в життя. Це в сто разів цінніше, аніж найглибинніші думки! Стривай, я ще в тебе закохаюсь!

Вона сміялась. Я обережно оглянув себе з голови до ніг. Кестер був трохи вищий за мене, і довелося закріплювати штани вгорі англійськими шпильками, щоб вони якось-то сиділи. Хвалити бога, нічого не було помітно...

Ми поїхали в таксі до театру. По дорозі я говорив мало, не знаю й сам, чому. Коли вийшли з машини, я, розплачуючись, глянув на шофера. Наче мене хтось до цього примусив! Я побачив невиспані, розчервонілі очі, невиголене, дуже стомлене обличчя. Байдужим рухом водій взяв гроші.

— Добре заробив сьогодні? — спитав я стиха.

Він звів на мене погляд.

— Та нічого... — відповів він стримано. Мабуть, подумав, що я просто з цікавих.

На якусь мить мене опанувало бажання — сісти поруч з ним і поїхати геть звідси... Але я обернувся... Передо мною стояла Пат, худенька, гнучка, на сріблястому платті — короткий сріблястий жакет з широкими рукавами. Пат, прекрасна і сповнена чекання.

— Іди мерщій, Роббі, зараз почнеться!

Коло входу товпилися люди. Була велика прем'єра, прожектори освітлювали театр, одна за одною підїжджали автомашини, з них виходили дами в вечірніх туалетах, оздоблені дорогоцінностями, чоловіки у фраках; вони сміялись — веселі, радісні, обличчя рожеві, випещені, упевнені в собі і безтурботні...