Тварина, обдарована розумом - Сторінка 55

Швидким кроком спустився бетонованою доріжкою, що вела до пристані, зійшов на невеличкий дерев'яний причал, обіч якого стояла "Карібі", й побачив обох дельфінів, які кружляли одне біля одного.

Серце його закалатало, й він вигукнув:

– Фа! Бі!

Дельфіни завмерли за п'ять чи шість метрів од берега й дивилися на нього, нахиляючи голову то в один, то в другий бік, щоб роздивитися його то правим, то лівим оком. Вони оглядали його так майже цілу хвилину.

– Фа! Бі! Пливіть сюди! – гукнув Севілла. Однак нічого не сталося. Особливо пригнічувало Севіллу їхнє мовчання. – Це я! – гукнув він. – Це Па! Ви пам'ятаєте, я – Па!

Узявши з відра рибину й припавши на коліна, Севілла нахилився на край причалу, простяг її дельфінам. І знову нічого не сталося. Якусь мить вони дивилися то на рибину, то на Севіллу, відтак раптом одночасно, ніби й не порадившись між собою, щоб прийняти таке рішення, відвернулись, відпливли й знову стали кружляти басейном, щоразу, коли вони пливли повз Севіллу й Арлетту, кидали на них той самий погляд, допитливий, холодний.

– Нічого не вийшло! – сказав Севілла, відчуваючи, як щось застряло в його горлянці.

Дивна річ, він не відчував себе дорослим, та у цю мить йому здалося, що його відкинули кудись далеко назад, він почував себе маленьким хлопчиком, якого зненавиділи й знехтували з невідомих йому причин друзі, котрих він любив. До почуття несправедливості додалось іще й приниження. Севілла насилу стримав сльози. Він поклав відро на причал, кинув рибину, що її тримав у руці, й підвівся.

Арлетта доторкнулась до його ліктя:

– Може, ти підпливеш до них?

– Ні, ні, – подумавши трохи, відповів глухим голосом він, – то було б помилкою, вони стали б ще впертішими. Тепер можна зробити тільки одне: дати їм спокій. Ходімо, не стовбичмо тут.

Він обернувся на підборах і пішов угору бетонованою доріжкою. Арлетта крокувала поряд. У її очах застигли сльози. Схил, яким вони йшли, видався їй надто крутим і втомливим. Севілла зупинився й обернувся саме тоді, коли Фа, виринувши з води, мов футболіст, що відбиває м'яча від своїх воріт, зіштовхнув у море відро, що стояло на причалі. Вчинивши це, він тріумфально засвистів, пірнув, виринув з рибиною в зубах і проковтнув її. Бі вчинила так само. Вони їли рибу невірогідно швидко й жадібно. Севілла дивився на них, засмучений і паралізований. Він почував себе знедоленим, скривдженим і приниженим.

– Не захотіли нічого взяти з моїх рук, – сказав він тихо, не знаючи, як звільнитися від болісного сорому.

* * *

– Ви освоїли цей апарат? – запитав Севілла з утомою в голосі.

Пітер підвів голову й подивився на нього. Оцей Севіллин тон надто вразив його.

– Дуже легко. Але не варто вести прямих передач. Є код.

– Чи не могли б ви викликати Адамса? Передайте йому, що в першому контакті – нічого певного. Мовчанка, ворожість. Вони навіть риби не взяли з моїх рук.

Пітеррве обличчя спохмурніло.

– Зараз я це закодую й передам.

– Дякую. Зробіть ласку, скажіть Арлетті, що я не прийду снідати. Хочу полежати.

Сьюзі подивилась на нього своїми виразистими очима.

– Ви занедужали?

– Ні, ні, трохи втомився. Це – дрібниця.

– Я хотіла б сказати вам, що я глибоко засмучена. Він не відповів, тоді вона докинула:

– Ви думаєте, що…

Севілла махнув рукою, обернувся на підборах, вийшов і покрокував коридором. У кожній кімнаті будиночка малося по два виходи: один – на терасу через засклені двері, другий – до коридора. Коридор, що йшов уздовж стіни, оберненої в підвітряний бік, не мав вікон і освітлювався за допомогою потрійного ряду прозорих цеглин, замурованих у стіні на рівні обличчя. Вперше відтоді, відколи він придбав будинок, коридор видався Севіллі дуже похмурим. Севілла дошвендяв до своєї кімнати, опустив штори й кинувся в постіль. А тоді раптом підвівся, схопив свій халат, ліг знову й вкрився ним. Потім витяг пояс халата, розгорнув його на всю довжину, пропустив через пряжку й поклав собі на очі. Він лежав на лівому боці, підігнувши під себе ноги, головою до стіни, схрестивши руки під підборіддям, увесь скоцюрбившись. Не було холодно, але халатом укрився тому, щоб не почувати себе незахищеним. Час минав. Йому не вдавалося ні заснути, ні мислити. Одна й та сама картина знову й знову виникала перед очима з убивчою монотонністю: Бі й Фа, за п'ять метрів од нього, повертали голову ліворуч, відтак праворуч, щоб придивитися до нього.

Відчинилися двері, й пролунав тихий голос Арлетти:

– Ти не спиш?

– Ні, – відповів Севілла. Він обернувся. Пояс, що затуляв йому очі від світла, сповз, і Севілла побачив Арлетту, що стояла біля ліжка з тацею в руках. – Ти принесла мені попоїсти? – спитав, мимохіть встаючи з постелі. Дружина поклала тацю йому на коліна. Севілла взяв сандвіч і за інерцією став жувати. Коли закінчив, Арлетта вилила пиво з бляшанки в склянку й подала. Він сьорбнув кілька ковтків і враз віддав склянку.

– З'їсиш ще один сандвіч?

Розчепірені пальці Севілли пірнули в її волосся, й він заперечливо похитав головою Арлетта поставила склянку на нічний столик, поклала поряд ще один сандвіч і глянула на Севіллу. Коли він почував себе нещасливим, його завжди палило почуття сорому, йому завагалося побути на самоті, й він лягав у постіль. Спершу це її дивувало.

– Вислухай, мила. Ти знаєш, чому ти приголомшена? – якось пояснив їй Севілла. – Бо я реагую в природний спосіб, я ненавиджу все це англосаксонське святенництво, цю показну мужність. Коли я почуваю себе слабким, я не вдаю із себе мужнього, скручуюсь у клубок і чекаю, доки це минеться.

І справді, це завжди миналося, за кілька годин він знову сміливішав, ставав життєрадіснішим.

Арлетта схилилася й погладила рукою його по щоці. Він не сахнувся, але й нічого не сказав, сумний, з погаслими очима. Їй завжди здавалося, що він перебільшує, вигадує на себе, що він не може бути до такої міри пригніченим. А може, це перебільшення й допомагало йому вилікуватися. Може, він доводив свій пригнічений стан майже до карикатури, аби легше його позбутися.

– Я піду, – сказала Арлетта.

Він сумовито посміхнувся їй, відтак знову ліг у постіль, обернувся на бік. Чув, як за нею зачинилися двері. Розшукав пояс халата й знову поклав його собі на очі. Тієї ж миті перед ним виринули образи Бі й Фа. Вони не вгавали нахиляти свої голови ліворуч, потім праворуч, байдуже роззираючи його.

Йому здалося, що він заснув на якусь хвильку, однак, глипнувши на годинника, переконався, що спав дві години. Сів на постелі, халат сповз, і йому стало холодно. Відчинив засклені двері, підійшов знову до нічного столика, взяв сандвіч, склянку з пивом і попростував до пристані. Сонце відразу огорнуло теплом його голову, потилицю, спину, литки. Коли зійшов на дерев'яний причал, почував себе ліпше. Севілла зупинився на самому краєчку, поставив склянку на майданчик для трапа, сів, спустивши ноги над водою. Сонце зігрівало йому груди. Він удихнув у себе пахощі сандвіча, й одразу в нього з'явилося таке відчуття, начебто давно вже забув, як пахнуть хліб і шинка, і знову відкрив ці запахи з такою втіхою, наче після тривалої хвороби.

Відкусив шматок сандвіча; поки жував його, і піднебіння, і язик відчували невимовне вдоволення. Севілла стримував бажання зразу ж проковтнути розжований хліб i м'ясо, намагався їсти повільно, щоб розтягти відчуття новизни, але й жадібність, і поспішність також були своєрідною насолодою.

Коли скінчив їсти, випив решту пива. Воно було тепле, але свіже. Славний напій, недарма його люблять у народі. Витер губи й руки носовичком і подивився на Бі й Фа. Нікчеми! Кляті нікчеми! Вони ігнорують його! Він підвівся й енергійно свиснув по-дельфіновому:

– Фа, розмовляй зі мною!

Фа обернув голову праворуч, відтак ліворуч і спитав:

– Хто свистить?

– Це – я! Це – На! Фа приплив ближче.

– Хто так добре тебе навчив? Коли нас вивозили звідти, ти не вмів добре свистіти.

– Дельфіни. Інші дельфіни.

– Де вони?

– Ти їх побачиш. Вони припливуть сюди.

Наблизилась Бі.

– Самець чи самиця?

– Самець і самиця.

– Я їх не хочу, – заперечила Бі.

– Чому?

– Я їх не хочу!

– Вони були тут раніше від тебе.

– Я їх не хочу!

Севілла обернувся до Фа:

– Фа, чому ти не взяв рибину з моїх рук?

Мовчанка. Фа відвернувся.

– Відповідай, Фа.

Знову мовчанка, по якій Бі несподівано сказала:

– Ти нас обдурив.

– Я?

– Ти дозволив Ба нас викрасти.

– Боб викрав вас, нічого не сказавши мені. Я не давав згоди.

– Ба нам сказав: він дав згоду.

– Боб сказав вам те, чого не було.

– Ма була, коли Ба вивозив нас. Ма нічого не сказала.

– Ба сказав Ма: Па дав згоду.

Після цих слів знову настала тривала мовчанка. Бі і Фа дивилися на Севіллу не вороже, але й не по-дружньому. Вони не наближалися, трималися за кілька метрів од причалу. Більше не відмовлялися від діалога, але все ще не хотіли вступати в контакт.

– Що ж, Бі, – озвався Севілла, – чому ти нічого не кажеш?

Професор звернувся знову до неї, бо знав, що Бі більше неподатлива. Бі схилила голову вбік:

– Може, Ба сказав річ, якої нема. Може, ти сказав річ, якої нема. Хто знає?

– Я, – промовив Севілла, – кажу річ, яка є. Я вас люблю. Згадай же, Бі: На виховав Фа, На дав Фа Бі.

– Але На поставив перепону між Фа і Бі.

Севілла з подивом глянув на неї. Вона докоряє йому! О, жіноче злопам'ятство!

– Однак ти, Бі, знаєш, що тільки задля того, аби навчити Фа англійської мови. Потім я її забрав.

Знову тиша. Відтак озвалася Бі:

– Тепер я не розмовляю. Тепер я плаваю.

– Промов мені слово англійською.

– Ні!

– Чому?

– Я не хочу більше розмовляти мовою людей.

– Я теж, – несподівано озвався Фа.

– Але ж чому? – запитав Севілла, обернувшись до нього обличчям.

Фа не відповів.

– Чому, Бі?

Бі подивилася на нього спершу правим, а потім лівим оком.

– Чому, Бі?

Збігла ціла мить, і Бі відповіла. Дивно! Вона відповіла не свистом, а мовою людей, анітрохи не турбуючись, що це суперечить її недавнім словам. Вона забагла, безперечно, підкреслити, що відмовляється розмовляти англійською не тому, що забула мову, а тому, що так вирішила.

Вона промовила крикливим носовим голосом, але дуже виразно:

– Людина недобра.

Відтак вона обернулась спиною й стала в супроводі Фа кружляти басейном.

* * *

Севілла повернув голову, Арлетта стояла поряд, і він зрозумів, що вона була тут з самого початку розмови з дельфінами.