Три товариші - Сторінка 29

А таксі зі стомленим водієм з рипом і скреготом попленталось собі геть.

— Та йди вже, Роббі! — гукнула Пат, дивлячись на мене радісно й схвильовано. — Хіба щось забув?

Вороже подивився я на всю цю юрму.

— Ні, — відповів я, — нічого не забув.

Тоді підійшов до каси і поміняв квитки. Взяв два місця в ложі, хоч це коштувало цілу купу грошей. Не схотів, щоб Пат сиділа посеред цих упевнених людей, для яких усе на світі було доступне. Не схотів, щоб вона належала до їх компанії. Хотів бути з нею сам на сам.

Давно вже я не був у театрі. Та й тепер не пішов би, якби не Пат. Театри, концерти, книжки — я вже втратив смак до всіх цих буржуазних звичок. Не ті часи були. Досить комедій розігрувалося в політичному житті, щовечора стрілянина давала концерти іншого порядку, а велетенська книга людської недолі та злиднів вражала сильніше, ніж усі книгозбірні світу.

На ярусах і в партері було повно. Тільки ми знайшли наші місця, як згасло світло. Лише відблиск вогнів рампи слабо освітлював зал. Гучно забриніла музика, підхопила і понесла за собою все...

Я відсунув стілець у куток ложі. Так я міг не бачити ні сцени, ані глядачів з їх блідими обличчями. Я тільки чув музику і бачив обличчя Пат.

Музика заворожувала зал. Вона була наче полудневий вітер, наче тепла ніч, наче напнутий вітром парус десь у піднебессі — така зовсім нереальна, фантастична ця музика до "Гофманових казок". Під її впливом усе ширшало, ставало барвистим, у ній ніби шумів могутній потік життя, не було вже ні меж простору, ані ваги тіл, лишилися тільки блиск, мелодія, любов; не можна було збагнути, як це десь там зовні панувала недоля, муки й розпач, панували в той самий час, коли звучала ця музика.

Обличчя Пат таємниче освітлювало сяйво зі сцени. Музика захопила іі всю, я любив її саме за те, що вона не сперлася на мене, не шукала моєї руки, навіть не дивилася на мене, а, здавалося, зовсім і не думала, забула за мене. Я ненавидів, коли змішували різні речі, ненавидів це тваринне прагнення один до одного саме тоді, коли людину охоплює краса й сила великого твору, ненавидів ці блудливі погляди закоханих парочок, це тупоголове пригортання один до одного, це непристойне бараняче щастя, неспроможне піднятись над собою, ненавидів усю цю балаканину про злиття двох закоханих душ в одну, бо вважав, що двоє повинні лишатися двома, а не ставати одним, що треба якнайчастіше віддалятися один від одного, щоб зустрічатися знов і знов. Тільки той, хто часто, раз у раз самотніє, знає, що таке щастя з'єднання. Все інше тільки руйнує таємницю напруженого пориву. А що сильніше відкидало людину до магічних сфер самотності, як не вир почутттів, не підкорення душевному зворушенню, не сила стихії, буря, ніч, музика? А любов...

Спалахнуло світло. На хвилинку я заплющив очі. Про що це я думав? Пат обернулася. Я побачив, що люди посунули до дверей. Великий антракт.

— Не хочеш вийти? — запитав я.

Пат похитала головою.

— Хай бог милує! Ненавиджу, як ото там, висолопивши очі, оглядають одне одного...

Я подався до буфету, щоб принести їй бокал апельсинового соку. Там виявилося дуже завізно. Музика у багатьох дивним якимсь чином збуджує апетит. Гарячі сосиски поїдали так, ніби вибухла епідемія голодного тифу.

Повернувшися з бокалом до своєї ложі, я побачив якогось чоловіка за кріслом Пат. Обернувши голову назад, вона жваво з ним розмовляла.

— Це — пан Бройєр, Роберте, — сказала Пат.

"Пан Дурило", подумав я собі, скоса на нього поглядаючи. "Роберт" сказала вона, не "Роббі"... Я поставив бокал на бар'єр і став чекати, щоб цей тип пішов. На ньому був чудово пошитий смокінг. Але він розводився про режисуру, про склад учасників і не йшов. Пат звернулася до мене:

— Пан Бройєр питав, чи не схочемо ми потім піти до "Каскаду"?

— Якщо тобі так хочеться...

Пан Бройєр сказав, що можна б трохи потанцювати. Він тримався дуже ввічливо і загалом подобався мені.

Але була в ньому та неприємна елегантність і невимушеність, які, так мені здавалося, мусили вплинути на Ват і яких мені самому бракувало. Раптом — я просто сам собі не повірив — я почув, як він звертався до Пат на "ти". І хоч на це могла бути сотня не вартих уваги причин, я б залюбки викинув цього типа вниз, до оркестру.

Пролунав дзвоник. Музиканти настроювали інструменти. Тоненько попискували скрипки.

— Отже, домовилися, зустрінемось на виході, — сказав Бройєр і нарешті пішов.

— А що це за бродяга? — запитав я.

— Це не бродяга, а симпатична людина. Старий знайомий.

— До старих знайомих я маю деякі претензії, — відказав я.

— Любий, слухай краще музику...

"Каскад", — подумав я собі, підраховуючи гроші, — там здеруть добре..."

Похмурий, але цікавий, що саме там буде, пішов я з Пат. Мало, що пані Залевська мені наврочила, бракувало мені ще цього Бройєра... Він уже чекав на нас біля виходу.

Я гукнув таксі.

— Облиште, — сказав Бройєр, — у моїй машині досить місця.

— Гаразд, — погодився я. Смішно було б вчинити щось інше. І все ж таки це мене злостило.

Пат знала Бройєрову машину — великий пакард, що стояв навскоси від театру, на стоянці — і просто попрямувала до нього.

— А! Він уже по-новому полакований, — зауважила вона, спинившись перед машиною.

— Так, сірим, — відповів Бройєр, — тобі так більш до вподоби?

— Значно більше!

Бройєр звернувся до мене:

— А вам? Чи до вподоби вам цей колір?

— Я ж не знаю, який колір був раніш...

— Чорний.

— Чорний колір дуже показний...

— Певне, що так. Але ж треба часом поміняти колір! Ну, на осінь знову по-новому пофарбуємо...

Поїхали до "Каскаду". Це був дуже елегантний танцзал з прекрасним оркестром.

— Здається, все зайнято, — зрадів я, коли ми підійшли до входу кафе.

— Шкода, — вимовила Пат.

— Ах, це ми зараз влаштуємо, — заспокоїв Бройєр і заговорив з управителем. Здається, його тут добре знали, бо для нас і справді внесли стіл, кілька стільців, і за якихось кілька хвилин ми сиділи вже на найкращому місці в залі, з якого видно було всю танцювальну площадку. Оркестр грав танго. Пат перехилилась за бар'єрчик.

— Ах, давно вже я танцювала...

Бройєр устав.

— Прошу!

Вона радісно глянула на мене.

— А я тим часом щось замовлю, — сказав я.

— Добре.

Танго тривало довго. Танцюючи, Пат час від часу поглядала на мене і посміхалася мені. Я відповідав — кивком голови, але почував себе трохи ніяково. Пат мала чудовий вигляд і танцювала прекрасно. Але й Бройєр, на жаль, танцював добре, і обоє якнайліпше пасували одне до одного. Вони танцювали так, ніби їм уже часто доводилось танцювати удвох. Я замовив собі подвійну порцію рому. Пат з Бройєром повернулися. Бройєр пішов привітатися де з ким з одвідувачів, і на якусь хвилину я залишився з Пат сам на сам.

— Давно ти вже знаєш цього хлопця? — запитав я.

— Вже давно. А чого ти питаєш?

— Та так тільки Ти часто з ним тут бувала?

Вона пильно подивилась на мене.

— Я вже й не пригадую, Роббі...

— Такого не забувають, — наполягав я, хоч і зрозумів, що вона цим хотіла сказати.

Вона похитала головою і посміхнулася. У цю мить я її дуже любив. Вона хотіла показати мені, що все, що колись було, уже забуте. Але щось та не давало мені спокою. Я знав, що це щось сміховинне, але позбутися цієї думки ніяк не міг. Я поставив чарку на стіл.

— Можеш спокійно про все сказати мені. Тут нічого нема такого...

Вона знову глянула на мене.

— Невже ти думаєш, що ми б у такому разі прийшли сюди?

— Ні, не думаю, — відповів я, і мені стало соромно.

Знову заграв оркестр. Підійшов Бройєр.

— Блюз, — сказав він, звертаючись до мене. — Чудово! Не хочете танцювати?

— Ні! — відказав я.

— Шкода.

— Та ти б спробував, Роббі, — сказала Пат.

— Краще вже ні.

— Але чому ж ні? — запитав Бройєр.

— Мене це не цікавить, — відповів я непривітно. — Та я й не вчився ніколи. Часу не було. А ви танцюйте, танцюйте, я вже тут сам якось розважатимусь.

Пат вагалася.

— Але ж, Пат, — сказав я, — ти ж це так любиш!

— Це-то так, але чи ти справді тут розважатимешся?

— Ще й як! — я показав на свою чарку. — Це також своєрідний танець...

Вони пішли. Я кивнув кельнеру і допив чарку. Тоді сидів собі коло столу та лічив солоні горішки Навколо мене витала тінь пані Залевської.

Бройєр привів до нашого столу кілька своїх знайомих: двох гарненьких жінок і молодика з зовсім лисою, маленькою головою. Потім до нас приєднався ще й четвертий. Всі вони трималися невимушене, впевнено, елегантно. Пат була знайома з усіма чотирма.

Я відчував себе якимсь бовдуром. Досі завжди був з Пат сам на сам, а тепер оце вперше опинився серед людей, з якими вона була знайома раніше. Я не знав, як мені з ними поводитись. Вони рухались непомітно, невимушено, вони жили в умовах, де все робиться само собою, де не бачать нічого такого, чого не хочуть бачити, вони жили в зовсім іншому світі. Був би я тут сам або з Ленцом чи Кестером, мене б це не турбувало, мені було б байдуже. Але ж тут була Пат, це були її знайомі, а через це — все здавалося не таким, як треба, сковувало мене, змушувало до порівнянь.

Бройєр запропонував піти до іншого ресторану.

— Роббі, — звернулася до мене на виході Пат, — може, краще підемо додому?

— Ні, — відказав я, — а чого?

— Та тобі ж нудно...

— Аж ніяк. Чого це мені має бути нудно? Навпаки! А тобі ж це так до вподоби!

Вона подивилась на мене, але не сказала нічого.

Я почав пити. Не так, як досі, але таки добре пити. Молодик з лисою головою почав до мене придивлятись. Спитав, що саме я п'ю.

— Ром, — відповів я.

— Грог? — перепитав він.

— Ні, ром, — ствердив я.

Він і собі покуштував та й поперхнувся.

— Фу! Щоб його... До цього треба звикнути... — сказав він з повагою в голосі.

Тепер і обидві жінки почали придивлятися до мене.

Пат з Бройєром танцювали. Пат часто поглядала до нашого столу. Я не відповідав на ці погляди. Знав, що це несправедливо, але щось на мене раптом насунулося. До того ж мене злостило, що інші почали придивлятися, як я п'ю. А мені не хотілося хвалитися цим перед ними, я ж уже не гімназист! Я встав і пішов до стойки. Пат видалася мені раптом якоюсь зовсім чужою. Нехай іде під три чорти з своїми знайомими! Це — її компанія!.. Ні, не її!.. Ні, все ж таки її...

Лисоголовий теж підійшов до стойки. А ми з міксером випили по чарці російської горілки. З міксером завжди можна відвести душу.