Трудівники моря - Сторінка 79

Його лице скидалося на бронзову маску печалі.

Вони розгублено дивилися на нього. Хоч Жільят і змінився до невпізнання, Дерюшетта його впізнала. І все ж слова, які він щойно вимовив, були настільки далекими від думок Ебенезера і Дерюшетти, що вони не дійшли до їхньої свідомості.

Жільят повторив запитання:

— З якої речі ви прощаєтесь? Чи не краще вам одружитись? Поїдете разом.

Дерюшетта затремтіла. Дрож пойняв її від голови до ніг.

Жільят вів далі:

— Мадемуазель Дерюшетті двадцять один рік. Вона вже може розпоряджатися собою. Її дядько — тільки дядько. Ви кохаєте одне одного.

Дерюшетта лагідно перервала його:

— Як ви тут опинились?

— Повінчайтесь, — повторив Жільят. Дерюшетта почала вникати в зміст його слів.

— Бідний дядечко, — шепотіла вона.

— Він відмовився б дати згоду на ваш шлюб, але при мириться, коли ви обвінчаєтесь. Зрештою, ви поїдете, а коли повернетесь, він простить, — з гіркотою в голосі додав Жільят. — До того ж він думає тепер тільки про те, як би відбудувати пароплав. Поки вас не буде, він тільки цим і займатиметься. Він утішиться Дюрандою.

— Я не хотіла б, — пробелькотіла Дерюшетта з ніяковістю, у якій уже відчувалась

радість, — залишати когось в горі.

— Воно розвіється швидко, — відповів Жільят.

Свідомість Ебенезера й Дерюшетти була начеб потьмарена. Тепер вони приходили до тями. Трохи заспокоюючись, почали розуміти зміст слів Жільята. Не все ще було для них ясним, але хіба вони могли встояти? З рятівником не сперечаються. Коли перед вами розкриваються двері раю, заперечення завмирають на вустах. Дерюшетта стояла, ледь торкаючись плечем Ебенезера. Все в ній говорило про те, що вона готова погодитись з Жільятом. А загадкова поява цієї людини і її втручання, які спочатку так вразили Дерюшетту, були питанням не таким уже й важливим. Ця людина сказала їм: "Повінчайтесь!" Ось що було головним. Всю відповідальність він брав на себе. В глибині душі Дерюшетта відчувала, що саме Жільят мав на це право. Те, що він казав про меса Летьєрі, було правдою. Ебенезер прошепотів, розмірковуючи:

— Дядько — це не батько.

Така несподівана і щаслива розв'язка спокутувала його. Можливо, докори сумління і тривожили душу священика, але вони танули в бідному закоханому серці.

Голос Жільята став уривчастим і різким, у ньому відчувалося гарячкове збудження:

— Поспішайте. "Кашмір" відходить через дві години. У вас іще є час, але його обмаль. Ходімо.

Ебенезер уважно подивився на нього. Раптом він скрикнув:

— Я вас упізнав. Це ви врятували мені життя!

— Не думаю, — відповів Жільят.

— Там, на рифі.

— Я не знаю цього місця.

— В день мого приїзду.

— Не гаймо часу, — сказав Жільят.

— І, якщо я не помиляюсь, ви той, кого я бачив учора ввечері.

— Можливо.

— Як вас звуть?

— Перевізнику, зачекайте нас, — замість відповіді гукнув Жільят, — ми незабаром повернемось. Мадемуазель! Ви запитали мене, як я сюди потрапив. Дуже просто: я йшов слідом за вами. Вам двадцять один рік. У наших краях, якщо людина повнолітня і розпоряджається собою сама, її можуть повінчати за чверть години. Підемо стежкою вздовж берега. Нею ще можна пройти, приплив почнеться десь близько полудня. Але швидко. Ходімте за мною.

Дерюшетта і Ебенезер, здавалось, про щось радились між собою. Вони непорушно стояли одне перед одним; були наче п'яні. На краю прірви, імення якій щастя, людей іноді поймає нерішучість. Їм усе було зрозуміло, і водночас вони нічого не розуміли.

— Його звуть Жільят, — сказала пошепки Дерюшетта Ебенезеру.

— Чого ж ви чекаєте? Я сказав вам: ходімо за мною, — вів далі Жільят майже владно.

— Куди? — запитав Ебенезер.

— Туди.

І Жільят показав пальцем на церковну дзвіницю. Вони пішли за ним. Жільят ішов попереду рішучою ходою. А вони ступали невпевнено.

В міру того, як вони наближалися до дзвіниці, прекрасні й чисті обличчя Дерюшетти й Ебенезера ставали дедалі радіснішими, готові розцвісти усмішкою. Чим ближчою ставала церква, тим більше сяяли вони. Запалі очі Жільята були сповнені мороку. Він здавався привидом, який веде до раю дві щасливі душі.

Ебенезер і Дерюшетта не зовсім чітко уявляли собі, що має статися. Втручання цієї людини було соломинкою, за яку чіпляється потопаючий. Вони йшли за Жільятом з покірністю людей, охоплених крайньою безнадією, готових здатися на волю першого-ліпшого зустрічного. Перед обличчям смерті людина ладна скористатися будь-якою випадковістю. Менш досвідчена Дерюшетта була довірливішою. Ебенезер міркував: Дерюшетта повнолітня; формальності протестантського шлюбу дуже прості, особливо в краях з патріархальним ладом життя, де парафіяльні священики користуються майже необмеженою владою: але чи погодиться декан повінчати їх, навіть не запитавши дозволу дядька? Ось у чому річ. Зрештою, можна спробувати. В усякому разі це все таки відстрочка.

Але хто ж цей чоловік? І якщо він справді той, кого старий мес Летьєрі хотів мати за свого зятя, то як пояснити те, що він зараз робить? Перепона несподівано перетворилася в провидіння. Ебенезер довірився Жільятові, але то була мовчазна й надто швидка згода людини, яка відчувала, що тільки в цьому її порятунок.

Стежка була нерівною, в деяких місцях мокрою і крутою. Поглинутий своїми думками, Ебенезер не звертав уваги на водяні бризки і кам'яні брили. Час від часу Жільят обертався і казав Ебенезерові: "Обережно, тут каміння. Подайте їй руку!"

III

Далекоглядність самозречення

Коли вони ввійшли в церкву, вибило пів на одинадцяту, У зв'язку з ранньою годиною, а також безлюддям у місті, церква того дня була порожньою.

Одначе в глибині, біля столу, який в англійській церкві замінює вівтар, було три особи: декан, паламар і реєстратор. Декан, його превелебність Жакмен Ерод, сидів, паламар і реєстратор стояли.

На поставці лежала розкрита Біблія.

Поряд, на столі, була розкрита інша книга — метричних записів; уважне око могло розгледіти в ній свіжосписану сторінку, на якій ще не встигло висохнути чорнило.

Навпроти реєстратора стояла чорнильниця з пером.

Побачивши преподобного Ебенезера Кодре, високоповажаний Жакмен Ерод підвівся і сказав:

— Я чекаю на вас. Все готове. Декан і справді був у ризі. Ебенезер глянув на Жільята. Превелебний декан додав:

— Я до ваших послуг, колего. — І вклонився.

Без сумніву, вітання призначалось одній людині. Судячи з напряму погляду, уклін адресувався тільки Ебенезерові, служителю культу і джентльмену. Уклін не мав ніякого відношення ні до Дерюшетти, що стояла поруч з Ебенезером, ні до Жільята, котрий стояв ззаду. В погляді Жакмена Ерода начеб були думки, за якими вмістився лише Ебенезер. Дотримання таких відтінків поведінки входить у кодекс правил, що оберігають порядок і підтримують підвалини суспільства. Декан продовжував люб'язно, але з певною зарозумілістю:

— Дорогий колего! Здоровлю вас двічі. Ваш дядько вмер, і ви одружуєтесь; перша подія дає вам багатство, друга — щастя. Зрештою, тепер, завдяки пароплавові, який буде відновлено, мадемуазель Летьєрі теж стала багатою, з чим я вас і вітаю.

Мадемуазель Летьєрі народилася в цій парафії, я перевірив дату її народження в метричній книзі. Мадемуазель Летьєрі повнолітня і може сама розпоряджатися собою. До того ж її дядько, єдина її рідня, згоден. Ви хочете повінчатися зразу ж у зв'язку з вашим від'їздом, я розумію вас, але при вінчанні парафіяльного священика мені хотілося б трохи більш урочистості. І все ж я скорочу обряд, щоб догодити вам. Адже суть його полягає в небагатьох коротких словах. Сам акт про шлюб уже записано в метричній книзі, потрібно тільки вписати імена. Згідно з законом і звичаєм, вінчання можна провести зразу ж після запису імен. Належну заяву зроблено належним чином. Я беру на себе відповідальність за те, що трохи відступив від правил, бо прохання на дозвіл треба було занести в книги заздалегідь — за тиждень, але я виходжу з невідкладної необхідності вашого від'їзду. Хай буде так. Я повінчаю вас. Мій паламар буде свідком молодого, що ж стосується свідка молодої...

Декан обернувся до Жільята. Жільят кивнув головою.

— Цього досить, — сказав декан.

Ебенезер стояв нерухомо. Дерюшетта від захвату просто закам'яніла. Декан вів далі:

— Але все ж є ще одна перешкода. Дерюшетта здригнулась. Декан сказав:

— Присутній тут посланець від меса Летьєрі одержав для вас дозвіл і, підписавши заяву на шлюб у метричній книзі, — великим пальцем лівої руки високоповажаний Жакмен Ерод вказав на Жільята, що звільняло його від необхідності вимовити його ім'я, — посланець меса Летьєрі сказав мені нині вранці, що мес Летьєрі надто

зайнятий, аби прийти особисто, і бажає, щоб вінчання відбулося негайно. Але цього бажання, вираженого словами, не досить. Даючи дозвіл, я й так відступаю від деяких правил, тому я не можу зразу перейти до вінчання, не впевнившись у згоді меса Летьєрі. Мені треба бачити хоча б його підпис. Якою б великою не була моя добра воля, я не можу задовольнитися переданим мені словом. Потрібен хоч рядок, написаний його рукою.

— За цим діло не стане, — сказав Жільят і подав превелебному деканові аркуш паперу.

Декан узяв папір, пробіг його очима і, очевидно, пропустивши кілька рядків, які не мали відношення до справи, прочитав уголос:

"...збігай до Декана по дозвіл. Я хотів би, щоб весілля відбулося якомога скоріше, найкраще — сьогодні".

Жакмен Ерод поклав папір на стіл і додав:

— Підписано Летьєрі. Було б шанобливіше звернутися безпосередньо до мене. Та оскільки йдеться про мого колегу, я більшого не вимагаю.

Ебенезер знову глянув на Жільята. Існує безмовне розуміння душ. Ебенезер відчував, що тут є якийсь обман, але в нього не було сили розкрити його; можливо, йому не хотілося думати про це. Чи то скоряючись таємному героїзмові душі Жільята, про який він здогадувався, чи просто, бувши приголомшеним несподіваним щастям, він не зронив і слова.

Декан узяв перо і за допомогою реєстратора заповнив пробіли на сторінці метричної книги, потім випростався і жестом запросив Ебенезера і Дерюшетту підійти до столу.

Обряд почався.

То була дивна хвилина.

Ебенезер і Дерюшетта стояли поруч перед священиком. У них було відчуття, знайоме тому, хто бачив у сні власне вінчання.

Жільят стояв осторонь, у тіні колони.

Дерюшетта прокинулась уранці у відчаї і, думаючи про домовину й саван, одяглася в біле.