Троє в одному човні (Як не рахувати собаки) - Сторінка 13

Сидить за якимось шматком скла і намагається зробити вигляд, нібито він чимось займається. Велике діло сидіти за шматком скла! Мені, щоб прожити, доводиться працювати. А він що, не може? Яку користь він приносить там в тому банку? Та й взагалі, для чого потрібні ті банки? Вони беруть твої гроші, а коли ти випишеш чек, вони тобі накарлюкають на ньому "Немає коштів", "Зверніться до чекодавця" і повернуть тобі його назад. Яка з них користь? На минулому тижні вони двічі мені таке викинули. Я більше не збираюся терпіти. Я закрию рахунок. Якби він був з нами, ми змогли б піти подивитися на ту могилу. Та я сумніваюсь, що він взагалі є в тому банку. Десь розважається собі, та й годі. А ми тут повинні все робити самі. Я хочу вийти і чогось попити.

Я зауважив йому, що довкола нас на милі немає жодного закладу, де можна було б чого-небудь випити. І він перейшов до річки, мовляв, яка від річки користь, і хіба той, хто відпочиває біля річки, повинен померти від спраги.

Коли Гарріс таке витворяє, то найкраще — не сперечатися з ним. Він виплесне із себе все, а потім заспокоїться.

Я нагадав йому, що в кошику є лимонадний концентрат, а спереду в човні — збанок із водою, і що достатньо лише змішати їх, щоб отримати холодний освіжаючий напій.

Він тут же вчепився до лимонаду. Згадав і за імбирне пиво, малиновий сироп і решту й обізвав усе це "помиями у недільній школі". Він сказав, що все це викликає розлади шлунку, руйнує тіло і душу і що половина злочинів у всій Англії скоюється саме через них.

Він сказав, що все ж таки йому потрібно чогось попити. Він поліз через сидіння і нахилився, щоб дістати пляшку. Як завжди, вона виявилась десь на самісінькому дні кошика, і, схоже, знайти її було справою непростою. Він перехилявся все більше і більше і мало що не перевернувся вже догори ногами. Намагаючись водночас керувати в такому положенні човном, він смикнув не за ту мотузку, і човен з усього ходу врізався в берег. Від удару Гарріс не втримався і головою пірнув прямісінько в кошик. Задерши догори ноги і намертво вчепившись руками за борти човна, він стояв на голові, боячись навіть поворухнутися, щоб не випасти у воду. Так йому довелося стояти, доки я не витягнув його, схопивши за ноги. Це його розлютило ще більше.

РОЗДІЛ VIII

Шантаж. Як прогнати нахабу. Егоїзм прибережного землевласника. Дошки "попереджень". Нехристиянські почуття Гарріса. Як Гарріс співає жартівливих пісень. Світська вечірка. Непристойна поведінка двох безсоромних юнаків. Деяка непотрібна інформація. Джордж купує банджо.

Ми зупинилися під вербами біля Кемптонського парку, щоб поснідати. Там гарна місцинка: понад самим берегом — галявина, вкрита м'якою зеленою травою, довкола схилилися верби. Ми щойно перейшли до третьої страви — хліба з варенням, — коли з'явився якийсь джентльмен у сорочці та з короткою люлькою в руках і запитав, чи відомо нам, що ми зайшли в чужі володіння. Ми відповіли, що наразі ми не замислювались ні над чим таким, що могло б змусити нас дійти такого висновку, але якщо він запевнить нас своїм словом джентльмена, що ми справді зайшли в чужі володіння, ми без жодного сумніву готові йому повірити.

Такі запевнення він нам дав, і ми йому за це подякували. Але він продовжував ходити довкола нас і всім своїм виглядом виказував невдоволення. Ми запитали його, чи можемо ще що-небудь зробити для нього, а Гарріс, завжди готовий підтримати розмову, запропонував йому скибку хліба з варенням.

Вочевидь, він належав до певного товариства, члени якого присяглися ніколи не вживати хліба з варенням. Він досить різко нам відмовив, ніби обурений тим, що його намагаються спокусити, і додав, що вважає своїм обов'язком виперти нас геть.

Гарріс відповів, що коли він вважає це своїм обов'язком, він неодмінно повинен його виконати, і запитав джентльмена, у який спосіб, на його думку, це найкраще зробити. Гарріс має досить кремезну струнку статуру, та й зріст у нього добрячий, тому виглядає він чоловіком міцним і жилавим. Джентльмен зміряв його поглядом і сказав, що він піде порадиться зі своїм господарем, а потім повернеться і викине нас обох у річку.

Звичайно, ми його більше ніколи не бачили, і радше за все він просто хотів заробити якогось шилінга. Є такі нахаби, які вештаються вздовж берега і досить непогано заробляють. Влітку вони тиняються біля річки і в такий спосіб шантажують довірливих простаків. Вони видають себе за уповноважених власника. Найкраще в таких випадках — залишити йому свої ім'я та адресу, щоб власник, якщо він справді має якийсь стосунок до цього всього, зміг викликати вас до суду і довести, що через те, що ви сиділи на шматкові його землі, ви завдали йому якихось збитків. Та переважно люди за своєю природою настільки ледачі й сором'язливі, що їм простіше щось йому дати, сприяючи цьому шахрайству, аніж покласти цьому край, показавши бодай би трішечки твердості характеру.

Якщо ж справді є власники, яких можна в цьому звинувачувати, то їх потрібно викривати. Егоїзм прибережних власників зростає щороку. Якби це їм було під силу, вони перекрили б вздовж усю Темзу. На невеличких притоках чи десь на заводях вони вже так і роблять. У дно річки вони забивають палі, від берега до берега натягують ланцюги і на кожному дереві прибивають цвяхами величезні таблички з попередженнями. Від одного вигляду цих табличок у мене всередині все закипає. Мені хочеться їх позривати і товкти ними по голові того, хто їх начіпляв, доки з нього не вийде дух, а потім поховати його і поставити йому ту табличку на могилі замість надгробка.

Про свої почуття я розповів Гаррісові, на що він відповів, що в нього вони ще гірші. Він сказав, що він убив би не тільки того, хто наказав начіпляти цих табличок, а й усю його сім'ю, усіх друзів і всіх родичів, а потім спалив би їхній будинок. Я зауважив Гаррісові, що, на мою думку, це вже занадто, але він відповів:

— Аніскілечки. Вони насправді того заслуговують. Я ще й якихось веселеньких пісеньок заспівав би на згарищі.

Мені було прикро бачити в Гарріса таку кровожерливість. У своїй інстинктивній жадобі до справедливості ми не повинні опускатися до звичайної помсти. Мені довго довелось переконувати Гарріса, щоб пробудити в ньому більш християнське ставлення до цього, і, зрештою, це вдалося, Гарріс пообіцяв, що він дасть спокій друзям і родичам і не співатиме на згарищі пісеньок.

Якби вам коли-небудь довелось почути, як Гарріс співає жартівливі пісеньки, ви зрозуміли б, яку послугу я зробив для людства. У Гарріса нав'язливе переконання в тому, що він уміє співати жартівливі пісні. Його друзі, яким доводилось його слухати, зовсім іншої думки. Вони всі переконані в тому, що Гарріс не вміє і ніколи не зуміє співати, і взагалі йому не можна дозволяти навіть намагатися це робити.

Коли Гарріс відвідує якусь вечірку і його просять заспівати, він відповідає:

"Але ви знаєте — я співаю лише жартівливі пісеньки". І говорить він це таким тоном, щоб всім було зрозуміло: він співає їх так, що достатньо один раз почути і можна помирати.

— Чудово, — говорить господиня. — Заспівайте нам одненьку, містере Гарріс.

Гарріс встає і з сяючою посмішкою великодушного джентльмена, який збирається подарувати комусь щось надзвичайне, підходить до рояля.

— Попрошу тиші, — говорить господиня, — зараз містер Гарріс співатиме жартівливу пісеньку.

— Як цікаво, — перешіптуються всі, поспішають із оранжереї, спускаються по сходах, закликають усіх гостей з цілого будинку, збираються у вітальні, всідаються довкола і посміхаються в очікуванні.

І Гарріс починає.

Звичайно, коли хтось співає такі пісеньки, ви не особливо переймаєтесь його голосом, не дуже надаєте значення тому, як там складаються слова, ви не звертаєте уваги на те, як співак, зрозумівши, що затягнув надто високо, на середині ноти раптом сповзає донизу. Вас не хвилює темп. Вам байдуже, що він на два такти випереджає супровід, а потім посеред рядка зупиняється, про щось там сперечається з піаністом, а після того починає куплет заново. Вас цікавить лише те, про що він співає.

Чого ви не очікуєте, то це того, що він пам'ятає лише перших три рядки першого куплета і повторює їх, доки не прийде час співати хором. Ви не готові до того, що він посеред куплета може зупинитися і почати хихикати, примовляючи, що хоч би як це було смішно, але, бодай він луснув, він не пам'ятає, про що там ідеться далі. Потім він намагається щось придумати від себе, а перейшовши вже до зовсім іншого куплету, раптом все згадує і без будь-якого попередження повертається назад, щоб проспівати вам те, що він забув. Ви не… Словом, я спробую описати вам, як Гарріс співає жартівливих пісеньок, і тоді ви зможете судити самі.

Гарріс (стоячи перед роялем і звертаючись до публіки). Боюсь, ця пісенька досить-таки стара. Ви всі її, звичайно, знаєте. Але це єдина пісенька, яку я знаю. Це пісенька судді з "Фартуха" — ні, я не мав на увазі "Фартух". Я мав на увазі… ну ви знаєте, що я мав на увазі, зовсім інше. Ви будете допомагати мені хором.

Всі зашепотілися від передчуття задоволення поспівати хором. Лунає вступ до пісеньки судді із "Суду присяжних" у бездоганному виконанні нервозного піаніста. Підходить момент для вступу Гарріса. Гарріс пропускає це повз увагу. Піаніст починає нервувати, знову починає вступ, і в той же час починає співати Гарріс, видаючи перших два рядки Першої пісні лорда з "Фартуха". Знервований піаніст намагається завершити вступ, потім полишає його і намагається підігравати Гаррісові пісеньку судді із "Суду присяжних". Він бачить, що щось не збігається, намагається зрозуміти, що він робить і де він є, відчуває, що розум полишає його, і зупиняється.

Гарріс (добродушно підбадьорюючи). Все гаразд. У вас все чудово виходить. Насправді. Продовжуйте.

Знервований піаніст. Мені здається, тут якась помилка. Що ви співаєте?

Гарріс (не замислючись). Як що? Пісеньку судді із Присяжного суду. Ви що, не знаєте її?

Хтось із друзів Гарріса (десь із глибини кімнати). Та ні ж, йолопе, ти співаєш пісню адмірала із "Фартуха".

Довга суперечка між Гаррісом та його товаришем про те, що він насправді співає. Врешті товариш поступається, мовляв, не важливо, що Гарріс співає, аби лише він співав, Гарріс, не приховуючи своєї образи через таку несправедливість до нього, просить піаніста розпочати наново.