Три Товстуни - Сторінка 3

Здавалося, що площа крутиться, наче карусель. Люди перекочувалися з одного місця на інше, аби краще бачити те, що робилось угорі.

Дивовижний ліхтар, що палав у високості, засліплював очі, як сонце. Люди задирали голови і прикривали очі долонями.

— Ось він! Ось він! — лунали вигуки.

— Он, дивіться, там!

— Де? Де?

— Вище!

— Тібул! Тібул!

Сотні вказівних пальців потяглися вліво. Там стояв звичайнісінький будинок. Але в шести поверхах були розчинені всі вікна. Із кожного вікна стирчали голови. Вони були різні на вигляд: деякі в нічних ковпаках з китичками; другі в рожевих очіпках, з буклями жовтуватого кольору; треті в косинках; зверху, де проживала бідна молодь — поети, художники, актриси, — виглядали веселі безвусі обличчя у хмарах тютюнового диму і голівки жінок, оповиті таким сяйвом золотого волосся, що здавалося, неначе на плечах у них крила. Цей будинок з розчиненими ґратчастими віконцями, з яких по-пташиному висовувались різнобарвні голови, був схожий на велику клітку, повну щиглів. Власники голів намагалися побачити щось дуже важливе, що відбувалося на даху. Але це було так само неможливо, як побачити власні вуха без дзеркала. Таким дзеркалом для цих людей, що хотіли побачити власний дах із власного будинку, був натовп, що шаленів на площі. Він бачив усе, кричав, розмахував руками: одні були захоплені, інші — обурені.

Там по даху рухалася маленька постать. Вона повільно обережно і впевнено спускалася по схилу трикутної верхівки будинку. Залізо гриміло під її ногами.

Вона розмахувала плащем, утримуючи рівновагу за допомогою жовтої китайської парасольки. Це був гімнаст Тібул. Народ вигукував:

— Браво, Тібул! Браво, Тібул!

— Тримайся! Пригадай, як ти ходив по канату на ярмарку…

— Він не впаде! Він кращий гімнаст країни…

— Йому не первина! Ми бачили, як він вправно ходить по канату…

— Браво, Тібул!

— Тікай! Рятуйся! Визволи Просперо!

Інші обурювалися. Вони розмахували кулаками.

— Нікуди не втечеш, жалюгідний фігляре!

— Дурисвіт!

— Заколотник! Тебе підстрелять, як зайця…

— Стережися! Ми звідти стягнемо тебе на плаху. Завтра вже стоятиме десять плах!

Тібул ішов далі своїм страшним шляхом.

— Звідкіля він узявся? — питали люди. — Як він з'явився на цій площі? Як він потрапив на дах?

— Він вирвався з рук гвардійців, — відповідали інші. — Він утік, десь дівся, потім його бачили в різних кінцях міста — він перебирався по дахах. Він спритний, як кішка. Його вправність стала йому в пригоді. Недарма слава про нього прокотилася по всій країні.

На площі з'явилися гвардійці. Зіваки кинулися до бічних вулиць. Тібул переступив через бар'єр і став на карниз. Він простяг руку, обмотану плащем. Зелений плащ майорів, наче прапор.

З цим самим плащем, в цьому самому вбранні, пошитому з жовтих і чорних трикутників, народ звик його бачити під час вистав на ярмарках і недільних гулянках. Тепер високо, під скляним куполом, маленький, тоненький і смугастий, він скидався на осу, яка повзає по білій стіні будинку. Коли плащ надимався, здавалося, що оса розкриває зелені блискучі крила.

— Зараз ти впадеш, вуличний дурисвіте! Зараз тебе підстрелять! — закричав п'яний франт, що одержав спадщину від веснянкуватої тітки.

Гвардійці вибрали зручну позицію. Офіцер бігав стурбований до краю. В руках він тримав пістолет. Шпори на ньому були довгі, як полозки.

Настала цілковита тиша. Доктор схопився за серце, що стрибало, наче яйце в окропі.

Тібул затримався хвилинку на карнизі. Йому треба було пробратися на протилежний бік площі — тоді він міг би втекти з Площі Зорі в робітничі квартали.

Офіцер став посеред площі на клумбу, всіяну жовтими і синіми квітами. Тут були басейн і фонтан, що струмив з круглої камінної чаші.

— Стійте! — крикнув офіцер солдатам. — Я його сам підстрелю. Я кращий стрілець в полку. Вчіться, як треба стріляти!

Від дев'яти будинків, з усіх боків, до середини купола, до Зорі, тяглося дев'ять тросів (дротів, товстих, як морський канат). Здавалося, що від ліхтаря, від яскравої чудесної Зорі, розліталося над площею дев'ять довжелезних чорних променів.

Невідомо, про що думав у цю хвилину Тібул. Та, напевно, він вирішив так: "Я перейду над площею по цьому дроту, як ходив по канату на ярмарках. Я не впаду. Один дріт тягнеться до ліхтаря, другий — од ліхтаря до протилежного будинку. Пройшовши по обох дротах, я виберусь на протилежний дах і врятуюся".

Офіцер підняв пістолет і став прицілюватися. Тібул дійшов по карнизу до того місця, де починався дріт, ступнув од стіни і пішов по дроту до ліхтаря. Натовп зойкнув.

Він ішов то дуже повільно, то раптом майже біг, швидко й обережно переступаючи, похитуючись, випроставши руки. Кожну мить здавалося, що він упаде. Чим ближче він наближався до ліхтаря, тим нижче спускалася тінь по стіні і тим вона ставала більшою і блідішою.

Внизу була безодня. І коли він був на середині дороги до ліхтаря, у повній тиші пролунав голос офіцера:

— Зараз я вистрелю. Він полетить просто в басейн. Раз, два, три!

Постріл гримнув. Тібул ішов далі, а офіцер чомусь упав якраз у басейн. Він був убитий.

Один з гвардійців держав пістолет, з якого йшов голубий димок. Він застрелив офіцера.

— Собака! — сказав гвардієць. — Ти хотів убити друга народу. Я став на перешкоді цьому. Хай живе народ!

— Хай живе народ! — підтримали його інші гвардійці.

— Хай живуть Три Товстуни! — закричали їхні противники.

Вони розсипалися в усі боки і почали стріляти в людину, яка йшла по дроту.

Він був вже за два кроки від ліхтаря. Помахами плаща Тібул захищав очі від яскравого світла. Кулі пролітали мимо. Натовп захоплено ревів.

Бах! Бах!

Мимо.

— Ура! Мимо!

Тібул виліз на кільце, що оперізувало ліхтар.

— Нічого! — кричали гвардійці. — Він перейде на той бік… Він піде он по тому дроту. Звідти ми й знімемо його!

Тут сталося таке, чого ніхто не сподівався. Маленька смугаста постать, що в сяйві ліхтаря зробилась чорною, присіла на залізному кільці, повернула якусь підойму, щось цокнуло, дзенькнуло — і ліхтар тієї ж миті погас. Ніхто не встиг сказати й слова. Зробилося страшенно темно і страшенно тихо, як у скрині. А наступної хвилини високо-високо щось знову цокнуло і задзвеніло. У темному куполі з'явився блідий квадрат. Усі побачили шматочок неба з двома маленькими зірочками. Потім у цей квадрат на тлі неба пролізла маленька чорна постать, і було чути, як хтось швидко побіг по скляному куполу.

Гімнаст Тібул утік з Площі Зорі через люк. Коні злякалися пострілів і раптової темряви. Екіпаж доктора мало не перекинувся. Візник круто звернув і повіз доктора кружною дорогою.

Таким чином, переживши незвичайний день і незвичайну ніч, доктор Гаспар Арнері повернувся, нарешті, додому. Його економка, тітонька Ганімед, зустріла його на ґанку. Вона була дуже схвильована. Та й справді: доктора так довго не було вдома! Тітонька Ганімед сплескувала руками, зойкала, хитала головою:

— Де ж ваші окуляри?.. Вони розбились? Ох, докторе, докторе! Де ж ваш плащ? Ви його загубили? Ох, ох!

— Тітонько Ганімед, я, крім того, зламав обидва каблуки…

— Ох, яке нещастя!

— Сьогодні сталося ще більше нещастя, тітонько Ганімед: зброяр Просперо потрапив у полон. Його посадили у залізну клітку.

Тітонька Ганімед нічого не знала про те, що відбувалося вдень. Вона чула гарматну стрілянину, вона бачила заграву над будинками. Сусідка розповіла їй, що сто теслярів будують на Площі Суду плахи для заколотників.

— Мені було дуже страшно. Я закрила віконниці і нікуди не виходила. Я чекала вас щохвилини. Я дуже хвилювалася… Обід прохолов, вечеря прохолола, а вас нема та й нема… — додала вона.

Ніч скінчилася. Доктор збирався спати.

Серед ста наук, які він вивчав, була історія. У доктора була велика книга у шкіряній палітурці. До цієї книги він записував свої міркування про важливі події.

— Треба бути акуратним, — сказав доктор, піднявши палець.

І, незважаючи на втому, доктор узяв свою шкіряну книгу, сів за стіл і почав записувати.

"Ремісники, рудокопи, матроси — весь бідний робочий люд міста повстав проти влади Трьох Товстунів. Гвардійці перемогли. Зброяра Просперо взято в полон, а гімнаст Тібул утік. Щойно на Площі Зорі гвардієць застрелив свого офіцера. Це значить, що невдовзі всі солдати відмовляться воювати проти народу і захищати Трьох Товстунів. Однак викликає побоювання доля Тібула…"

Тут доктор почув позад себе шум. Він оглянувся. Там бум камін. З каміна вилізла висока людина в зеленому плащі. Це був гімнаст Тібул.

Частина друга

ЛЯЛЬКА НАСЛІДНИКА ТУТТІ

Розділ IV

ДИВНА ПРИГОДА ПРОДАВЦЯ ПОВІТРЯНИХ КУЛЬ

Другого дня на Площі Суду кипіла робота: теслярі будували десять плах. Конвой гвардійців наглядав за роботою. Теслярі робили своє діло без особливого бажання.

— Ми не хочемо будувати плахи для ремісників і рудокопів! — обурювалися теслярі.

— Це наші брати!

— Вони йшли на смерть, щоб визволити всіх, хто працює!

— Мовчати! — кричав начальник конвою таким страшним голосом, що від крику падали дошки, привезені на площу. — Мовчати, або я накажу шмагати вас канчуками^

Зранку юрби людей з усіх кінців місті посунули до Площі Суду. Дув сильний вітер, летіла пилюка, вивіски гойдались і рипіли, капелюхи злітали з голів і котилися під колеса швидких екіпажів.

В одному місці через вітер сталася зовсім неймовірна пригода: продавця дитячих повітряних куль підняли кулі в повітря.

— Ура! Ура! — кричали діти, спостерігаючи фантастичний політ.

Вони плескали в долоні: по-перше, видовисько було цікаве само по собі, а по-друге, деяка приємність для дітей полягала в неприємності становища літаючого продавця куль. Діти завжди заздрили цьому продавцеві. Заздрощі — погане почуття. Але що зробиш! Повітряні кулі, червоні, сині, жовті, здавалися прекрасними. Кожному хотілося мати таку кулю. Продавець мав їх цілу купу. Але чудес не буває! Жодному, навіть найслухнянішому, хлопчикові, жодній дівчинці, навіть найуважнішій, продавець жодного разу в житті не подарував жодної кульки. Ні червоної, ні синьої, ні жовтої.

Тепер доля покарала його за черствість. Він летів над містом, повиснувши на шворці, до якої були прив'язані кулі. Високо в прозорому синьому небі вони нагадували чарівне літаюче гроно різнобарвного винограду.

— Рятуйте! — кричав продавець, ні на що не сподіваючись і дриґаючи ногами.

На ногах у нього були солом'яні, надто великі для нього постоли.