Трістан - Сторінка 8

У мене душа на місці...

Пан Клетеріан був справді надзвичайно схвильований. Він кричав і все повторював, що в нього душа на місці.

— "Вони співали". Крапка. Аякже, співали! Вопи плели. А крім того, наскільки я зрозумів, розмовляли про те, як краще приготувати картопляники. І якщо я розповім про оцей "занепад" і "розпад" своєму тестеві, він порушить проти вас судову справу, будьте певні!.. "Чи бачили ви цю картину, чи ви бачили її?" Звичайно, бачив, але не розумію, чому я мав затамувати віддих і втекти. Я не позираю крадькома на жінок, а дивлюся їм в обличчя, і якщо вопи мені подобаються, і я їм також, то беру їх. У мене душа на мі...

У двері хтось постукав. Постукав дев'ять чи й десять разів підряд швидко й тривожно. Пан Клетеріан замовк на півслові, і чийсь голос, неслухняний з ляку, захлинаючись, квапливо промовив:

— Пане Клетеріан, пане Клетеріан, ох, чи немає тут пана Клетеріана?

— Не заходьте! — сердито мовив пан Клетеріан,— Що там таке? В мене тут розмова.

— Пане Клетеріан,— відповів тремтячий, уриваний голос.— Ви повинні піти, лікарі теж там... ох, яке страшне горе...

Він кинувся до дверей і розчахнув їх. У коридорі стояла радниця Шпац. Вона тримала хусточку біля рота, і по щоках у неї на ту хусточку скочувались великі, продовгуваті сльози.

— Пане Клетеріан,— насилу вимовила вона,— таке страшне горе... Вона втратила стільки крові, що просто жах... Вона спокійно сиділа в ліжку і щось тихенько наспівувала, аж раптом пішла кров, господи, стільки крові...

— Вона померла? — закричав пан Клетеріан. Він схопив радницю за руку й почав її торсати.— Ні, не зовсім, правда ж? Не зовсім, вона ще зможе мене побачити... Знов пішло трохи крові? З легень, га? Я вже ладен визнати, що, може, й з легень... Габріело! — раптом вигукнув він, і на очі йому набігли сльози; видно було, що в нього прорвалося тепле, добре, чисто людське, чесне почуття.— Так, я йду! — сказав він і сягнистою ходою подався геть, тягнучи за собою радницю. І ще й з другого кінця коридора чути було його слова, що швидко віддалялися: — Не зовсім, га? З легень, га?

Пан Шпінель стояв на тому самому місці, що й під час розмови з паном Клетеріаном, так раптово перерваної, і дивився у відчинені двері. Нарешті він ступив кілька кроків у коридор і почав прислухатися. Але всюди було тихо. Тоді він вернувся в кімнату й зачинив двері.

Якусь мить він розглядав себе в дзеркалі, потім підійшов до письмового столу, дістав із шухляди невеличку пляшку й налив собі чарку коньяку. Хто б йому міг дорікнути за це? Випивши, він ліг на канапу й заплющив очі.

Кватирка у вікні була відчинена. В садку щебетали пташки, і ці скромні, ніжні, зухвалі звуки були тихим, зворушливим голосом самої весни. Один раз пан Шпінель пошепки промовив:

— Неминучий обов'язок...

Потім покрутив головою, втягуючи повітря крізь зуби, як від гострого нервового болю.

Заспокоїтись, зосередитись було неможливо. Ні, він не створений для таких брутальних переживань, як це! З допомогою психологічного процесу, аналіз якого завів би нас надто далеко, панові Шпінелю вдалося переконати себе, що йому треба встати й трохи порухатись, погуляти надворі. Він надів капелюха й вийшов з кімнати.

Коли він опинився перед будинком і на нього з усіх боків війнуло тепле, запашне повітря, він повільно обернувся й пошукав очима одного вікна вгорі, завішеного вікна, до якого на мить прикипів його важкий, пильний, похмурий погляд. Потім він заклав руки за спину і, глибоко задумавшись, пішов стежкою в сад.

Грядки були ще вкриті матами, дерева й кущі стояли голі, але сніг уже розтав, і на стежках ще тільки лишились подекуди його вологі сліди. Великий сад з усіма своїми гротами, арками й альтанками був яскраво осяяний надвечірнім сонцем, густі тіні чергувалися з соковитим золотавим світлом, темне гілля дерев чітко й ніжно вирізнялося на тлі ясного неба.

Був той час, коли небо набирає обрисів, коли безформна маса світла обертається у видимий диск, що, спускаючись до обрію, осяває все соковитішим, лагіднішим промінням, яке вже не сліпить очей. Пан Шпінель не дивився на сонце; він ішов так, що воно було сховане від нього, ішов, похиливши голову, й тихо наспівував якусь музичну фразу, коротеньку, несміливу, жалібну фігуру, тужливу мелодію... Раптом він судомно хапнув ротом повітря і зупинився мов укопаний. Брови його різко нахмурились, очі витріщились, і в них з'явився нажаханий, просто ворожий вираз...

Дорога завернула: тепер вона йшла назустріч призахідному сонцю. Величезне, перерізане двома вузенькими хмарками з позолоченими краями, воно висіло над небокраєм, золотячи верхівки дерев і заливаючи сад червонясто-жовтим світлом. І посеред того золотого сяйва, у велетенському ореолі сонячного диска навколо голови, стояла на стежці пишна особа в картатому вбранні, вся в багреці й золоті, стояла, правою рукою впершись у стегно, а лівою легенько погойдуючи вишуканий візочок. У тому візочку сиділа дитина, сидів Антон Клетеріан-молодший, вгодований син Габріели Екгоф!

Він сидів, обмощений подушками, вдягнений у білу байкову курточку і великий білий брилик, опецькуватий, здоровий, вдатний хлопчик, і очі його весело і впевнено зустріли погляд пана Шпінеля. Романіст хотів опанувати себе, врешті, він був чоловіком, у нього вистачило б сили поминути це несподіване, осяяне сонцем видиво й піти своєю дорогою. Але тут сталося щось жахливе: Антон Клетеріан почав сміятися, його охопила бурхлива радість, він заверещав з незрозумілого захвату, аж моторошно було на нього дивитися.

Бог його знає, що на нього напало: чи в нього викликала цей дикий захват чорна постать, яку він побачив перед собою, чи це був напад якоїсь тваринної радості. В одній руці він тримав кістяне кільце, а в другій — бляшане калатальце. Він простягав іграшки вгору до сонця і так торохтів ними одна об одну, наче хотів когось прогнати. Очі в нього були майже заплющені з задоволення, а рот роззявлений так широко, що видно було рожеве піднебіння. Він аж головою розхитував з надміру почуттів.

Тоді пан Шпінель повернувся й пішов назад, чуючи позад себе радісний вереск малого Клетеріана. Руки він обережно, з якоюсь застиглою грацією тримав біля тулуба, а ходу силоміць сповільнював, як людина, яка хоче приховати, що душею вона вже кинулась навтіки.