Трудівники моря - Сторінка 78

Саме так і вчинив того дня "Кашмір". Він кинув якір на рейді.

Коли вітер дув зі сходу, кораблі охоче йшли на це; таким способом вони, крім усього, позбавлялися портових поборів. У подібних випадках перевізники, уповноважені на комісійних засадах міськими властями — хоробре плем'я морських вовків, яке стало непотрібним новому порту, — садовили в човни пасажирів з причалу чи інших закутків узбережжя і переправляли їх разом з вантажем, нерідко при дуже розбурханому морі, але завжди щасливо на готові до відплиття кораблі. Східний боковий вітер дуже сприятливий для переїзду в Англію — він викликає бортову, а не кільову хитавицю суден. Коли корабель, готовий відчалити, стояв у самому порту, то пасажири, від'їжджаючи, тут і робили посадку; коли ж він стояв на рейді, то до якірної стоянки можна було добратися на власний розсуд з будь-якого найближчого місця на узбережжі. В кожній бухті можна було найняти "вільного перевізника".

Одним з таких місць була невеличка затока Гавеле. Лежала ця бухточка поряд із Сен-Сансоном, але в такому безлюдді, що, здавалося, від міста до неї дуже далеко. Скелі форта Георгія закривали цю тиху гавань, тому-то вона і була такою пустельною. Туди вело чимало стежок; найкоротша з них бігла по краю берега — в неї була та перевага, що в місто й до церкви звідси можна було дійти за п'ять хвилин. Незручність же її полягала в тому, що двічі на день її заливало хвилями. Інші стежки досить круто піднімались угору, заглиблюючись в ущелини поміж скелями. Навіть при денному світлі затока лишалася в напівтемряві. З усіх боків над нею нависали камінні брили. Зарості колючого чагарника були до того густими, що від них спадала легенька тінь на сусідні скелі та хвилі, які били в їх підніжжя. Не було на світі затишнішого місця, ніж ця бухточка в тиху погоду, і нічого неспокійнішого — під час бурі. Віття чагарників там постійно купалося в піні. Весною було повно квітів, пташиних гнізд, пахощів, птахів, метеликів і бджіл. Завдяки проведеним недавно будівельним роботам, таких диких закутів тепер уже нема, їх замінили красиві прямі лінії, цегляні будівлі, набережні й сади; землекопи добряче доклали до них руки; гарний смак розправився над химерністю обрисів гір і над примхливою безформністю скель.

II

Відчай перед обличчям відчаю

Було близько десятої години ранку, "чверть перед десятою", як кажуть на Гернсеї. Людське збіговисько в Сен-Сансоні, судячи з усього, збільшувалось. Цікавість підганяла мешканців, і вони валом валили на північ острова, тож бухточка Гавеле в його південній частині стала ще пустельнішою.

І все ж там можна було побачити човна з перевізником. У човні лежав саквояж. Перевізник чекав.

На рейді, стоячи на якорі, бовванів "Кашмір". Він мав відчалити тільки опівночі, тому на кораблі ще не починали готуватися до відплиття.

Коли б який-небудь перехожий, піднімаючись по одній із ступінчастих стежок скелястого берега, насторожив вуха, то почув би неподалік від човна, у закутку, відгородженому чагарником і камінням від ока перевізника, двох осіб, чоловіка та жінку — Ебенезера і Дерюшетту.

Ці куточки на березі моря, що так приваблюють до себе купальниць, не такі вже й пустельні, як здається на перший погляд. Іноді там за вами підстежать і підслухають вас. За тими, хто туди тікає, щоб знайти затишне і недоступне для інших містечко, можна залюбки пробратись крізь чагарникові зарості по численних переплутаних стежечках. Гранітні брили й дерева, приховуючи таємних співрозмовників, можуть заховати і свідка.

Дерюшетта і Ебенезер стояли, тримаючись за руки, одне перед одним, дивлячись одне одному в очі. Говорила Дерюшетта. Ебенезер мовчав.

Скорбота і пристрасть відбились на побожному обличчі Ебенезера. А ще на ньому можна було прочитати розпачливу покірність долі — покірність, несумісну з вірою,

хоч з віри вона й випливає. На його спокійне, ясне чоло лягла тінь похмурої фатальності. Той, хто досі розмірковував тільки над релігійними догматами, береться думати про долю, — такі роздуми небезпечні для священика. Вони руйнують віру. Ніщо так не бентежить душу, як схиляння перед невідомим. Людина — мученик обставин. Життя — одвічний потік, ми пливемо за ним. Ми не знаємо, з якого боку на нас нападе підступний і віроломний випадок. Приходять катастрофи, дні блаженства, а тоді відходять, як несподівані гості. У них свої закони, своя орбіта, своя сила тяжіння, не підвладні людській волі. Чесноти не дають щастя, злочин не веде до лиха, у свідомості своя логіка, вони між собою не збігаються. Нічого не можна передбачити. Ми живемо в суєті з дня на день. Сумління — пряма лінія, життя — вихор. Він то вивергає несподівано на голову людини похмурий хаос, то простягає над нею сині небеса. Доля не знає мистецтва поступового переходу. Іноді її колесо крутиться так швидко, що людина заледве вловлює проміжки між однією і другою подією, зв'язок вчорашнього з сьогоднішнім. Ебенезер був віруючим, схильним до розмірковувань; священик, підвладний пристрастям. Релігії, які сповідують безшлюбність, знають, що роблять. Нема нічого згубнішого для священика, ніж любов до жінки. Чорні хмари думок осмутили душу Ебенезера.

Він довго вдивлявся в Дерюшетту, надто довго. Ці дві істоти боготворили одна одну. В очах Ебенезера світилося німе обожнення і відчай. Дерюшетта говорила:

— Ви не поїдете. Я не витримаю цього. Знаєте, я думала, що зможу розпрощатися з вами, але ні, не можу. Не можна зробити того, що зробити не в силі. Чому ви вчора прийшли? Якщо ви вирішили виїхати, то не треба було приходити. Я ніколи не розмовляла з вами. Я любила вас, але цього не знала. Тільки першого дня, коли Ерод читав оповідання про Ревекку, коли ваші очі зустрілися з моїми, я відчула, що в мене палають щоки і подумала: "О, як, напевно, почервоніла Ревекка!" Якби ще позавчора мені сказали: "Ви любите парафіяльного священика", — я розсміялася б. Ось що найжахливіше в цьому коханні. Воно як зрада. Я й не остерігалась його. Ходила в церкву, бачила вас, гадала, що у всіх так заведено. Я вам не дорікаю, ви нічого не робили такого, щоб я вас полюбила, ви не прагнули мене закохати в себе; дивились на мене, але в тому, що ви дивитесь на людей, нема вашої вини, проте я стала обожнювати вас. Але мені це і в голову не приходило. Коли ви брали в руки Біблію, мені здавалося, що то смолоскип, коли ж це робив хтось інший, Біблія була просто книжкою. Кілька разів ви зводили на мене очі. Ви говорили про архангелів, але то ви були архангелом. Що б ви не сказали, я зразу ж з усім погоджувалася. До вас я не знала, чи вірю в бога. Спізнавши вас, я стала віруючою, почала молитися. Я казала Дус: "Одягни мене швидше, бо я запізнююсь на відправу". І я бігла до церкви. Ось що значить покохати! А я цього не знала. Говорила собі: "Якою богомільною я стаю!" Це ви мені відкрили, що я ходила в церкву не задля господа бога. Я ходила туди заради вас, це правда. Ви такий гарний, говорите так красиво! Коли ви підносили руки до неба, мені здавалося, що у ваших білих руках моє серце. Я була шалена, сама того не знаючи. Хочете, щоб я вам сказала, в чому ви помилилися? В тому, що вчора зайшли до мене в сад і говорили зі мною. Якби ви мені нічого не сказали, я нічого б не знала. Ви поїхали б, я, можливо, сумувала, а тепер вмру. Тепер, коли я знаю, що ви мене любите, ви не повинні від'їжджати. Про що ви думаєте? Ви, здається, не слухаєте мене? Ебенезер спитав:

— Ви пам'ятаєте, що я казав учора?

— Ще й як!

— Що я можу ще додати?

Якусь мить вони мовчали. Тоді знов озвався Ебенезер — Мені залишається тільки одне — поїхати!

— А мені — вмерти. О, як я хотіла б, щоб не було цього моря, а тільки небо! Мені здається, що все влаштувалося б, тоді ми поїхали б разом. Не потрібно було вам зі мною говорити. Навіщо ви це зробили? Раз так, не їдьте. Що зі мною станеться? Запевняю вас, я вмру. Ви будете тішитись життям, а я лежатиму в могилі. Ах, моє серце розбите! Яка я нещасна! А мій дядько не такий поганий.

Уперше в житті Дерюшетта назвала меса Летьєрі дядьком. Досі вона завжди називала його батьком.

Ебенезер відступив на крок і подав знак перевізникові. Почувся стук остя, що вдарився в прибережну гальку, і кроки людини в човні.

— Ні, ні! — закричала Дерюшетта. Ебенезер підійшов до неї.

— Так треба, Дерюшетто.

— Ні, ніколи! Заради машини? Це неможливо! Ви бачили вчора це страховисько? Не покидайте мене. Ви розумний, ви знайдете вихід. Навіщо ж ви кликали мене сюди вранці, якщо вирішили поїхати? Що я вам зробила поганого? Вам нема за що сердитись на мене. Ви й справді хочете поїхати на цьому кораблі? Я не хочу. Ви мене не покинете. Не для того перед людиною відкривають небеса, щоб зразу ж і закрити їх. Кажу вам, ви залишитесь. До того ж корабель відпливе ще не скоро. О, я люблю тебе! Притулившись до нього, Дерюшетта обняла його за шию, міцно сплівши пальці, ніби хотіла прив'язати його до себе своїми руками, і водночас благально простягаючи їх до неба.

Він розімкнув це ніжне кільце обіймів, яке піддалося не зразу.

Дерюшетта опустилась на виступ скелі, обвитої плющем, машинальним рухом відкинувши рукав до ліктя і оголивши свою чарівну руку; очі її знерухоміли, блиск, що осявав їх, збляк і погас. Човен наближався.

Ебенезер м'яко, двома руками підвів голову Дерюшетти; дівчина стала схожа на вдову, а юнак — на старого чоловіка. Він доторкався до волосся Дерюшетти з благоговійною обережністю, якусь мить його погляд був зосереджений на ній, потім він поцілував її в лоб — здавалося, від такого поцілунку повинна була засяяти зоря, — і голосом, що тремтів від смертельної муки, ніби його душа розривалась на шматки, він у відчаї промовив:

— Прощай! Дерюшетта заридала.

Тієї ж миті вони почули спокійний рівний голос:

— Чому б вам не поженитись?

Ебенезер оглянувся. Дерюшетта підвела погляд.

Перед ними стояв Жільят.

Він прийшов сюди обвідною стежкою.

Жільят тепер нічим не нагадував собою людину, яку вони бачили напередодні. Він був причесаний, поголений, взутий. На ньому гарно сиділа біла матроська сорочка з широким відкидним коміром. На мізинці блищала золота обручка. Він здавався незворушно спокійним. Але з-під засмаги проступала мертвотна блідість.