Трудівники моря - Сторінка 8

В Англії існує тиран. У цього англійського тирана таке ж саме ймення, як у кредитора Дон Жуана — Неділя. Англійці — народ, який створив прислів'я: Time is money, тиран Неділя скорочує діловий тиждень до шести днів, тобто забирає в англійців сьому частину їхнього капіталу. І протидіяти цьому нема жодних можливостей. Неділя панує силою звичаїв, а це деспот сильніший за всі закони. Неділя — то король Англії, його наслідний принц — сплін. Право Неділі — наводити нудьгу. Вона замикає майстерні, лабораторії, бібліотеки, музеї, театри і мало що не парки та ліси. Зрештою — наголосимо на цьому, — англійська неділя менше пригнічує Джерсей, ніж Гернсей. Якщо у Гернсеї шинкарка-французка наллє в неділю якомусь захожому кухоль нива, то дістане за це два тижні тюремного ув'язнення. Коли політичний вигнанець, щоб прогодувати дітей і дружину, чоботарюватиме й надумає попрацювати в неділю, то мусить зачиняти віконниці, щоб не почули стукоту його молотка: якщо почують, накладуть штраф. Якось у неділю художник, що тільки-но приїхав з Парижа, став на дорозі, щоб намалювати дерево. Сотенний гримнув на нього, звелів припинити неподобство і тільки з милосердя не посадив його туди, де козам роги правлять. Один саут-гемптонський перукар поголив у неділю клієнта і заплатив за це в державну скарбницю три фунти стерлінгів. Все пояснюється дуже просто: сам господь бог відпочивав по трудах сьомого дня.

І все ж щасливий народ, який вільний шість днів на тиждень! Якщо вважати, що неділя — це синонім рабства, то ми знаємо народи, у яких сім неділь на тижні. Рано чи пізно ці останні кайдани спадуть. Безперечно, судова справа, затіяна, наприклад, супроти єпископа Коленсо — вагомий доказ цього. Однак поміркуйте над тим, який шлях до свободи пройшла Англія з тих пір, як Еліот був притягнений до судової відповідальності, наважившись сказати, що на Сонці є життя. І для забобонів настає осінь. Тоді вони осипаються. Це час занепаду монархій. Час цей настав.

Цивілізація Нормандського архіпелагу йде вперед, і її не зупинити. Це цивілізація самобутня, що аж ніяк не заважає їй виявляти гостинність і національну терпимість. У XVII столітті на ній відбилась англійська революція, а в XIX — французька. Двічі її глибоко стрясло віяння незалежності.

Зрештою, всі архіпелаги — вільні краї. В цьому виявляється таємнича дія моря і вітру.

XVIII

Притулок

Нормандські острови, колись страхітливі, стали дуже приємною місцевістю. Рифи, колись небезпечні, стали місцем притулку. Край поневірянь перетворився на берег порятунку. Сюди пристають ті, хто вибрався з небезпеки. Сюди збігаються всі, хто зазнав катастрофи, чи то від бурі на морі, Чи внаслідок революційної діяльності. Цих людей, мореплавця і політичного вигнанця, обдавало піною різних морів, але сушаться вони разом і відігріваються в променях тутешнього лагідного сонця. Молодий Шатобріан, бідний, нікому не відомий, позбавлений батьківщини, якось сидів на камені старовинної гернсейської набережної. Добра літня жінка запитала його: "Чи не допомогти вам чимось, мій друже?" Яку глибоку душевну втіху, який дивний спокій відчув француз-вигнанець, зачувши на Нормандських островах мову своєї батьківщини. Для нього вона — втілення самої цивілізації, в ній він відчув голос рідних провінцій, вигуки в наших портах, пісеньки наших вулиць і полів. Reminiscitur Argos. Людовік XIV не без користі влив у цю давню нормандську народність чималий контингент справжніх французів, які бездоганно говорили рідною мовою; відміна Нантського едикту відродила французьку мову на островах Ла-Маншського архіпелагу. Опинившись поза межами Франції, французи воліють доживати віку на цих островах, тут посеред скель вони дають волю своїм мріям і маренням, чекають кращих днів; вибір саме цієї місцевості пояснюється ще й тим, що їх вабить сюди чар зустрічі з рідною мовою. Маркіз де Рів'єр, той самий, якому Карл X одного разу сказав: "До речі, я забув тебе повідомити, що я призначив тобі титул герцога", плакав від зворушення, дивлячись на джерсейські яблуні, і надавав перевагу П'єр-роуду в Сент-Ельє перед Оксфорд-стріт у Лондоні. В цьому ж таки П'єр-роуді мешкав герцог Анвільський, він же Роган і Ларош-фуко. Одного разу герцог Анвільський, у якого була стара мисливська такса, запросив лікаря з Сент-Ельє, щоб проконсультуватися з ним про своє здоров'я, а заодно перевірити стан здоров'я собаки. Він попросив лікаря виписати для такси рецепт. Собака був цілком здоровий — вельможа просто бавився. Лікар виписав рецепт. Другого дня герцог одержав від нього такий рахунок: "За дві консультації:

1. Панові герцогу — один луїдор.

2. Його собаці — десять луїдорів".

Сама доля визначила Нормандським островам стати місцем притулку. Які тільки люди, гнані нещасною долею, не знаходили тут пристановища — від Карла II, коли йому довелося тікати від Кромвеля, до герцога Беррійського, якому доля судила зустрітися з Лувелем! Близько двох тисяч років тому сюди ввірвався Цезар, рокований на загибель від руки Брута. Починаючи з XVIІ століття, ці острови побраталися з усім світом, перед яким уславилися своєю гостинністю, їм властива безсторонність, ява позначає усі краї, що дають захисток зайшлим людям. Острів'яни, дарма що вони роялісти, не цураються поверженої республіки; вони гугеноти, але визнають емігрантів-католиків. Навіть більше, настільки люб'язні щодо них, що, як ми вже казали, так само, як і вони, ненавидять Вольтера. Коли ж, на думку багатьох, в тім числі й на думку державної церкви, ненавидіти ваших ворогів — найкращий спосіб любити нас, то католики, очевидно, вважають, що їх дуже люблять на Ла-маншських островах.

Прибулець, який уникнув загибелі в корабельній катастрофі і знайшов тут тимчасовий сховок, не знаючи, що йому готує доля, трапляється, відчуває глибоку пригніченість, бо навіть повітря в цих пустельних місцях сповнене відчаю; та раптом він вловлює на собі лагідний, легковійний подув вітру й оживає. Що це за подув? Відлуння, слово чи, може, зітхання? Ні, то щось невловиме. Але того "чогось" досить. Хто з нас на цьому світі не відчув могутності цього "щось"!

Років десять-дванадцять тому француз, що недавно поселився на Гернсеї, блукав по одній з піщаних дюн західного узбережжя; йому було тоскно, самотньо; він думав про втрачену батьківщину. По Парижу прогулюються, а на Гернсеї — блукають. Острів видавався йому лиховісним. Весь обрій застеляв туман, хвилі били в берег, море шпурляло на скелі громаддя спінених валів, небо було чорне й зловісне. Одначе була весна, але весна на морі має своє страшне ім'я — "рівнодення". Це пора ураганів, а не зефірів, і можна пригадати травневий день, коли під ударами вітру морська піна злітала на двадцять стіп вище від вершка сигнальної щогли на найвищому майданчику замку Корне. У француза було таке відчуття, ніби він в Англії: він не знав по-англійськи жодного слова; старий розірваний вітром англійський прапор лопотів над напівзруйнованою вежею край оголеного мису; поблизу тулилися дві або три халупи, а вдалині, скільки сягало око, тяглися сипучі піски, чагарники, зарослі вересу і колючого терну — одне слово, ланди; подекуди виднілися вуглуваті обриси приземкуватих батарей з широкими амбразурами; кам'яні брили, обтесані людською рукою, навівали такий же сум, як і скелі, позализувані морськими хвилями; француз відчув, що його охоплює глибока душевна скорбота, з якої починається ностальгія — туга за батьківщиною; він слухав, він дивився — ніде ніякого просвітку; баклани в пошуках здобичі, хмари, що тікають удалину; весь обрій наче засланий важким свинцем; неосяжне блідаво-сіре полотнище спадає з зеніту, привид спліну в савані бур; нічого такого, що подавало б хоч якусь надію, що б нагадувало батьківщину: француз замислився, і ще більше спохмурніла його душа, але ось він підвів голову — із напіввідчиненнх дверей халупи до нього долинув дзвінкий, чистий, ніжний голос; то був голос дитини, яка співала французьку пісеньку: Скоріш в поля, скоріш в ліси, Скоріш назустріч милій!

XIX

Не все, що на архіпелазі нагадує Францію, однаково гарне.

Один добродій розповідав нам, як, прогулюючись в неділю по чарівному острову Серк, він почув куплет старовинного гімну французьких гугенотів — його аж надто піднесено і по кальвіністськи строго виспівував сповнений глибокого релігійного чуття хор віруючих на подвір'ї якоїсь ферми:

Все довкола нас смердить Трупом — здохлим звіром, Лиш один Ісус пахтить Найсолодшим миром.

Сумно і навіть боляче думати, що під ці слова люди в Севеннах ішли на смерть. В цьому куплеті стільки комічного, що він мимоволі викликає посмішку, але ж пісня врешті-решт трагічна. З неї сміються — а над нею треба плакати. Слухаючи цей куплет, Боссюе, один із сорока французьких академіків, кричав: "Убий! Убий!" А втім, для релігійного фанатизму, потворного, коли він переслідувач, зворушливого та величного, коли він сам гнаний, форма гімну нічого не важить. Фанатики прислухаються до іншого, прихованого й темного, але могутнього гімну, який таємниче звучить у їх душах, незважаючи на ніякі слова. Релігійний фанатизм проймає високістю навіть смішне, і хоч би яка була поезія та проза його поборників, він перетворює і цю прозу, і цю поезію могутньою і таємною гармонією своєї віри. Він надолужує потворність слів і виразів величчю взятих на себе випробувань і зазнаних мук. Брак поетичності він компенсує високим злетом сумління. Хай розповіді про мучеництво й плоскі, але що з того, коли мученик сповнений благородства?

XX

Homo edax

Час спливає, і обриси острова змінюються. Острів — твориво океану. Вічна матерія, а не її форма. Смерть постійно перетворює все суще, навіть пам'ятники, створені самою природою, навіть граніт. Все міняє форму, навіть безформне. Споруди, які звело море, руйнуються, як і все інше. Море їх вибудовує, море їх руйнує.

Протягом останніх півтори тисячі років тільки між гирлом Ельби та Рейну із двадцяти трьох островів зникли під водою сім. Спробуйте знайти їх тепер в глибинах моря. В XIII столітті море створило Зюдерзеє, в XV столітті воно затопило двадцять два села і вирило бухту Б'єр-Бош, в XVI столітті, проковтнувши Торум, воно несподівано утворило Долартську затоку.