Тридцятирічна жінка - Сторінка 15

До чого привела її цнотливість, притаманна молодості, навіщо було стримувати свої бажання і всім жертвувати заради суспільних умовностей? Усе її єство жадало кохання, чекало кохання, але вона запитувала себе, навіщо їй тепер гармонійність рухів, усмішка, гожість? І їй було прикро почувати себе свіжою та сповненою ніжності — так ото здається прикрим звук, коли він довго й одноманітно повторюється. Навіть її краса стала для неї нестерпною, як щось цілком непотрібне. Вона з жахом відчувала, що відтепер їй ніколи не жити повнокровним життям. Адже її внутрішнє "я" втратило здатність утішатися враженнями, приваблива новизна яких надає життю стільки чару. Віднині більшість її почуттів зникатимуть, тільки-но зродившись, і багато з того, що раніше схвилювало б її, стане для неї байдужим. Слідом за дитинством людини настає дитинство її серця. Але коханий забрав із собою в могилу це її друге дитинство. Її бажання були молоді, але вона уже втратила ту душевну молодість, яка надає життю цінності й чару. Адже в ній назавжди збережеться почуття недовіри та смутку, яке не дозволить їй жити щиро й безпосередньо, бо ніщо вже не поверне їй того щастя, на яке вона сподівалась, яке бачила таким прекрасним у мріях. Перші невтішні сльози загасили божественний вогонь, що освітлює перші радощі серця, і тепер їй судилося вічно побиватися, що вже ніколи не буде вона такою, якою хотіла б стати. З цієї переконаності неминуче виникне гірка відраза, яка змушуватиме її відвертатися від радості, коли вона знову до неї прийде. В ті дні маркіза міркувала про життя, як міркує про нього старий дід на краю могили. Хоч вона й почувала себе молодою, нескінченна вервечка днів, які їй доведеться прожити без щастя, гнітила їй душу, і вона завчасно почувала себе старою. Вона волала до світу, вона в розпачі запитувала його, що він дав їй замість утраченого кохання, яке допомагало їй жити. Вона запитувала себе, чи не сталося так, що в її загиблому коханні, такому цнотливому і такому чистому, вона більше грішила в думках, аніж своїми вчинками? Вона намагалася переконати себе, що винна, прагнучи в такий спосіб дошкулити світові й утішити себе за те, що не було у неї з чоловіком, котрого вона нині оплакує, тієї чудесної близькості, яка поєднує душі двох людей і полегшує горе тому, хто лишився жити, даючи цій людині певність, що вона повною мірою спізнала щастя й обдарувала ним того, кого не стало, але хто лишився жити в її серці. Маркіза була невдоволена з себе, наче актриса, якій не вдалася роль; журба заволоділа її серцем, нервами, розумом. І не тільки було скривджено її найсвятіші почуття, ображено доброту, яка штовхає жінку на самопожертву, було ображено і її гординю. Крім того, коли вона сушила собі голову над усіма цими питаннями, над спонукальними причинами людського життя, приклади яких ми знаходимо у явищах суспільних, моральних та фізичних, її душевні сили слабнули, вона заплутувалася у власних висновках, і вже нічого не могла зрозуміти, розгублено блукаючи думками посеред найсуперечливіших міркувань. Іноді, коли надворі стелився туман, вона розчахувала стулки вікна і, ні про що не думаючи, вдихала повітря, напоєне вологими пахощами землі, стоячи зовсім нерухомо, з безумним виразом у очах, бо горе застеляло їй зір і шуміло у вухах, отож вона не сприймала ні краси природи, ні втіхи роздумів.

Якось над полудень, коли сонце виглянуло з-за хмар, до кімнати без виклику ввійшла покоївка і повідомила:

— Ось уже вчетверте прийшов місцевий священик. Він хоче бачити вас, і сьогодні так рішуче наполягає, що ми просто не знаємо, як йому й відповісти.

— Мабуть, він хоче попросити грошей для бідняків своєї парафії. Візьміть двадцять п'ять луїдорів і передайте йому від мого імені.

— Пані, кюре не взяв грошей, — сказала покоївка, повернувшись через хвилину. — Він хоче поговорити з вами.

— Ну, нехай увійде! — відповіла маркіза, невдоволено стенувши плечима, і це передвіщало парохові холодний прийом; мабуть, вона збиралася звільнити себе від його надокучливих повчань, порозумівшись із ним кількома короткими й відвертими фразами.

Маркіза втратила матір у ранньому дитинстві, і на її виховання, природно, вплинула та свобода звичаїв, яка в дні революції розхитала всі релігійні підвалини у Франції. Побожність — чеснота жіноча, і передається лише від жінки до жінки, а маркіза, дитя XVIII сторіччя, засвоїла філософські погляди свого батька. Вона не дотримувалася ніяких релігійних обрядів. Для неї священик був службовою особою, і користь від нього здавалася їй сумнівною. В її душевному стані голос релігії міг лише роз'ятрити її рани; до того ж вона не вірила ні в сільських священиків, ні в їхні переваги; тому вирішила остудити запал кюре, і, не дратуючись, спекатися його за допомогою певного засобу багатіїв — добродійності.

Священик увійшов, і його зовнішність була такою, як і уявляла собі маркіза. Перед нею стояв низенький гладкий чоловічок з великим черевом, з червонястим обличчям, старий і зморшкуватий, що посміхався якоюсь вимученою посмішкою. Опуклий лоб, змережаний численними зморшками від скроні до скроні, з'єднувався з лисою маківкою без видимого переходу, і через це обличчя здавалося меншим, ніж було насправді. Тільки на скронях і на потилиці, над самою шиєю, росло ріденьке сиве волосся. Проте в цього священнослужителя було обличчя людини від природи веселої. Товсті губи, злегка кирпатий ніс і подвійне підборіддя свідчили про добродушну вдачу. Спочатку маркізі впали в очі лише ці його прикметні зовнішні риси; але вже при перших словах, з якими до неї звернувся священик, її вразила лагідність його голосу. Вона придивилась до нього уважніше і зрозуміла, що його очі під сивими бровами, мабуть, не раз плакали, а на його обличчі, обернутому до неї в профіль, був вираз такої величної скорботи, що маркіза побачила в цьому кюре людину.

— Маркізо, люди панського роду потребують наших послуг лише тоді, коли їх навідує горе. А горе заміжньої жінки, молодої й багатої, жінки, яка не втратила ні дітей, ні батьків, спричиняють, як неважко вгадати, печалі, гостроту яких може пом'якшити тільки релігія. Ваша душа в небезпеці, маркізо. Не стану зараз говорити вам про життя вічне, яке чекає нас після смерті. Зрештою, я не в сповідальні. Але хіба не мій обов'язок — освітити ваше майбутнє життя в суспільстві? Гадаю, ви пробачите старому надокучливість, адже його мета — ваше щастя.

— Щастя не для мене, панотче. Скоро, як ви висловилися, я потребуватиму ваших послуг — уперше й востаннє.

— Ні, пані, ви не помрете з горя, хоч воно й гнітить вас; щоб у цьому переконатися, досить глянути на ваше обличчя. Якби вам судилося вмерти, ви не були б тепер у Сен-Ланжі. Нас зводить у могилу не так горе, як ошукані надії. Якось одна людина зазнала ще нестерпніших, ще жахливіших мук, ніж ви — і не вмерла.

Маркіза недовірливо похитала головою.

— Я справді знаю таку людину, пані. Її горе було таким великим, що ваші страждання здадуться вам легкими порівняно до тих, які пережила вона…

Чи довга самотність почала гнітити маркізу, чи їй захотілося полегшити свою наболілу душу перед іншою уважною душею, але вона подивилася на священика таким очікувальним поглядом, зміст якого було неважко витлумачити.

— Людина, про яку я вам згадав, пані, — почав розповідати кюре, — була батьком трьох синів — тільки вони лишилися у нього від колись численної родини. Спочатку він втратив батьків, потім дочку й дружину, яких ніжно любив. Він жив сам у провінційній глушині, у невеличкому маєтку, де колись був такий щасливий. Усі його три сини служили у війську, і кожен мав чин за вислугу років. Під час "Ста днів" старший перевівся у гвардію і став полковником; середній був командиром артилерійського батальйону, а наймолодший командував ескадроном драгунів. Пані, усі троє любили свого батька не менше, ніж він любив їх. Якщо ви знаєте, наскільки безтурботні молоді люди, наскільки захоплені вони своїми пристрастями (настільки захоплені, що в них завжди бракує часу виявити увагу до родини), то ви зрозумієте з одного тільки прикладу, якою великою була їхня любов до бідолашного старого батька, що жив лише ними і задля них: не минало й тижня, щоб він не отримував листа від одного з синів. Правда, і він ніколи не виявляв щодо них ні слабкості душевної, яка підриває пошану дітей, ні несправедливої суворості, яка ображає їх, ні себелюбства, яке їх відштовхує. Ні, він був для них більше, ніж батьком, він став їхнім братом, другом. Перед тим як сини мали вирушити до Бельгії, він поїхав попрощатися з ними в Париж; він хотів з'ясувати, чи добрі в них коні, чи не потребують вони чогось. Провівши їх, він повернувся додому. Почалася війна. Батько отримав листа з Флерюса, листа з Ліньї — усе йшло гаразд. Потім відбулася битва під Ватерлоо, ви знаєте її наслідки. Вся Франція вдяглася в жалобу. Всі родини жили в глибокій тривозі. А наш батько, ви ж розумієте, пані, жив чеканням; він не знав ні спокою, ні відпочинку — читав газети, щодня ходив на пошту. Одного вечора йому повідомили, що з'явився слуга його сина, полковника. Старий побачив, що той сидить верхи на коні свого хазяїна; запитувати було нічого; полковник був убитий — його розтрощило в бою гарматним ядром. Пізно ввечері з'явився і слуга наймолодшого сина — наймолодший син поліг на другий день битви. Вже опівночі прийшов якийсь артилерист і повідомив про загибель середнього сина — останньої надії, яка ще жевріла в батька протягом тих кількох годин. Атож, пані, усі вони загинули! — Священик помовчав і, здолавши хвилювання, тихо додав: — А батько досі живий! Він зрозумів, що коли Бог залишив його на світі, значить йому судилося страждати, і він страждає; відтоді він знайшов собі притулок у лоні церкви. А що йому було робити?

Маркіза підвела очі, подивилася в обличчя старого кюре, освітлене смиренням і тихою журбою, й почула слова, які зворушили її до сліз:

— Він став священиком, пані. Він був висвячений у слуги господні слізьми, перш ніж його висвятили перед вівтарем.

На мить у кімнаті запанувала тиша. Маркіза й кюре дивилися крізь вікно на туманний обрій, наче могли побачити там тих, кого вже не було на світі.

— Не міським священиком, а простим сільським кюре, — додав старий.

— У Сен-Ланжі? — спитала вона, втираючи сльози.

— Так, пані.

Ніколи ще скорбота не здавалася Жюлі такою величною; слова "так, пані" проникли їй у серце і наповнили його незглибимим смутком.