Троє в одному човні (Як не рахувати собаки) - Сторінка 11

Тоді з ним у лабіринті був його кузен із села, Гарріс сказав:

— Ми підемо сюди лише для того, щоб ти міг сказати, що ти тут бував. Насправді тут усе дуже просто. Навіть смішно називати це лабіринтом. Потрібно лише увесь час повертати направо. Прогуляємося по ньому якихось десять хвилин, а потім підемо поснідаємо.

Через якийсь час після того, як вони увійшли всередину, вони зустріли людей. Ті сказали, що вони там уже понад три чверті години, і для них цього вже більш ніж достатньо, Гарріс відповів, що, коли вони хочуть, вони можуть іти слідом за ним: він щойно увійшов, збирається швиденько пробігтися по ньому і вийти. Вони відказали, що з його боку це дуже люб'язно, і трішки поодаль пішли слідом.

Йдучи, вони підбирали інших людей, які хотіли покінчити з цим, і потрохи-потрохи зібрали всіх, хто був у лабіринті. Відважність Гарріса та його компанії піднімала настрій людям, що вже полишили всіляку надію вибратися з нього і знову побачити свій дім та зустрітися з друзями. Зі словами невимовної вдячності вони приєднувалися до процесії, Гарріс сказав, що за його оцінками всього за ним ішло десь чоловік зо двадцять. Одна жінка з дитиною, котра провела там весь ранок, наполягала на тому, щоб взяти його під руку, щоб часом не загубитися.

Гарріс постійно повертав направо. Але здавалося, що вони вже йдуть надто довго, і кузен висловив припущення, що лабіринт, очевидно, досить великий.

— О, звичайно. Один з найбільших у Європі, — відповів Гарріс.

— Схоже на те, — погодився кузен, — тому що ми вже пройшли добрих дві милі.

Гарріс уже сам починав почуватися дещо незручно. Але він стійко тримався, аж поки вони не пройшли повз шматок покинутої на землі булки за півпенні, яку, як присягався його кузен, він помітив сім хвилин тому, Гарріс сказав: "Це неможливо", на що жінка з дитиною відповіла: "Цілком можливо" і сказала, що це вона відібрала ту булку в дитини і кинула її там саме перед тим, як зустріти Гарріса. Вона додала, що краще б вона ніколи не зустрічала Гарріса, і висловила припущення, що Гарріс — шахрай, Гарріса це розлютило. Він дістав свою карту і пояснив, у чому була суть його теорії.

— Карта дуже стала б у пригоді, — сказав хтось із компанії, — якби ви знали хоча б приблизно, де ми зараз знаходимось.

Цього Гарріс не знав. На його думку, найкраще було б повернутися до входу і почати наново. Частина з тих, хто там був, не висловила особливого захоплення від такої пропозиції. А от що стосується бажання повернутися до входу, то тут була повна одностайність. Вони розвернулися і знову пішли слідом за Гаррісом у протилежному напрямку. Минуло близько десяти хвилин, і всі побачили, що прийшли до самої середини.

Спочатку в Гарріса майнула думка прикинутися, ніби так він і планував, але вигляд натовпу насторожував, тому він вирішив списати це на випадковість.

У будь-якому разі в них вже було щось, від чого можна відштовхнутися — тепер вони знали, де перебувають. Знову звірилися з картою. Здавалося, що розв'язати проблему стало значно простіше, і вони вирушили втретє.

Через три хвилини вони знову опинилися там само.

Після того вони вже взагалі не змогли будь-куди вийти. Хоч би яким шляхом вони йшли, він все одно повертав їх до середини. Це вже набуло такої регулярності, що дехто залишався на місці і чекав, доки всі решта прогуляються довкола і повернуться до них. Врешті Гарріс знову дістав карту. Але сам її вигляд викликав у натовпу лише обурення і гнів, і йому порадили накрутити собі з неї цигарок, Гарріс сказав, що почав відчувати, що його популярність значною мірою похитнулася.

Усі вже просто божеволіли і почали кликати наглядача. Той приставив іззовні драбину і почав гукати до них, даючи вказівки. Але до того часу в їхніх головах все так закрутилося, що збагнути що-небудь було вже не під силу, тож наглядач наказав їм залишатися на місці, а він зараз до них підійде. Вони збилися докупи і чекали. Наглядач зліз із драбини і увійшов досередини.

Як на гріх, наглядач виявився досить молодим хлопцем і цілковитим новачком у цій справі. Увійшовши всередину, він не міг їх знайти, він блукав довкола, намагаючись дістатися до них, і врешті заблукав сам. Він попадався їм на очі то тут, то там, кружляючи по інший бік огорожі, він бачив їх і одразу ж поспішав у їхньому напрямку, вони чекали хвилин зо п'ять, і він знову з'являвся точнісінько в тому самому місці і питав у них, де вони є.

Їм довелось чекати, доки не повернувся з обіду один зі старих наглядачів і не витяг їх звідти.

Гарріс сказав, що, наскільки він може судити, це досить хороший лабіринт, і ми домовились, що на зворотному шляху ми спробуємо завести туди Джорджа.

РОЗДІЛ VII

Річка у недільному вбранні. Одяг для прогулянки річкою. Нагода для чоловіків. Відсутність смаку в Гарріса. Джорджева куртка. День у компанії з модними панянками. Могила місіс Томас. Чоловік, котрому не подобаються могили, надгробки та черепи. Гарріс збожеволів. Його думка про Джорджа, банки та лимонад. Він виконує акробатичні трюки.

Коли Гарріс розповідав мені про свої пригоди в лабіринті, ми саме проходили через Молсейський шлюз. Це трохи забрало в нас часу, оскільки наш човен був єдиним, а це — великий шлюз. Я не пригадую, щоб коли-небудь раніше мені доводилось бачити, щоб у Молсейському шлюзі був лише один-єдиний човен.

Я гадаю, цей шлюз — найбільш пожвавлений на всій річці, більше навіть, ніж Боултерів.

Бувало, я стояв на причалі і спостерігав за ним. За розмаїттям яскравих блузочок, чоловічих капелюхів, вишуканих капелюшків, кольорових парасольок, шовкових накидок, плащів, стрічок та елегантних туалетів не можна було розгледіти навіть води. Здавалося, що це велетенська скриня, в яку накидали квітів усіх кольорів і відтінків, перемішали, а потім цю різнобарвну гору розгорнули по всіх куточках.

За хорошої погоди в неділю таке можна спостерігати протягом цілого дня. Вверх і вниз за течією стоять в очікуванні своєї черги цілі ряди човнів. Човни наближаються і пливуть геть. Від палацу до Гемптонської церкви сповнена веселощів і сонця річка вкрита крапчастим візерунком із жовтих і блакитних, помаранчевих і білих, червоних і рожевих кольорів. Усі жителі Гемптона і Молсі одягаються в літні костюми, ідуть до шлюзу, прогулюються довкола нього зі своїми собаками, спілкуються, курять, спостерігають за човнами. І все це — капелюхи і піджаки чоловіків, красиві барвисті сукні жінок, жваві собаки, човни, білі вітрила, приємний пейзаж, вода, що виблискує на сонці — створює одне з найприємніших видовищ, які тільки можна побачити поблизу старого похмурого Лондона.

Річка надає великі можливості показати себе в одязі. Де ще, крім річки, ми, чоловіки, можемо продемонструвати свої смаки у кольорах. Якщо ви мене запитаєте, я вам скажу: вони у нас досить витончені. Мені завжди подобається, щоб у моїх речах було трішки червоного кольору — червоного і чорного. Річ у тім, що волосся в мене такого золотаво-рудого кольору. Мені казали, що навіть досить гарний відтінок. Тому темно-червоний колір надзвичайно мені пасує. Крім того, я завжди був у цьому переконаний, дуже добре з ним поєднується світло-блакитна краватка. А ще — пара хромових туфель і червона хустина довкола пояса. Хустина виглядає набагато краще за пасок.

Гарріс завжди надає перевагу відтінкам помаранчевого і жовтого або їх поєднанням. Але мені здається, що з його боку це зовсім нерозумно. Як для жовтого — він надто смаглявий. Жовті кольори йому зовсім не до лиця — тут навіть нема про що сперечатися. Я намагаюсь його переконати, щоб він більше одягав блакитного і додавав чогось білого чи кремового. На жаль! Що менше смаку людина має в одязі, то впертішою вона є. Дуже шкода, бо так він навряд чи зможе досягти успіху. А є ж кольори, в яких він виглядав би не так уже й погано. А ще якби одягнув капелюха.

Джордж для цієї подорожі придбав з одягу кілька нових речей. Мене вони досить-таки засмутили. Куртка — просто виїдає очі. Мені не хотілося б, щоб Джордж дізнався про мою думку, але насправді інакше і не скажеш. У четвер увечері він приніс її додому і показав нам. Ми запитали, якого, на його думку, вона кольору. Він відповів, що не знає, і що, схоже, для цього кольору ще не придумали назви. Продавець сказав йому, що це якийсь східний малюнок. Джордж надягнув її і запитав нас, якої ми про неї думки, Гарріс сказав, що якщо це те, що можна було б розвісити навесні біля квітника, аби відлякувати птахів, то досить-таки нічого. Але якщо це вважається предметом одягу для будь-якої людської істоти, окрім хіба що якогось темношкірого з околиць Марґіта, то йому робиться недобре. Джорджа це доволі-таки образило, але, як сказав Гарріс, якщо він не хотів знати його думки, то для чого про це запитував?

Нас із Гаррісом хвилювало те, що його куртка привертатиме до човна занадто багато уваги.

Паняночки, якщо вони гарненько одягнені, також досить-таки непогано виглядають у човні. Як на мене, то немає нічого привабливішого за пошитий зі смаком костюм для прогулянок у човні. Але "костюм для прогулянок у човні" виглядав би ще привабливіше, коли б усі панянки розуміли, що він призначений для того, щоб носити його в човні, а що це не просто взірець для вітрини. Нічого так не псує мандрівку, як присутність у човні людей, котрі увесь час більше переймаються своїм одягом, аніж самою мандрівкою. Одного разу я мав нещастя вирушити на пікнік до води з двома такими панянками. Було справді весело!

Усе на них було просто чудове — шовкова тканина, мережива, квіточки, стрічечки, елегантні черевички, м'які рукавички. Але їхній одяг більше пасував для фотографії, а не для пікніка біля річки. Їхні "костюми для прогулянок" були немов з якоїсь модної французької картинки. Це було смішно. Поряд із живою природою в них вони виглядали просто безглуздо.

З самого початку вони вирішили, що в човні не зовсім чисто. Ми повитирали для них усі сидіння і намагалися переконати їх у тому, що все вже вичищено, але вони нам не повірили. Одна з них тернула пальчиком в рукавичці по подушці сидіння і показала іншій. Вони обидві зітхнули і з виглядом мучениць часів раннього християнства, які намагаються якомога зручніше примоститися на кілку, всілися у човні.