Трудівники моря - Сторінка 44

Це дуже важлива посада; мес Летьєрі як представник його королівської величності буде присутній при розгляді судових справ, на дебатах у суді і при виконанні вироків. Мес Летьєрі пильно подивився на доктора Ерода.

— Я не люблю шибениць, — сказав він.

Доктор Ерод, який досі говорив рівно й спокійно, враз підняв голос і заговорив суворим й непохитним тоном:

— Мес Летьєрі! Смертна кара — господня установа. Господь уклав у руки людини каральний меч. У Святому письмі ж бо сказано: "Око за око, зуб за зуб". Превелебний Ебенезер непомітно підсунув свого стільця до стільця превелебного Ерода і сказав йому так, щоб ніхто не почув:

— Ця людина говорить те, що їй напущено.

— Ким напущено? Для чого? — так само впівголоса перепитав доктор Жакмен Ерод. Ебенезер відповів ще тихіше:

— Совістю.

Превелебний Ерод понишпорив у кишені і витяг товстелезну, але маленьку — всього в одну вісімнадцяту аркуша — книжечку у шкіряній оправі із застібками, поклав її на стіл і голосно мовив:

— Ось вона — совість! То була Біблія.

Потім доктор Ерод полагіднішав. У нього було тільки одне бажання: допомогти месові Летьєрі, якого він дуже шанує. Він як пастир має право і повинен давати поради, а чи прийме їх мес Летьєрі, чи не прийме, то вже як сам схоче. Мес Летьєрі, заглибившись у похмурі думки й знову посмутнішавши, вже нічого не слухав. Дерюшетта, яка сиділа поруч з ним, теж задумалась і не підводила очей, вносячи в

розмову, і без того мляву, якусь ніяковість: так буває завжди, коли хтось із присутніх не залучається до спільної бесіди. Очевидець, який нічого не каже, навіює якусь незбагненну гнітючість. А втім, доктор Ерод, здавалось, цього не помічав.

Летьєрі не відповідав, і доктор Ерод заходився просторікувати. Людина радить, а бог надихає. В пораді священика — божеське натхнення. Варто б скористатися з порад, відкидати їх небезпечно. Сохов був одержимий одинадцятьма бісами за те, що погордував порадами Натанаїла. Тибулій був уражений проказою за те, що вигнав зі свого дому апостола Андрія. Варіісус, хоч і був волхвом, осліп, тому що насміхався над словами апостола Павла. Ельксай та його сестри Марта і Мартена ще й досі мучаться в пеклі за те, що знехтували пересторогою Ва-лентіана, який доводив їм — це було ясно, як божий день, — що Ісус Христос, тридцять сім миль на зріст, був демоном. Оолібама, яка називалася також Юдіт, слухала порад. Рувім і Феніїл брали до уваги напучування згори, на що вказують навіть їхні імена: Рувім означає "син споглядання", Феніїл — "лице боже".

Мес Летьєрі грюкнув кулаком по столу і гукнув:

— Я сам винен, бодай би я луснув!

— Що ви хочете цим сказати? — запитав Жакмен Ерод.

— Хочу сказати, що я сам винен.

— Винен? У чому?

— В тому, що я примушував Дюранду вертатися щоп'ятниці. Превелебний Жакмен Ерод шепнув на вухо превелебному Ебенезеру Кодре:

— Забобонна людина.

Він підвищив голос і заговорив повчально:

— Мес Летьєрі, вірити в п'ятницю — несерйозно. Не треба вірити казочкам. П'ятниця — такий же день, як і всі інші. Часто вона буває щасливим днем. Мелендес заснував у п'ятницю місто святого Августина, в п'ятницю ж Генріх VII дав доручення Джону Каботу; пасажири "Мейфлауера" в п'ятницю прибули в Бухту Провидіння. Вашінгтон народився в п'ятницю двадцять другого лютого тисяча сімсот тридцять другого року; в п'ятницю дванадцятого жовтня тисяча чотириста дев'яносто другого року Христофор Колумб відкрив Америку.

Сказавши це, Жакмен Ерод підвівся. Ебенезер, якого він привів, і собі підвівся. Грас і Дус, здогадавшись, що превелебні збираються відходити, розчахнули двері. Мес Летьєрі нічого не бачив і нічого не чув. Жакмен Ерод шепнув Ебенезеру Корде:

— Він навіть не прощається із нами. Це вже не горе, а просто здичавіння. Мабуть, він з глузду з'їхав.

А тим часом старий священик узяв зі столу свою маленьку Біблію і міцно затис у простягнених руках, як, буває, тримають птаха, боячись, що він вирветься й полетить. Дивлячись на нього, присутні насторожились. Грас і Дус повитягали шиї. Жакмен Ерод постарався надати своєму голосу якомога більшої поважності.

— Месе Летьєрі! Не розстаньмося, не прочитавши сторінки з цієї священної книжки.

Обставини життя знаходять висвітлення в книгах: безбожники знаходять у них Вергілієві пророцтва, віруючі — біблійні одкровення.

Будь-яка книга, коли її розкрити навмання, дає пораду; коли розкрити навмання Біблію — вона провіщає. Надто це благодійно для тих, хто занепав духом. Святе письмо неодмінно приносить страждущим душею полегшення в їхньому горі. Коли бачиш занепалих духом, шукай розради у святій книзі, не вибираючи місця, а читай з чистою душею той вірш, який трапився. Те, чого не може вибрати людина, вибирає

господь бог. Господь знає, що нам потрібне. Його невидимий перст вказує на той несподіваний для нас вислів, який ми читаємо. Хоч би яка сторінка, з неї неодмінно випромінюється світло. Не будемо шукати іншого, зупинимося на цьому. То слово з висоти. Наша доля таємниче відкривається в Письмі, до якого ми звертаємося з вірою та благоговінням. Слухаймо і скоряймося, месе Летьєрі! Ви сумуєте, ось вона книга-розрадниця. Ви хворі, ось книжка здоров'я.

Превелебний Жакмен Ерод натиснув застібку, просунув ніготь між перші-ліпші дві сторінки, потім поклав руку на відкриту книгу, зосередився і, опустивши із статечним виглядом очі, почав уголос читати: Ось що він прочитав:

"Одного разу Ісаак ішов дорогою, яка вела до криниці, названої "Криницею всюдисущого і всевидячого".

Ревекка, побачивши Ісаака, сказала: "Хто цей чоловік, що іде до мене?" Тоді Ісаак ввів її у свій намет і взяв її за жінку, і любов його до неї була велика".

Ебенезер і Дерюшетта перезирнулися.

ЧАСТИНА ДРУГА ЖІЛЬЯТ ЛУКАВИЙ КНИГА ПЕРША РИФ

І

Місце, куди нелегко дістатись і звідки важко вибратись

Човен, що його помічено напередодні ввечері з багатьох місць Гернсейського узбережжя, як можна здогадатись, був відомим нам ботом. Жільят обрав фарватер вздовж берега, повз гряду скель; шлях був небезпечний, але вів просто. Він думав лиш про те, щоб обрати якомога коротшу дорогу. Коли трапляються корабельні катастрофи, не можна гаяти часу, море нетерпляче, запізнення на годину може призвести до непоправних наслідків. Він поспішав допомогти машині, яка опинилася в небезпеці.

Залишаючи Гернсей, Жільят, здавалося, намагався не привернути нічиєї уваги. Його від'їзд був схожий на втечу. Він начеб поспішав, щоб сховатись. Він відхилився від східного берега, ніби не наважувався пливти повз Сен-Сансон і порт Сен-П'єр, він прошмигнув, сказати б, проповз мовчки вздовж протилежного, відносно малозаселеного берега. В бурунах Жільят змушений був веслувати, але він орудував веслами у відповідності з усіма законами гідравліки, плавно загрібаючи воду і відштовхуючись без поспіху, — таким чином він плив уночі з максимальною швидкістю і майже безшумно. Можна було подумати, що він замислив якусь темну справу. В дійсності, кинувшись стрімголов виконувати діло, напевно, нездійсненне, ризикуючи життям, бо майже всі шанси були проти нього, він боявся зустріти суперника.

Рано-вранці око невідомого, що, може, видивлялося з безмежжя, побачило б серед морського простору, в найнебезпечнішій і найпустельнішій місцині, два предмети, відстань між якими неухильно зменшувалася, бо один із них наближався до другого. Перший, майже непомітний у неосяжній хитавиці хвиль, був вітрильним суденцем; у суденці сиділа людина: то був Жільят у своєму боті. Другий, непорушний, велетенський, чорний, вражав дивовижністю своїх обрисів, здіймаючись над розгойданим океаном. Два величезних стовпи підтримували в порожняві над поверхнею води щось на зразок поперечки, яка була начеб мостом між двома опорами. Ця перекладина здавалася здаля такою безформною, що було важко збагнути, чим вона була насправді: разом із биками, на яких висіла, вона складала одне ціле. Все разом нагадувало браму. Але до чого брама у відкритому з усіх боків океані? Споруда ця скидалася скорше на велетень-дольмен, поставлений в океанській просторіш з примхи великого митця і збудований руками, що звикли приміряти свої творіння до безодні. Понурий силует чітко виділявся на діткнутому передранковим сяйвом небі.

На сході уже палав світанок: обрій побілішав, а від того море здалося ще чорнішим. А навпроти, на другому боці неба, заходив місяць.

Стовпи були Дуврськими скелями. Громіздкий цурпалок, всунутий між ними, як поперечка над стояками дверей, — Дюранда.

Риф, тримаючи свою здобич, ніби виставляючи напоказ, вселяв жах: часто в неживих предметах відчувається якась темна й зловорожа зарозумілість щодо людини. Скелі начеб кидали людині виклик.

Важко уявити щось зухваліше й зарозуміліше за цю картину: переможений корабель і безодня, яка здобула над ним перемогу. Обидві скелі, ще мокрі від учорашнього шторму, скидалися на спітнілих бійців. Вітер ущух, море мирно плескалося, за кольором води там, де плавно погойдувалися кетяги піни, вгадувалися велетенські каменюки, що майже сягали рівня морської поверхні; з відкритого моря долинав гул, схожий на дзижчання бджіл. Нічого не порушувало одноманітності водяної рівнини, крім Дуврських скель, які піднімалися над поверхнею моря двома чорними прямими колонами. До пояса вони були оброслі волохатими водоростями. Їх круті боки мовби відсвічували відблиском бойового обладунку. Здавалося, вони знову були готові вступити у битву. Було очевидно, що вони закорінені в підводних горах. Від них віяло якоюсь трагічною всемогутністю.

Море нападає здебільшого тишком-нишком. Воно любить залишатися в тіні. Його бездонний морок ховає у собі все. Воно надзвичайно рідко розголошує свої таємниці. Звісно, в кожній морській катастрофі є щось потворне, але до якої міри — нікому не відомо, море водночас діє явно і потаємно: воно приховує, воно не любить розголошувати своїх учинків. Воно вчиняє корабельну катастрофу і прикриває її, поглинаючи свою жертву, воно виявляє сором'язність. Воно вбиває, грабує, приховує награбоване і посміхається. Воно реве, а потім тихо хлюпає.

Але тут не було чогось подібного. Дуври переможно піднімали мертву Дюранду над водою. Так, начеб дві потворні руки простягнулися з безодні, показуючи бурям труп судна.