Тридцятирічна жінка - Сторінка 14

Селяни і власники навколишніх хуторів не бачили господарів Сен-Ланжа з незапам'ятних давен. Хоча маєток давав чималі прибутки, його полишили на управителя та кількох старих слуг. Тому приїзд маркізи викликав у всій околиці справжній переполох. У воротях убогої корчми, що стояла край села, на роздоріжжі в Немур і Море, зібрався цілий гурт, щоб подивитись, як проїде карета. Рухалася вона досить повільно, бо всю дорогу від Парижа маркіза проїхала власними кіньми. На передньому місці екіпажа сиділа покоївка з малою дівчинкою на колінах, що здавалася радше замисленою, ніж веселою. Мати лежала в глибині карети, схожа на вмирущу, яку лікарі послали в село. Засмучене обличчя цієї молодої, хворобливої жінки аж ніяк не сподобалося доморослим політикам, котрі пов'язували з приїздом маркізи надію на якесь пожвавлення у застояному побуті їхньої глушини. Зразу було видно, що всяке пожвавлення неприємне для цієї змученої недугою жінки.

Увечері місцевий мудрагель оголосив, сидячи в корчмі, в тій кімнаті, де випивали найдостойніші люди села Сен-Ланж, що, судячи з невеселого вигляду маркізи, вона, звісно, розорилася. Поки маркіз відсутній, — а в газетах пишуть, що він має супроводжувати герцога Ангулемського до Іспанії, — вона хоче призбирати в Сен-Ланжі грошей, щоб покрити збитки від невдалої гри чоловіка на біржі. Маркіза вважають одним із найзавзятіших гравців. Можливо навіть, землю розпродадуть невеличкими ділянками. Отоді можна буде поживитися. Хай-но кожен підрахує свої заощадження, витрусить їх із калитки, прикине, на що він може розраховувати, і тоді всі вони візьмуть участь у розтерзанні маєтку. Це майбутнє здавалося таким привабливим, що всі до одного багатії села горіли бажанням з'ясувати, чи ці чутки правдиві, й придумували, як би випитати істину в маркізиних слуг. Але ніхто з челяді не міг пояснити, яке лихо привело їхню пані на початку зими в старий замок Сен-Ланж, хоча вона володіла й іншими маєтками, що славилися прегарними садами і мальовничими краєвидами. В замок з'явився мер — засвідчити свою пошану маркізі, але його не було прийнято. Після мера прийшов управитель — але з тим самим успіхом.

Маркіза покидала свою спальню лише на той час, поки там прибирали, і тоді сиділа у маленькій вітальні, де вона й обідала, якщо слово "обідати" означає сидіти за столом, з огидою дивитись на страви і з'їдати саме стільки, скільки треба, щоб не померти з голоду. Після чого вона відразу поверталася до себе і вмощувалася у великому кріслі, яке стояло біля єдиного вікна, що освітлювало її спальню й виходило в сад; в тому кріслі вона просиджувала з ранку до вечора. З дочкою вона бачилася дуже мало, лише ті хвилини, які проводила за невеселою трапезою і, здавалося, присутність дівчинки її тільки дратує. Які ж нечувані муки мала витерпіти ця молода жінка, щоб вони заглушили в ній навіть материнське почуття? Ніхто із слуг не мав до неї доступу. Лише її покоївка могла їй догодити. Вона вимагала, щоб у замку була цілковита тиша, і донька мусила гратися далеко від неї. Маркіза не терпіла найменшого шуму, і будь-який людський голос, навіть голос власної дитини дратував її. Місцевих жителів спочатку дуже цікавили її дивацтва, та коли всі припущення було вичерпано, в ближніх містечках і селах перестали думати про цю хвору жінку.

Полишена на саму себе, маркіза могла тепер втішатися мовчанкою посеред тиші, яка на її вимогу панувала в домі, і не мала жодних причин виходити з кімнати, обтягнутої гобеленами, де померла її бабуся і де вона ув'язнила себе, щоб також померти — тихо, без свідків, без набридливих висловів співчуття, і щоб не бачити у свою останню годину виявів егоїзму, прикритих лицемірною приязню, усього того, що в містах тільки погіршує страждання вмирущого. Цій жінці було двадцять шість років. У такому віці душа, ще сповнена поетичних ілюзій, любить утішати себе думкою про смерть, яка видається їй порятунком. Але смерть тільки заграє з молодими людьми. Вона то підступає до них, то відходить, то з'являється, то зникає; вона бариться, і вони розчаровуються в ній і, не знаючи, прийде вона завтра чи ні, знову кидаються у вир життя, назустріч горю, бо горе нещадніше за смерть і не змушує на себе чекати. Отож цій жінці, яка зреклася життя, довелося витерпіти всю гіркоту такої затримки й у повній самоті, в душевних муках, що їх не хотіла урвати смерть, пройти жахливу науку егоїзму, яка мала розбестити її серце і підготувати його до життя у світському товаристві.

Цю безжальну й сумну науку людина майже завжди засвоює після перших прикростей. А маркіза страждала і страждала вперше — а може, й востаннє в своєму житті. І справді, хіба не помилка — вважати, що почуття вмирають і знов народжуються? Хіба, виникнувши, вони не живуть вічно в глибині нашого серця? Вони дрімають або пробуджуються з волі випадку, але назавжди залишаються в душі і неминуче змінюють її. Отже, кожне почуття проявляється зовні один лише день, довгий або короткий, — день першої бурі. Так і горе — найстійкіше із почуттів, вражає тільки своїм першим вибухом, а наступні удари стають дедалі слабкіші, чи тому, що ми звикаємо до його спалахів, чи тому, що такий закон нашого єства, яке з метою самозбереження протиставляє цій руйнівній силі силу рівновагому, але бездіяльну, черпаючи її з себелюбних розрахунків. Але яке із страждань можна назвати горем? Втрата батьків — це лихо, до якого природа підготувала людей. Фізичний біль минає і не зачіпає душі, якщо ж він уперто триває, то це вже не біль, а смерть. Коли молода жінка втрачає новонародженого, шлюбне кохання незабаром дарує їй іншого. Ця прикрість теж тимчасова. Одне слово, всі ці нещастя, як і багато подібних, можна назвати ударами долі, ранами, але жодне з них не вражає корінь життя, і тільки тоді, коли за дивним збігом обставин вони налітають одне за одним, вони вбивають почуття, яке змушує нас шукати щастя. Справжнім, великим горем, отже, можна назвати тільки ту смертоносну недугу, яка охоплює минуле, теперішнє і майбутнє, не лишає незараженою жодної часточки життя, навіки калічить думку, назавжди закарбовується на устах або на чолі, знищує або ослаблює прагнення до земних утіх, вселяє відразу до всього сущого. Але щоб стати таким незмірним, щоб розчавити душу й тіло, це горе має вразити людину в ту пору, коли всі сили душі й тіла молоді, коли серце повниться життям. І за таких обставин горе ранить глибоко, завдаючи нестерпних страждань і годі зцілитися від цієї недуги без якихось драматичних перемін: одні підносяться на небо, а інші, хоч і лишаються на грішній землі, але повертаються у світ лише для того, щоб світу брехати, щоб грати в ньому якусь роль, — тепер їм відомі лаштунки, за якими люди ховаються для розрахунків, плачу, насмішок. Після такого вирішального зламу для них не існує більше таємниць у житті суспільства, яке віднині вони піддають невблаганному осуду. У молодих жінок, маркізиних ровесниць, це перше, найглибше горе, завжди має одну й ту саму причину. Жінка, а надто молода, з душею гарною, як і її зовнішність, неминуче всю себе присвячує тому, до чого штовхає її природа, почуття і суспільство. Якщо її доля складеться невдало, а вона все-таки залишиться жити, то їй доводиться терпіти неймовірні страждання з тієї ж таки причини, яка перетворює перше кохання на найпрекрасніше з почуттів. Чому це нещастя ніколи не надихає ні поета, ні живописця? Але чи можна оспівати, чи можна змалювати його? Ні, страждання, які воно спричиняє, годі осмислити, годі відтворити їх фарбами. До того ж таємницю таких страждань нікому не довіряють, щоб утішити в них жінку, треба їх розгадати, бо вони ховаються в самій глибині її єства (наче догмати віри в душі черниці), витіснивши звідти усі інші почуття; так ото лавина, сходячи з гір, усе нищить на своєму шляху, щоб звільнити для себе місце в долині.

В ту пору маркіза була під владою страждань, які жінки ніколи не розголошують, бо світ осуджує їх; але почуття їх плекає, а жіноче сумління завжди виправдовує. Ці страждання схожі на синів-невдах, дорожчих материнському серцю, аніж сини, яким щастить у житті. Мабуть, ніколи ще обставини так нещадно, з такою невблаганністю і силою не призводили до такого краху надій, як це сталося у маркізи. Вона мала відчуття, що усе вмерло навколо неї. Підкоряючись законам світу, вона не зглянулася на благання свого коханого, чоловіка молодого і шляхетного, і він помер заради неї, заради того, щоб урятувати її так звану "жіночу честь". І не було людини, якій вона могла б сказати: "Я страждаю!" Сльози образили б її законного чоловіка, першопричину її нещастя. Суспільні звичаї забороняли їй нарікати на свою долю: подруга тільки позловтішалася б з її мук, а будь-який чоловік спробував би здобути з них вигоду. Ні, ця бідолашна, розчавлена горем жінка могла виплакатися лише в пустелі й там або подолати страждання, або стати його жертвою, померти чи вбити щось у собі, можливо, совість. Кілька днів просиділа вона, прикипівши очима до одноманітного краєвиду, де, як і в її майбутньому, не було чого шукати, не було на що сподіватися, де все можна було окинути одним поглядом і де перед нею миготіли лише образи холодного розпачу, який невпинно шматував її серце. Тумани, які стелилися над землею, низькі хмари, що бігли під сірим склепінням неба — усе відповідало її хворобливому душевному стану. Її серце уже не стискалося; воно ще не зовсім зів'яло, але її здорова, квітуча натура ніби закам'яніла від тривалого горя — горя нестерпного, бо воно було безцільне. Вона страждала тільки через себе й заради себе. А так страждати — чи не означає стати егоїстом? Ці гіркі думки тривожили й ранили совість маркізи. Вона ставила собі запитання й намагалася щиро відповідати на них, але відчувала роздвоєність. У ній наче існувало дві жінки; одна жила розумом, друга — почуттям, одна терпіла муки, друга — не хотіла більше мучитися. Вона переносилася думками у щасливу пору дитинства, яке збігло так швидко, що вона не встигла й відчути всі його радощі; чисті спогади тих часів вставали перед нею, ніби відтінюючи її глибоке розчарування в шлюбі, бездоганному з погляду світського товариства, а насправді жахливому.