Трудівники моря - Сторінка 24

Вони, не ховаючись, хлюпались у воді кроків за сто від нього. Він спересердя грюкнув дверима. Відчув, що гола жінка викликає в нього огиду.

III

Пісенька "Славний Данді" знаходить відгомін за горбом

Так позаду садової огорожі "Оселі відважних", в кутку, порослому кропивою, за виступом стіни, обвитої плющем і гостролистом, там, де цвіла дика деревоподібна мальва, а між гранітних брил виднілося стебло коров'яка, — в оцьому закуті спливло майже все літо. Він був весь у якійсь невимовній задумі. Ящірки, звикнувши до нього, грілися разом із ним на одному камені. Літо було сонячне й лагідне. Над головою Жільята пропливали легкі хмаринки. Він сидів на камені, у траві. Все довкола було сповнене пташиним щебетом.

Він охоплював чоло двома руками і питав себе: "Навіщо ж вона написала моє ім'я на снігу?"

Дужі подуви вітру пролітали над морськими просторами. Час від часу здаля розлягався поривний голос труби, попереджаючи перехожих, що незабаром в каменярні в Бодю вибухне міна і що треба матися на бачності. Сен-сансонського порту не було видно, але з-над дерев бовваніли верхівки щогл. Зрідка пролітали чайки. Жільят чув од матері, що жінки можуть закохуватися в чоловіків, таке іноді буває. І він казав собі: "Авжеж, розумію, Дерюшетта закохалася в мене". Його охоплювала глибока печаль. "Але ж вона так само, так само думає про мене, такий уже світ", — міркував він далі. Йому пригадувалося, що Дерюшетта — багачка, а він — бідняк. Розмірковував про те, що пароплав — препоганий винахід. Він ніяк не міг пригадати, яке нині число. Дивився неуважно, як великі чорні джмелі із золотими спинками й короткими крильцями гули, залазячи в шпари стіни. Одного вечора, перед тим, як лягти спати, Дерюшетта зачиняла вікно. Ніч була темна, хоч в око стрель. Раптом Дерюшетта нашорошила вуха. В непроникній темряві вона почула музику. На схилі горба, чи біля підніжяш замку Валль, а можливо, ще далі хтось грав на якомусь інструменті. Дерюшетта пізнала звук волинки і свою улюблену мелодію Славний Данді, але нічого не зрозуміла.

З того вечора час від часу в одну й ту ж пору, особливо коли ночі були темні, ця музика повторювалася. Дерюшетті це не дуже подобалося.

IV

Для дядька-мовчуна вечірня серенада — І спати не дає, й не втіха, а завада.

Із ненадрукованої комедії

Минуло чотири роки.

Дерюшетті виповнилося двадцять один, а вона все ще не вийшла заміж. Хтось, десь, колись написав: "Невідчепна ідея — як свердло: щороку вона вгвинчується в голову на один оберт. Якщо ми хочемо вирвати її першого року, то доводиться виривати з волоссям, на другий рік — розірвавши шкіру, на третій — проломивши череп, на четвертий — витягнувши мозок".

Для Жільята настав цей четвертий рік.

Він іще й досі не обізвався до Дерюшетти жодним словом. Він здаля думав про цю чарівну дівчину. От і все.

Якось, випадково потрапивши в Сен-Сансон і побачивши Дерюшетту, котра про щось щебетала з месом Летьєрі біля порога "Оселі відважних" навпроти дверей, що виходили на набережну, Жільят наважився підійти до них зовсім близько. Він був майже впевнений, що вона посміхнулась йому, коли він проходив поруч. У цьому не було нічого неможливого.

Дерюшетта й досі час від часу чула звуки волинки.

Чув цю волинку і мес Летьєрі. Кінець кінцем він звернув увагу на настирливу музику під вікнами Дерюшетти. Гра була ніжна, і ця обставина обтяжувала вину. Нічний залицяльник був йому прикрий. Він збирався видати Дерюшетту заміж у свій час, коли їй захочеться і коли захочеться йому, просто і ясно: без усяких там романів і без музики. Терпець йому урвався, він став пристежувати, і йому здалося, що він запримітив Жільята. Вій запустив пальці в бакенбарди — явна ознака гніву — й почав виявляти своє невдоволення вголос: "І чого він там мекає, той бевзь! Закохався в Дерюшетту, зрозуміло. Та марно збавляєш час. Хочеш мати Дерюшетту — звертайся до мене, тільки без дудки".

Важлива подія, про яку вже говорили давненько, нарешті сталася. Було оповіщено, що превелебного Жакмена Ерода настановлено намісником єпископа Вінчестерського, деканом острова Гернсею і священником порту Сен-П'єр, що він залишить Сен-Сансон і перебереться в Сен-П'єр, як тільки появиться його наступник.

Нового пресвітера чекали з дня на день. Цей пастор, дворянин, родом з Нормандії, називався Жое-Ебенезер Кодре, в англійській вимові — Коудрі. Про майбутнього священика ходили різні чутки — добрі й погані. Говорили, що він бідний і молодий, але його молодість компенсувалася знаннями, а бідність — надіями на майбутнє. На спеціальній мові, створеній для багачів і їхніх спадкоємців, чужа смерть називається надією. Він був племінником та спадкоємцем старого і дуже маєтного декана із Сен-Азафа. Помре священик, і його племінник розбагатіє. Пан Ебенезер Кодре походив зі знатного роду, він майже мав право на високий титул. Що ж до його переконань, то міркували по-різному. Він належав до англіканської церкви, але, за словами єпископа Тілотсона, був "неприборканий", тобто дуже нетерпимий. Biн виступав проти фарисейства — і скоріше схилявся до пресвітеріанської, ніж до єпископальної церкви. Він мріяв про первісну церкву, коли Адам мав право вибирати Єву, а Фрументан, єпископ Ієраполіський, викравши дівчину, щоб узяти собі за дружину, сказав її батькам: "Так хоче вона, й так хочу я, ви більше їй не батько, а ви — не мати. Я ангел Ієраполіса, а вона — моя дружина. Наш отець — бог". Якщо вірити людським обмовам, пан Ебенезер Кодре відводив заповіді: "Шануй батька і матір своїх" друге місце, а на першому місці ставив іншу набагато важливішу, на його думку, заповідь: "Чоловік і жінка — — одне тіло. Хай жінка покине батька і матір своїх і хай іде за чоловіком". Зрештою, прагнення обмежувати батьківську владу й заохочувати за допомогою релігії всі види подружніх зв'язків властиве протестантизму скрізь, особливо в Англії, а ще більше — в Америці.

V

Заслужений успіх завжди ненависний

Ось який мав вигляд під цю пору баланс меса Летьєрі. Дюранда виправдала всі надії, які на неї покладалися. Мес Летьєрі сплатив свої борги, позалатував усі діри, розквитався зі своїми бременськими кредиторами, в належний термін ліквідував заборгованість у Сен-Мало. Він виплатив позику по закладній, яка тяжіла над "Оселею відважних", і вніс усі місцеві побори, нараховані на будинок. Він був власником великого активного капіталу — Дюранди. Вона давала тепер тисячу фунтів стерлінгів щорічного прибутку, і ця сума зростала. Власне кажучи, Дюранда була усім його багатством. Вона була також багатством краю. Перевезення биків стало однією з найбільших джерел прибутку господаря судна, тож довелося зняти шлюпбалки і обидва човни, щоб полегшити та прискорити навантаження і вивантаження худоби. Зроблено це було, мабуть, непередбачливо. На Дюранді не залишилося ніяких інших засобів порятунку, крім баркаса. Щоправда, баркас був чудовий. З того часу, як Рантен обікрав меса Летьєрі, минуло десять років. В історії процвітання Дюранди було одне вразливе місце: піхто не виявляв до неї довір'я, успіх її вважали випадковістю. На удачу меса Летьєрі дивилися, як на виняток із правила. Казали, що старому просто пощастило в його безглуздій затії. Хтось там у Кауесі на острові Уайт узяв його за приклад і зазнав краху. Ця спроба призвела до того, що акціонери прогоріли. Летьєрі говорив з цього приводу: "Вони зробили погану машину — тільки й того". Але люди похитували головами. З нововведеннями трапляється якраз те, чого хочуть від них люди: одна-єдина похибка — і винахід скомпрометовано. Коли в одного з комерційних оракулів Нормандського архіпелагу, банкіра Шота з Парижа, запитали, чи варто вкладати кошти в пароплавобудування, той, нібито повернувшись спиною, сердито відповів: "Ви пропонуєте провести обмін валюти? Хочете обміняти гроші на дим?" І навпаки, власники вітрильних кораблів не мали відбою від бажаючих вступити в пай. Люди при грошах заповзялися супроти парового казана, рішуче зайнявши сторону вітрила.

Дюранда була фактом, але пара на Гернсеї не дістала визнання. Так, невігластво скаженіє перед обличчям прогресу. Про Летьєрі казали: "Справи в нього йдуть добре, але він не захотів би починати все з початку". Замість того, щоб підбадьорювати, його приклад відстрашував. Ніхто не смів наважитись побудувати другу Дюранду.

VI

Корабельні розбитки щасливим випадком зустрічаються з вітрильником

Рівнодення в Ла-Манші дає про себе знати заздалегідь. Море тут нешироке, вітрові тут тісно, і це його бісить. З лютого починають віяти західні вітри, вони розганяють хвилі в різні боки. Навігація під цю пору стає небезпечною; на березі люди не спускають ока з сигнальної щогли; всі турбуються про судна, котрі, можливо, попали в біду. Море видається якоюсь пасткою; невидимі фанфари сповіщають про невідомо яку битву; чиєсь гнівне могутнє дихання схитнуло небозвід; знімається несамовитий вітер. Віє і виє тьма. В хмарних глибинах чорнолика буря надуває щоки.

Вітер — це небезпека; туман — друга небезпека.

Споконвіку мореплавці жахалися туманів. Трапляється, що в тумані в розпорошеному вигляді наявні кристалики льоду, яким Маріотт приписує утворення гало і парелій — світляних кілець довкола сонця і місяця та фальшивих сонць і місяців. Склад грозових туманів змішаний: різні пари неоднакової питомої ваги з'єднуються в них з водяними випарами, розміщуються шарами один над одним на зразок пластів якоїсь геологічної формації; внизу — йод, над йодом — сірка, над сіркою — бром, над бромом — фосфор. Все це певною мірою, особливо ж коли взяти до уваги електричну та магнетичну напругу, пояснює деякі явища — вогні святого Ельма, підмічені Колумбом і Магелланом, літаючі зорі над кораблями, про які згадував Сенека, два вогненних стовпи на вершку щогли — Кастор і Поллукс, про які розповідав Плутарх, палаючі списи римських легіонерів, які так здивували Цезаря, шпиль замку Дюїно у Фріулі, що розсипав яскраві іскри, коли дозорець доторкався до нього наконечником списа і, можливо, зірниці внизу, які в античних знавців називалися "земним відблиском Сатурна". По лінії екватора постійний туман ніби оперізує всю земну кулю — це "Клауд-рінг", хмарне кільце. Функція Клауд-рінгу полягає в тому, щоб охолоджувати тропіки, так само, як функція Гольфстріму — нагрівати полюс.