Три Товстуни - Сторінка 5

Ми будемо їсти торт і розглядати це страховисько.

"Знову торт! — злякався продавець. — Потрібен їм цей торт… Ненажери!"

— Приведіть Просперо, — наказав Перший Товстун.

Державний канцлер вийшов. Слуги, що стояли у два ряди, наче коридор, розступились і вклонилися. Коридор став удвоє нижчим. Ненажери принишкли.

— Він дуже страшний, — мовив Другий Товстун. — Він дужчий за всіх. Він дужчий за лева. Ненависть пропекла йому очі. Несила дивитися в них.

— У нього жахлива голова, — сказав секретар Державної ради. — Вона велетенська. Вона схожа на капітель колони. У нього руде волосся. Можна подумати, що його голова охоплена полум'ям.

Тепер, коли зайшла мова про зброяра Просперо, ненажери змінилися. Вони перестали їсти, жартувати, галасувати, підібгали животи, деякі навіть зблідли. Багатьом уже зовсім не хотілось дивитися на нього.

Три Товстуни зробилися серйозними і наче трохи схудли.

Раптом усі замовкли. Настала повна тиша. Кожний Товстун зробив такий рух, наче хотів сховатися за іншого.

До залу ввели зброяра Просперо.

Попереду йшов державний канцлер. По боках — гвардійці. Вони увійшли, не знявши своїх чорних клейончатих капелюхів, тримаючи наголо шаблі. Бряжчав ланцюг. Руки зброяра були скуті. Його підвели до столу. Він зупинився у кількох кроках од Товстунів. Зброяр Просперо стояв, опустивши голову. Він був блідий. Кров запеклася у нього на лобі и скронях, під скуйовдженим рудим волоссям.

Він підвів голову і глянув на Товстунів. Усі відсахнулися.

— Навіщо ви його привели? — заверещав один з гостей. Це був найбагатший мельник країни. — Я його боюся!

І мельник знепритомнів, уткнувшись носом прямісінько в кисіль. Деякі гості кинулися до виходів. Тут уже було не до торта.

— Чого ви від мене хочете? — запитав зброяр.

Перший Товстун зважився.

— Ми хочемо подивитися на тебе, — сказав він. — А тобі хіба не цікаво глянути на тих, хто посадив тебе у клітку?

— Мені гидко на вас дивитися.

— Скоро ми тобі одрубаємо голову. Таким чином ми тобі допоможемо не бачити нас.

— Я не боюся. У мене голова — одна. У народу — сотні тисяч голів. Їх ви не поодрубуєте.

— Сьогодні на Площі Суду — страта. Там кати розправляться з твоїми товаришами.

Ненажери ледь усміхнулися. Мельник прийшов до пам'яті і навіть облизав кисільні троянди з своїх щік.

— Ваш мозок заплив жиром, — говорив Просперо. — Ви нічого не бачите далі свого пуза!..

— Скажіть на милість, — образився Другий Товстун. — А що ж ми повинні бачити?

_ Спитайте ваших міністрів. Вони знають, що діється в країні.

Державний канцлер якось невиразно крякнув. Міністри затарабанили пальцями по тарілках.

— Спитайте їх, — вів далі Просперо, — вони вам розкажуть…

Він замовк. Усі насторожились.

— Вони вам розкажуть про те, що селяни, в яких ви відбираєте хліб, здобутий тяжкою працею, повстають проти поміщиків. Вони спалюють їхні палаци, вони виганяють їх з своєї землі. Шахтарі не хочуть добувати вугілля для того, щоб ви заволоділи ним. Робітники ламають машини, щоб не працювати на вас. Матроси викидають ваші вантажі в море. Солдати відмовляються служити вам. Учені, чиновники, судді, актори переходять на бік народу. Всі, хто раніш працював на вас і мав за це копійки, в той час як ви жиріли, всі нещасні, знедолені, голодні, виснажені, сироти, каліки, старці — усі йдуть війною проти вас, проти гладких, багатих, які замінили серце каменем…

— Мені здається, що він говорить зайве, — втрутився державний канцлер.

Але Просперо вів далі:

— П'ятнадцять років я вчив народ ненавидіти вас і вашу владу. О, як давно ми гуртуємо сили! Тепер пробила ваша остання година…

— Годі! — вискнув Третій Товстун.

— Треба його посадити назад у клітку, — запропонував Другий.

А Перший промовив:

Ти сидітимеш у своїй клітці доти, док ми не спіймаємо гімнаста Тібула. Ми вас скараємо разом. Народ побачить ваші трупи. У нього надовго відпаде охота воювати з нами!

Просперо мовчав. Він знову схилив голову.

Товстун говорив далі:

— Ти забув, з ким хочеш воювати. Ми, Три Товстуни, сильні й могутні. Все належить нам. Я, Перший Товстун, володію усім хлібом, що родить наша земля. Другому Товстунові належить усе вугілля, а Третій скупив усе залізо. Ми багатші за всіх! Найбагатша в країні людина бідніша за нас в сто крат. За наше золото ми можемо купити все, що захочемо!

Ненажери ошаленіли. Слова Товстуна підбадьорили їх.

— У клітку його! У клітку! — почали вони горлати.

— У звіринець!

— У клітку!

— У клітку!

— У клітку!

— Заколотник!

Просперо вивели.

— А тепер будемо їсти торт, — сказав Перший Товстун.

"Кінець!" — вирішив продавець. Усі погляди вп'ялися в нього. Він заплющив очі. Ненажери раділи:

— Хо-хо-хо!

— Ха-ха-ха! Який чудовий торт! Погляньте на кулі!

— Вони чарівні.

— Погляньте на цю пику!

— Вона чарівна.

Усі потяглися до торта.

— А що всередині цього кумедного опудала? — спитав хтось і боляче ляснув продавця по лобі.

— Мабуть, цукерки.

— Дуже цікаво! Дуже цікаво!

— Або шампанське…

— Давайте спершу одріжемо йому голову і подивимось, що вийде…

— Ой!

Продавець не втримався, сказав дуже виразно: "Ой!" — і розплющив очі.

Ненажери відсахнулися. І саме цієї миті у галереї почувся голосний дитячий крик:

— Лялька! Моя лялька!

Усі прислухалися. Особливо занепокоїлися Три Товстуни і державний канцлер.

Крик перейшов у плач. У галереї голосно плакав скривджений хлопчик.

— Що таке? — спитав Перший Товстун. — Це плаче наслідник Тутті!

— Це плаче наслідник Тутті! — в один голос повторили Другий і Третій Товстуни.

Усі троє зблідли. Вони були дуже налякані.

Державний канцлер, кілька міністрів і слуги кинулися до виходу в галерею.

— Що таке? Що таке? — прошелестіло в залі.

Хлопчик вбіг у зал. Він розштовхав міністрів і слуг. Він підбіг до Товстунів, трясучи волоссям і виблискуючи лакованими черевичками. Ридаючи, він вигукував окремі слова, яких ніхто не розумів.

"Цей хлопчисько побачить мене! — злякався продавець. — Проклятий крем, що не дає мені дихати і ворухнути хоч би одним пальцем, безперечно, дуже сподобається хлопчиськові. Щоб він не плакав, йому, звичайно, одріжуть шматочок торта разом з моєю п'ятою".

Але хлопчик навіть не глянув на торт. Навіть чудесні повітряні кулі, що висіли над круглою головою продавця, не привернули його уваги.

Він гірко плакав.

— Що сталося? — спитав Перший Товстун.

— Чому наслідник Тутті плаче? — спитав Другий.

А Третій надув щоки.

Наслідникові Тутті було дванадцять років. Він виховувався у Палаці Трьох Товстунів. Він ріс, як маленький принц. Товстуни хотіли мати наслідника. У них не було дітей. Все багатство Трьох Товстунів і керування країною мало перейти до наслідника Тутті.

Сльози наслідника Тутті налякали Товстунів дужче, ніж слова зброяра Просперо.

Хлопчик стискав кулаки, розмахував ними і тупав ногами.

Не було меж його гніву й образі.

Ніхто не знав причини.

Вихователі визирали з-за колони, боячись увійти до зали. Ці вихователі в чорній одежі і чорних перуках були схожі на закопчене лампове скло.

Заспокоївшись трохи, хлопчик розказав, нарешті, в чому справа.

— Моя лялька, моя чудова лялька поламалася!.. Мою ляльку зіпсували. Гвардійці кололи мою ляльку шаблями…

Він знову заридав. Маленькими кулачками він тер очі і розмазував сльози по щоках.

— Що?! — заверещали Товстуни.

— Що?!

— Гвардійці?

— Кололи?

— Шаблями?

— Ляльку наслідника Тутті?

І весь зал промовив тихо, немов зітхнув:

— Цього не може бути!

Державний канцлер схопився за голову. Той же нервовий мельник знову зомлів, але вмить прийшов до тями від страшного крику Товстуна:

— Припинити торжество! Відкласти всі справи! Скликати раду! Усіх чиновників! Усіх суддів! Усіх міністрів! Усіх катів!

Відкласти сьогоднішню страту! Зрада в палаці!

Знявся переполох. За хвилину палацові карети понеслися в усі боки. За п'ять хвилин звідусіль мчали до палацу судді, радники, кати. Натовп, що очікував на Площі Суду страти заколотників, мусив розійтися. Оповісники, зійшовши на поміст, повідомили, що через дуже важливі події страта переноситься на наступний день.

Продавця разом з тортом винесли з залу. Ненажери миттю отямилися.

Всі обступили наслідника Тутті і слухали

— Я сидів на траві в парку, і лялька сиділа коло мене. Ми хотіли, щоб зробилося затемнення сонця. Це дуже цікаво. Вчора я вичитав у книжці… Коли буває затемнення, вдень з'являються зірки…

Від ридання наслідник не міг говорити. І замість нього розповів усю історію вихователь. Він, між іншим, теж ледве говорив, бо тремтів од страху.

— Я був недалеко від наслідника Тутті і його ляльки. Я сидів на сонці, задер носа. У мене на носі прищ, і я думав, що сонячне проміння допоможе мені позбутися противного прища. І раптом з'явилися гвардійці. Їх було дванадцять чоловік. Вони про щось збуджено говорили. Порівнявшись з нами, вони зупинилися. Вони мали загрозливий вигляд. Один з них сказав, вказуючи в бік наслідника Тутті: "Он сидить вовченя. У трьох гладких свиней росте вовченя". Жах! Я зрозумів, що означали ці слова.

— Хто ж ці гладкі свині? — спитав Перший Товстун.

Двоє інших густо почервоніли. Тоді почервонів і Перший. Усі троє сопли так сильно, що на веранді відчинялись і зачинялись скляні двері.

— Вони обступили наслідника Тутті, — вів далі вихователь. — Вони казали: "Три свині виховують залізне вовченя. Наслідник Тутті, — питали вони, — з якого боку в тебе серце?.. У нього вийняли серце. Він мусить рости злим, черствим, жорстоким, з ненавистю до людей… Коли здохнуть три свині, злий вовк стане на їхнє місце".

— Чому ж ви не припинили цих жахливих розмов? — закричав державний канцлер, сіпаючи вихователя за плече. — Хіба ви не догадались, що це зрадники, які перейшли на бік народу?

Вихователь аж сполотнів. Він белькотав:

— Я це бачив, але я їх боявся. Вони були дуже збуджені. А в мене не було ніякої зброї, окрім прища… Вони трималися за ефеси шабель, готові на все. "Погляньте, — сказав один із них, — ось опудало. Ось лялька. Вовченя бавиться лялькою. Йому не показують живих дітей. Опудало, ляльку з пружиною дали йому в товариші". Тоді Другий закричав: "Я залишив у селі сина й дружину! Мій хлопчик влучив з рогатки в грушу, що висіла на дереві в парку поміщика. Поміщик звелів одшмагати хлопчика різками за зневагу до влади багатіїв, а його слуги поставили мою дружину до ганебного стовпа".