Троє в одному човні (Як не рахувати собаки) - Сторінка 16

Він знемагає, подаючи їм якісь немислимі знаки кермовим веслом. У нього щось не гаразд: чи то зламалося кермо, чи то багор випав за борт. А може капелюх упав у воду і його стрімко відносить течією.

Спочатку він досить спокійно і ввічливо гукає, щоб вони зупинилися.

— Агов! Зупиніться на хвилинку, чуєте? — весело кричить він. — Мій капелюх упав у воду.

Потім:

— Агов! Томе! Діку! Ви що, не чуєте? — цього разу вже не так дружелюбно.

Потім:

— Агов! Дідько б вас забрав, йолопи безголові! Зупиніться! Бодай вас!

Після цього він починає стрибати і метушитися в човні, несамовито волати, багряніючи від злості, і проклинати все на світі. Хлопчаки на березі зупиняються і починають з нього сміятися, жбурляти в нього камінням, знаючи, що його тягнуть повз них зі швидкістю чотири милі на годину, і він не зможе вийти.

Такого могло б не статися, якби ті двоє пам'ятали, що вони тягнуть човна, і бодай би інколи оглядались назад, щоб побачити, як там їхній товариш. Найкраще, коли човна тягне одна людина. Коли тягнуть двоє, вони починають теревенити між собою і забувають за човна. А оскільки сам човен не створює великого опору, він ніяк не може нагадати їм про те, чим вони насправді зайняті.

Увечері ми розмовляли на цю тему, і Джордж розповів нам історію, яка є дуже красномовним прикладом того, як двоє людей, що тягнуть човна, можуть геть-чисто забути про те, що вони роблять.

Одного вечора він та ще троє чоловіків, розповідав Джордж, пливли в дуже навантаженому човні проти течії річки від Мейденхеда. Трошки вище Кукхемського шлюзу вони помітили чоловіка і дівчину, які йшли вздовж берега. Було видно, що між ними точиться якась цікава і захоплива розмова. В руках вони несли багор із причіпленою до нього мотузкою, яка тяглася за ними, а кінець її десь зникав у воді. Жодного човна поблизу чи деінде видно не було. Колись до тієї мотузки був прив'язаний човен, це цілком зрозуміло. Але що з ним трапилось, і яка жахлива доля спіткала його та тих, хто в ньому залишився, було цілковитою таємницею. Проте хай що там сталося, воно зовсім не хвилювало молоду пані та джентльмена, котрі тягли човна. У них був багор, і в них була мотузка, і цього, на їхню думку, було цілком достатньо.

Джордж хотів було гукнути їх, щоб вони опам'яталися, але в той момент йому спала на думку цікава ідея, і він не став цього робити. Натомість узяв багор, перехилився і зачепив кінець мотузки. Вони з товаришами зробили петлю і накинули її на свою щоглу. Потім вони прибрали весла, всілися біля стерна і запалили люльки.

І той чоловік з молодою пані тягли чотирьох дебелих чоловіків і важкого човна до самого Мерлоу.

Джордж казав, що раніше йому ніколи не доводилось бачити такого глибокого розчарування у чийомусь погляді, як у тієї парочки, коли біля шлюзу вони зрозуміли, що останніх дві милі тягли не того човна. Джордж припустив, що якби поряд з чоловіком не було молодої панянки, він, напевно, не стримався б, щоб не висловитись у досить різкій формі.

Першою від подиву оговталась дівчина. Вона заломила руки і у відчаї вигукнула:

— Генрі, а де ж наша тітонька?

— І що, знайшли вони свою стару тітоньку? — запитав Гарріс.

Джордж відповів, що цього він не знає.

Одного разу неподалік Волтона ми з Джорджем були свідками ще одного прикладу небезпечної відсутності взаєморозуміння між тими, хто тягне, і тими, кого тягнуть. Це було саме в тому місці, де дорога полого спускається до води. Ми розташувалися на протилежному березі і споглядали собі все довкола. Незабаром на річці з'явився невеликий човен. Берегом шаленим алюром мчав могутній тягловий кінь із хлопчиною верхи і тягнув по воді човна. Порозлягавшись, у човні спокійно дрімали п'ятеро юнаків, а найбільш безтурботний вигляд був у кермового.

— Хотів би я бачити, що буде, якщо він скерує не туди, куди треба, — пробурмотів Джордж, коли вони пропливали повз нас. І саме в цей момент кермовий так і зробив. Човен врізався в берег із таким звуком, ніби одночасно розірвали сорок тисяч лляних простирадл. Двоє чоловіків, кошик і три весла враз вилетіли з човна через лівий борт і порозлітались по берегу. За якусь мить потому двох інших висадило з правого борту і примостило поміж багрів, вітрил, валіз та пляшок. Останній проїхав ще ярдів зо двадцять далі і вилетів головою вперед.

Все це значною мірою розвантажило човен, він став набагато легшим, і хлопчина, зриваючи голос, погнав свого скакуна галопом. Юнаки сиділи і лише дивились один на одного. Пройшло кілька секунд, коли вони зрозуміли, що з ними трапилось, і тоді щосили почали кричати хлопчині, щоб він зупинився. Але той, вочевидь, був надто заклопотаний конем, щоб їх почути. Ми сиділи і дивилися, як вони чимдуж бігли за ним, аж поки не зникли вдалині.

Я не можу сказати, що співчував їхній невдачі. Навпаки, я хотів би, щоб усіх молодих дурнів, які в такий спосіб тягнуть свого човна (а їх вдосталь) спіткало те саме. Ризикуючи самі, вони, крім того, створюють загрозу і незручності для всіх інших човнів. Несучись на такій швидкості, вони не зможуть звернути з чийогось шляху чи дати можливість комусь їх обминути. Їх мотузка може зачепитись за вашу щоглу і перекинути вас, або ж захопити когось у човні і або скинути його у воду, або порізати йому обличчя. Найкраще в такій ситуації — це міцно триматися і бути готовим зустріти їх нижнім кінцем щогли.

Пригод, пов'язаних із волочінням човна, безліч, але найбільш захопливі — це коли човна тягнуть дівчата. Це відчуття, яке варто пізнати кожному. Для цього завжди береться три дівчини: дві тягнуть мотузку, а третя бігає довкола і хихикає. Зазвичай усе починається з того, що мотузка повністю їх обплутує. Мотузка обплутується довкола їхніх ніг, і їм доводиться сідати на дорозі і розплутувати одна одну. Потім вона закручується їм на шиї і мало що не душить. Нарешті вони її розпрямляють і починають бігти, тягнучи човен з досить-таки небезпечною швидкістю. Через сто ярдів вони повністю видихаються і зупиняються. Вони сідають на траву і сміються. Перш ніж ви починаєте розуміти, в чому річ, чи встигаєте вхопитися за весло, вашого човна відносить на середину і починає крутити.

— О, поглянь! — кажуть вони. — Він уже на самій середині.

Після того деякий час вони тягнуть рівномірно. А потім одна з них раптом вирішує защепнути шпилькою плаття. Дівчата зупиняються, і човен сідає на мілину.

Ви вистрибуєте, відпихаєте його і кричите дівчатам, щоб вони не зупинялися.

— Що? Що трапилось? — гукають вони у відповідь.

— Не зупиняйтеся! — кричите ви.

— Що-що?

— Не зупиняйтеся, давайте, тягніть.

— Емілі, сходи до них, запитай, чого вони хочуть, — каже одна з них. Емілі повертається до нас і запитує, в чому річ.

— Що ви хотіли? — питає вона. — Щось трапилось?

— Ні, — відповідаєте ви, — все гаразд, давайте, тягніть. Тільки не зупиняйтеся, розумієш?

— Чому?

— Тому що коли ви зупиняєтесь, ми не можемо кермувати. Човен повинен бути в русі.

— Бути в чому?

— В русі. Човен повинен рухатись.

— Добре, я передам їм. Ми все добре робимо?

— Так, звичайно, все чудово. Тільки не зупиняйтеся.

— Це зовсім неважко. Я думала, буде значно важче.

— Та ні, все досить просто. Потрібно тільки постійно тягти, і все.

— Я зрозуміла. Подайте мені мою хустину, вона під подушкою.

Ви знаходите хустину і подаєте їй. Саме в цей час приходить інша і каже, що вона також хотіла б взяти свою. Про всяк випадок вони беруть ще хустину Мері, але Мері вона не потрібна, тож вони приносять її назад, а натомість беруть гребінця. Минає хвилин двадцять, поки вони повертаються до мотузки, а за наступним поворотом вони бачать корову. Вам доводиться вилазити з човна і проганяти корову з їхнього шляху.

Коли дівчата тягнуть човна, нудьгувати в ньому вам не доведеться.

Нарешті Джордж таки розібрався з мотузкою і без зупинок дотяг нас до Пентон-Хука.

Там ми почали обговорювати важливе питання ночівлі. Тої ночі ми вирішили спати у човні. Ми могли зупинитися на ночівлю або пройти далі за Стейнс. Сонце було ще високо, і вкладатися спати було ще зарано. Тож ми вирішили пройти до Ранніміда. Це ще три з половиною милі. Там спокійна лісиста місцинка біля річки, і якраз там можна було б зупинитися.

Потім ми все ж пошкодували, що не зупинилися біля Пентон-Хука. Пройти три чи чотири милі проти течії з самого раночку — дрібниця, а от наприкінці довгого дня — досить обтяжливо. На тих останніх милях вас вже зовсім не цікавлять довколишні краєвиди. Ви вже не розмовляєте і не смієтеся. Кожних півмилі вам видаються за дві. Ви ніяк не можете повірити в те, що ви лише там, де ви є. Починаєте переконувати себе в тому, що з картою щось не те. А коли вам здається, що ви вже пройшли миль з десять, а шлюзу все ще не видно, закрадається серйозне побоювання, що його хтось поцупив і втік із ним.

Пригадую, як одного разу я був просто збитий наповал (я маю на увазі — в переносному значенні). Я вирушив на річку з однією молодою пані, кузиною по материнській лінії. Ми гребли вниз до Горінга. Було вже досить пізно, і нам хотілося якнайшвидше дістатися до нього, принаймні, вона дуже цього хотіла. Коли ми допливли до Бенсонського шлюзу, було вже пів на сьому, і починало сутеніти. Вона почала хвилюватися і сказала, що повинна повернутися додому до вечері. Я відповів, що я також був би не проти, і дістав свою карту, щоб поглянути, скільки нам ще залишилось. Як виявилось, до наступного шлюзу, у Воллінгфорді, залишалося півтори милі, а звідти — ще п'ять до Кліва.

— Усе гаразд! — сказав я. — Десь перед сьомою ми будемо біля наступного шлюзу, а там залишиться ще один, і все. — Я згорнув карту і взявся гребти.

Ми минули міст, і невдовзі потому я запитав її, чи не видно ще шлюзу. Вона відповіла, що не бачить жодного шлюзу, на що я лише мугикнув і продовжував гребти. Пройшло хвилин зо п'ять, і я попросив її поглянути знову.

— Та ні, — сказала вона. — Нічого навіть схожого на шлюз я не бачу.

— А ти… ти впевнена, що, коли ти побачиш його, то зрозумієш, що це шлюз? — нерішуче запитав я, намагаючись не образити її.

Проте моє запитання її таки образило, і вона запропонувала мені поглянути самому. Я відклав весла і обернувся. На милю вперед перед нами простяглася оповита сутінками річка, але жодних ознак шлюзу я не розгледів.

— А може ми заблукали? — запитала моя супутниця.

Я не думав, щоб таке могло статися, однак припустив, що, можливо, ми десь звернули у відвідний канал і зараз рухаємося до водоспаду.

Ця думка вкрай її засмутила, і вона заплакала.