Трудівники моря - Сторінка 76

Мес Летьєрі уважно оглянув усі три аркушики. Було досить ясно, він розрізнив цифру — 1000 і слово — "тисяча". Мес Летьєрі схопив усі три білети, розклав їх на столі один біля одного, подивився на них, подивився на Жільята, на якусь мить йому наче заціпило, а потім, після недавнього вибуху почуттів, почалося справжнє виверження вулкану:

— Іще й це! Ти ж чарівник! Мої банкноти! Всі три, кожен по тисячі! Мої сімдесят

п'ять тисяч франків! Значить, ти спускався в саме пекло. Пояс Клюбена! Сто чортів! Я прочитав його паскудне ім'я. Оце так Жільят! Привіз машину і на додачу гроші! Ось що треба друкувати в газетах. Я накуплю дерева найліпшої якості. Я здогадуюсь, ти знайшов кістяк! Клюбен, напевно, згнив у якійсь ямі. Сосну ми замовимо в Данцігу, а дуб у Бремені, ми зробимо добрячу обшивку, поставимо дуб всередину, а соснові дошки наверх. Колись будували кораблі набагато гірше, а служили вони довше, це тому, що деревину краще витримували — тоді менше будували. А може, ми зробимо корпус з в'яза. В'яз дуже добрий для підводних частин судна; якщо деревина то сохне, то кисне — вона гниє; в'яз же любить завжди бути у воді; він живиться нею. Яку чудову Дюранду ми спорудимо! Тепер я сам собі указ. Я більше не маю потреби в кредиті. Я при грошах. Ох, Жільят! Де знайти ще такого! Мене звалили на землю, поклали на лопатки, на мені поставили хрест. А він знов поставив мене на ноги! Я навіть і не думав про нього! Мені навіть із голови вискочило. Тепер усе пригадую. Бідний хлопчина! Ага! До речі, ти одружишся з Дерюшеттою.

Жільят похилився до стіни, ніби от-от мав упасти, і дуже тихо, але дуже виразно сказав:

— Ні.

Мес Летьєрі підскочив:

— Як це "ні?"

— Я її не люблю, — відповів Жільят.

Мес Летьєрі підійшов до вікна, відчинив його, зачинив знову, вернувся до столу, узяв у руки три банкноти, склав їх, поставив на них залізну тавлинку, почухав потилицю, схопив Клюбенів пояс і, люто кинувши його на підлогу, крикнув:

— Тут щось не так!

Засунувши руки в кишені, він провадив далі:

— Ти не любиш Дерюшетти? Отже, ти мені награвав на волинці?

Стоячи весь час обпертим об стіну, Жільят поблід іще більше, ніби прийшла остання його хвилина. Чим блідішим ставало обличчя Жільята, тим більше наливалося кров'ю обличчя Летьєрі.

— Бачили бовдура? Він не любить Дерюшетти! Ну так постарайся полюбити, бо вона вийде заміж тільки за тебе. Що за небилиці ти мені тут плетеш! Думаєш, що я тобі повірив! Хворий ти, чи що? Гаразд. У такому разі йди до лікаря й не мели дурниць.

Не може бути, щоб ви вже встигли погиркатись і перегніватись. Що правда, то правда: всі ці закохані — такі дурні! Почекай-но, а може, в тебе для цього є причина? Кажи. Ні з того ні з сього люди не дуріють. А крім того, у мене у вухах вата, може, й не дочув, повтори-но, що ти сказав.

Жільят повторив:

— Я сказав "ні".

— Ти сказав "ні"? От худобина! Все це неспроста, зразу видно! Ти сказав "ні"! Дурість нечувана, світ ще такого не бачив! Таких божевільних, як ти, холодною водою обливають. Ага! Ти не любиш Дерюшетту! Значить, усе це ти виробляв з любові до старого діда? Значить, задля прекрасних очей татуся ти вирушив у Дуври, страждав від холоду, спеки, гинув від голоду й спраги, їв слимаків, відпочивав у спальні з туманів, дощів та вітрів і здійснив таке диво — врятував машину тільки заради того, щоб піднести її мені точнісінько так, як підносять гарненькій лапочці її чижика, який утік з клітки? А буря, яка лютувала три дні тому? Ти й справді думаєш, що я нічого не петраю! Добряче тебе там потіпало. Значить, ти, з солодкою усмішкою пригадуючи мою стару пику, стругав, рубав, перекидав, свердлив, волочив, пиляв, підпилював, тесав, вигадував, сушив собі голову — одним словом, сам-самісінький сотворив більше чудес, ніж усі небесні святі разом узяті. Ех, ти, йолопе! До речі, ти мені в печінки в'ївся зі своєю волинкою. У Бретані називають її дудою. Завжди пиляв одну і ту ж пісеньку. Чи не бовдур? Ага, ти не любиш Дерюшетти! Ніяк не можу зрозуміти, що з тобою. Тепер я пригадую все, як воно було: я сидів ось там, у кутку. Дерюшетта сказала: "Я вийду за нього заміж". І вона піде за тебе заміж! Ага! Ти її не любиш! Скільки не думав, нічого не збагну. Чи ти несповна розуму, чи я божевільний. Ну чого ж ти мовчиш, бодай тобі заціпило! Зрозумій, це суще безглуздя: зробити все, що зробив ти, і під кінець сказати: "Я не люблю Дерюшетти!" Людям не роблять послуг для того, щоб вони казилися зі злості. Гаразд, якщо ти не одружишся з нею, вона посивіє в дівках. Крім того, ти потрібен мені самому. Ти будеш лоцманом Дюранди. Чи не здається тобі, що я так і відстану від тебе? Гай-гай, і не думай, голубе, я тебе не відпущу. Попався! І слухати тебе не хочу. Де знайти такого моряка, як ти? Ти мій. Та чи промовиш ти хоч слово?

А тим часом бамкання дзвона потривожило весь дім і всіх сусідів. Дус і Грас вискочили з постелі і мовчки, розгублені спустилися в нижню залу. Грас тримала в руці запалену свічку. Міські обивателі, моряки та селяни, що повибігали з довколишніх будинків, з'юрмилися на набережній, остовпівши від здивування, і розглядали трубу Дюранди й човен, в якому вона стояла. Дехто з прибулих, зачувши з нижньої зали "Оселі відважних" голос меса Летьєрі, мовчки й собі пробрались туди крізь прочинені двері. Між двома кумасями просунув свою голову і сьєр Ландуа, який завжди пролазив скрізь, де тільки можна, щоб не пропустити цікавого видовища. Велика радість вимагає свідків. Радість любить юрбу; вона ніби підноситься вгору, відштовхуючись від цієї, хоч і не суцільної, але єдиної опори. Мес Летьєрі раптом помітив, що довкола нього зібрався народ. Він гаряче вітав усіх:

— О, ласкаво просимо! Я дуже радий. Знаєте новину? Оцей чоловік побував там і привіз оце. Добрий вечір, сьєр Ландуа! Не встиг я проснутись, як побачив трубу. Вона стирчала в мене під вікном. У цій штуковині ціле все, жоден гвіздок не загубився. Люблять на гравюрах зображувати Наполеона. А як на мене, то перемога в Дуврах важча, ніж битва під Аустерліцом. Ви тільки-но піднялись з постелей, добрі люди. Поки ми спали, до нас явилась Дюранда. Поки ми одягаємо нічні ковпаки і гасимо свічі, знаходяться люди, які вершать геройські вчинки. Всі ми купа боягузів, але є на світі й завзяті голови. Ці одчайдухи йдуть туди, куди треба йти, і роблять те, що треба робити. Молодець із "Будинку на Пустирищі" вернувся зі скель Дувру. Він виловив Дюранду з дна морського, він виловив гроші з кишені Клюбена, а це яма куди глибша. Як же це тобі вдалося? Адже вся чортівня була проти тебе — вітер і приплив, приплив і вітер. Недарма кажуть, що ти чаклун. Той, хто так каже, не такий уже і дурний! Дюранда вернулась! Хоч як лютувала буря, а він поцупив судно у неї з-під самого носа. Друзі! Сповіщаю вам, що більше не існує корабельних катастроф. Я оглянув механізм. Машина як новенька, ціла-цілісінька, тільки подумайте! Золотники ходять, як по маслу, ніби їх тільки вчора змайстрували. Адже ви знаєте, що воду з казана спускають трубкою, встановленою в іншу трубу, яка забирає воду, — це щоб тепло не пропадало марно, — так ось, навіть обидві трубки на місці. Вся машина! Колеса теж! Ні, ти на ній оженишся!

— На кому? На машині? — запитав сьєр Ландуа.

— Ні, на моїй донечці. Та й на машині. На обох. Він стане, так би мовити, моїм подвійним зятем. Він буде капітаном. З богом, капітане Жільяте! Він буде задоволений з Дюранди. Знову почнемо закручувати справи, пустимо гроші в обіг, будемо торгувати, плавати, вантажити биків і баранів! Я не проміняю Сен-Сансон на Лондон! Ось він, винуватець усього цього. Кажу вам, що це чудо, та й годі. В суботу прочитаєте про це в газеті батька Можера. Жільят-Лукавий таки справді лукавий. А це що таке? Золоті монети?

Мес Летьєрі тільки тепер помітив під напіввідчиненим вічком тавлинки, покладеної на банкноти, блиск золота. Він узяв скриньку, відкрив, висипав собі на долоню все, що там було, і поклав жменю гіней на стіл.

— Це для бідних. Сьєр Ландуа, передайте від мене гроші констеблеві Сен-Сансона. Ви пригадуєте лист Рантена? Я вам його показував. Так ось — перед вами банкноти. Є за що купити дуб та сосну і заплатити за теслярські роботи. А чи пригадуєте, яка погода була три дні тому? Як завивав вітер, як хлющив дощ! Небо наче стріляло з гармат. А Жільята все це настигло в Дуврах. Це не завадило йому зняти з розбитого корабля машину так, як я знімаю зі стінки годинник. Завдяки йому я знову став людиною. Шановні добродії, шаланда батька Летьєрі відновлює рейси! Горіхова шкаралупа з двома колесами і носогрійкою, — я завжди був схиблений на цьому винаході. Весь час казав собі: розживусь-таки на машину. Думка ця полонила мене давно: вона засіла в моїй макітрі ще в Парижі, коли я сидів у кав'ярні на розі вулиць Христини й Дофіна і читав про пароплав у газеті. Будьте певні, Жільят аби

тільки захотів, то засунув би машину з Марлі у кишеню жилетки і подався б з нею на прогулянку. Адже цей молодець — наче коване залізо, гартована сталь, діамант, просолений моряк, коваль, рідкісний хлопчина! Куди до нього принцу Гогенлое! Це людина з головою. У порівнянні з ним ми — ніщо. Хто такі ми з вами? Морські вовки. А він морський лев, от хто! Слава Жільятові! Не знаю, що він там робив, але працював, як диявол, — це вже напевно. І як мені після цього не віддати за нього Дерюшетту?

Уже кілька хвилин Дерюшетта була в залі. Вона не промовила й слова. Увійшла безшумно, пропливла, наче тінь. Майже непоміченою сіла на стілець позаду Летьєрі, а він, випроставшись, говорив весело, нестримно, красномовно, голосно, бурхливо розмахуючи руками. Трохи згодом після появи Дерюшетти зайшов ще один безмовний відвідувач. То була людина в чорному сюртуці і в білій краватці, з капелюхом у руці. Він зупинився у напіввідчинених дверях. Юрба поступово росла, і в залі стало більше запалених свічок. Їх світло осявало збоку людину в чорному сюртуці; прекрасний юний профіль сліпучої білизни вимальовувався на темному тлі чітко, як на медалі. Юнак сперся ліктем об стояк дверей, стиснувши лівою рукою лоб; він і не знав, скільки грації в кожному його рухові, як підкреслювала його високий лоб маленька рука.