Тварина, обдарована розумом - Сторінка 56

Вона докірливо глянула на нього:

– Ти не сказав, що йдеш на пристань.

Севілла усміхнувся їй і взяв її підруч. Вона нахилилася до нього, доторкнувшись головою до його рамена.

– Уяви собі ситуацію, – мовив він перегодя. – Віруюча істота палко любить свого бога, що втілює в її очах доброту, істину, шляхетність, і раптом та істота відкриває, що її бог ниций, брехливий і жорстокий, – він показав рукою на Бі й Фа. – Ось що з ними сталося.

– Але, – сказала Арлетта, – вони пом'якли, ти зміг порозмовляти з ними.

– Є деяке зрушення, – Севілла гойднув головою. – Вони зробили поступку лише тому, щоб іще більше наполягти на своєму. Можу сказати тільки одне, що не треба втрачати надії. Дельфіни були приголомшені, вони надзвичайно травмовані. Згадай їхні слова: людина добра, вона гладесенька, має руки. Словом, людина – це бог. А тепер мені варто відкрити рот, як вони вже й підозрюють, що я брешу. Мушу їх переконати у своїй чесності мовою свистів, якою я оволодів тільки наполовину, а в них є можливість будь-коли перервати розмову: "Тепер я не розмовляю, тепер и плаваю". Ти знаєш цю витівку Бі, вона вдавалась до неї не раз, Вона тріумфально відпливає, і, зрозуміло, той телепень Фа відразу пливе за нею.

Севілла замовк.

– Телефонував Адамс, – сказала Арлетта. – Хотів дізнатися, як справи.

– Скажи йому, що нічого нового. Радіозв'язок мені не подобається, кожен, кому тільки заманеться, може розшифрувати наш код.

Арлетта взяла його за руку.

– Прокинулася Меггі, вона чекає на тебе в твоєму кабінеті, хоче поговорити з тобою.

– Господи! – лише вигукнув Севілла.

Меггі сиділа на стільці з скуйовдженим волоссям, заспаними очима, розчервонілим обличчям, з виду серйозна, збуджена й замислена. Севілла сів у фотель за письмовим столом. Йому здавалося, що все його тіло налилось свинцем. Узяв олівця, вирвав аркушик паперу, втупився очима в порожнечу над головою Меггі й промовив безбарвним голосом:

– Ну що ж, Меггі?

І раптом, наче хтось прорвав якусь гать, на нього полився бурхливий струмок слів. Він самохіть поплив за течією і, опустивши очі, уважно слухав, дряпаючи щось олівцем на папері. Вже багато років він не прислухався до Меггі. Його вуха були до неї напівглухі, вони сприймали тільки факти, а не вслухалися в її голос. Коли вона впадала в гарячку, то зараз же і затиналася. Севілла накреслив на папері коло, а в колі розмістив квадратик. "Я запитую себе, як тільки мій слух може виконувати роль цідилка? Звідки дізнається він, що слід сприймати, що то в нього за метод добору? Яким чином він випереджає мою свідомість і знає, чого не слід слухати?" Севілла силкувався зосередити увагу на Меггі, пірнув у струмок її слів, мов невід на морське дно за уловом.

– Він, бідолаха, записав мене під своїм прізвищем. Певне, він був щасливий, що дав мені своє прізвище бодай на один вечір.

"Що ж, вилов чималий. Мій слух сприймає тільки її голос. У Меггі голос не один, а два: чистий і дзвінкий голос секретарки, що робить свою справу на високому професійному рівні; та гарячковий, крикливий і штучний голос, голос передчасно дорослої дівчинки, що переконала себе, мовби всі знайомі їй чоловіки залицяються до неї, – Севілла підвів голову й зиркнув на Меггі. – Очевидно, їй байдуже, що я не слухаю її. Насправді їй не потрібен співрозмовник, вона розмовляє не до мене, а просто собі гомонить, їй потрібен тільки привід, щоб виговоритися. Їй треба надати значимості своїм словам, остаточно повірити в них".

– … вам усвідомити свою відповідальність.

– Прошу? – сказав Севілла, схопившись з місця. – Яка відповідальність?

– О, – промовила Меггі чистим дзвінким голосом секретарки, – ви мене не слухали. Ну що ж, гаразд. Ви мене ніколи не слухаєте. Мені завжди здається, що я кидаю слова на вітер.

– Даруйте мені, – зніяковів Севілла, – я трохи стомився.

Меггі зміряла його поглядом, і її пойняла ніжність. ""Правда, він стомлений має вид, проте він чудовий, скидається на хлопчика. Звісно, Арлетта не з тих жінок, що йому потрібна. Вона надто хтива, а не ніжна, забагато підтримує його горилячі нахили, нахили рогатої людини, завжди готової накинутися на вас. Я боюся цього латинянина. Згадую перший рік, коли він доводив мене до гарячки. Щоночі мені здавалося, що він виростав з-під землі в куточку моєї кімнати, голий, волохатий, кремезний. Він наступав просто на мене, гриз своїми темними очима. Мене брав страх. Я уявляла його руки, що здирали з мене піжаму, оголювали груди, й він роздавлював мене своєю вагою. Мені так було лячно, що я й не чинила опору".

– Ви щось сказали про мою відповідальність, – озвався Севілла.

Меггі мовчала. Севілла підвів голову. Дівчина, перевівши подих, глипнула на нього. Очі у нього трохи розгублені, на чолі виступив піт.

– Ви не можете заперечити, – раптом заговорила вона пискливим голосом, – що ви зробили все можливе, аби розлучити мене з нареченим. О, я не докоряю вам, мовила б навіть, що добре розумію почуття, якими ви керувалися.

Відлуння її слів докотилося аж за поріг кімнати, де й розтануло. Севілла накреслив ще один квадратик у колі й дбайливо заштриховував його. "Бідна ця дівчина. Її свідомість гарячково звужується, вона не перестає жувати одне й те ж, не здатна більше мислити про щось інше. Лишилося п'ять днів до 13 січня, п'ять днів до історичного повороту століття. Мільйони, сотні мільйонів людей, можливо, загинуть, планета на грані війни й, можливо, спустошення, а для Меггі це – ніщо. Вона замкнулася у свою шкаралупу, занурилася в своїй одержимості й клопочеться про свою жіночу долю".

Хтось легенько постукав у двері. З'явилася стурбована Арлетта.

– Ходімо, любий. Повернулися Дезі й Джім, вони не миряться з Бі й Фа.

* * *

Севілла подивився на годинника. Шість. Ще година спливла. На перший погляд у гавані нічого не відбувалося. Дезі й Джім розмістилися біля "Карібі", Бі й Фа – в іншому кінці бухти. Обидві пари дельфінів, причаївшись, спостерігали одне за одним. Час від часу одна з самиць видавала пронизливий свист, на який інша, наче луна, відповідала.

Севілла обернувся до Арлетти:

– Ти була тут, коли припливли Дезі й Джім?

– Так. Без будь-якого попередження Бі накинулася на Дезі й укусила її. Дезі в боргу не лишилася і відповіла їй тим самим. Цю бійку самиць перервав Джім, який кілька разів ударив хвостом Бі, не кусаючи її. Бі відступила.

– А Фа?

– Фа не заворушився. Він залишився в своєму кутку, а коли Бі припливла до нього, то кинув їй докір за та поведінку.

– А що ж далі?

– Самиці розмовляють, обмінюючись свистами. Звинувачують одна одну в захопленні території. Складається враження, що вони сперечаються за місце. Насправді ж тільки Дезі зв'язана з гаванню, або, достоту кажучи, з "Карібі". Адже Бі і Фа тільки-но припливли, вони ще не почувають себе тут господарями. А ось Джім, як "дикий" дельфін, напевне, почуває себе, мов той заброда. Питання стосується Бі. Те, що Бі докоряє Дезі, чому та вдерлася на її територію, – справжнє лицемірство. Вона не хоче бачити Дезі, ось і все.

– Мудре тлумачення поведінки "жінки", – з усмішкою сказав Севілла.

Він подивився на обидві пари, що причаїлися по своїх кутках. Свисти припинилися. Севілла повів далі:

– В крайньому разі можна залишити все так, як є, однак, на мій погляд, то було б нерозумно. Поки це лише сварка самиць, нічого страшного не трапиться. Але якщо втрутяться самці, можна сподіватися всього. Обидва вони майже однакові на зріст, їх майже не можна відрізнити, один з них цілком міг би забити іншого.

– Що ти робитимеш?

– Запропоную їм компроміс.

Севілла підійшов до краєчка дерев'яного причалу й просвистів:

– Фа! Бі! Послухайте!

Спливла мить, по якій Фа подав голос:

– Я слухаю.

– Вдень, – сказав Севілла, – ви лишаєтеся в гавані, вночі ви віддаєте її двом іншим дельфінам.

Бі й Фа ледь чутно обмінялися свистами, відтак Фа підплив на кілька метрів ближче до Севілли й спитав:

– А куди ми підемо вночі?

– Я покажу вам печеру, недалеко звідси.

Фа поплив до Бі, й знову вони обмінялися свистами. Севілла прислухався, але звуки були такі низькі, що йому не вдалося їх почути.

Фа підплив ще ближче.

– Бі й Фа погоджуються.

І щоб переконатися, що не помиляється в умовах, він заговорив:

– Вдень гавань наша. Вночі – їхня.

– Так.

– Ти нас ведеш і приходиш по нас?

– Так.

– Ти приносиш нам рибу?

– Так.

Фа обернувся й подивився на Бі.

– Що ж, – озвалася Бі, – ходімо.

Тепер, коли вона згодилася на таку пропозицію, здавалося, що їй уже не терпиться, хочеться, аби швидше їх відмели до печери.

– Я йду по човна, – пояснив Севілла. – Я вас проведу. Він підіймався бетонованим схилом, швидко перебираючи ногами. Арлетта насилу встигала за ним.

– Ти не боїшся лишати Бі й Фа в відкритому морі?

Той кивнув головою.

– Зовсім ні. Ти запам'ятала реагування Фа: "А куди ми підемо вночі?" В цьому запитанні є якась заклопотаність. Вони не люблять більше людину, але ще не знають, як без неї жити.

– Так, – погодилася Арлетта. – Думаю, що ти маєш слушність. Мене вельми вразило запитання Фа: "Ти приносиш нам рибу?" Дивно. Я розумію, Фа народився в неволі, йому ніколи не випадало ловити рибу. Але ж Бі?

Севілла відчинив двері повітки.

– Пітере, – запитав він, – чи можемо ми скористатися меншим гумовим човном?

– Надовго?

– На якусь годину.

– Годину він витримає. Але потім, прошу вас, доставте його сюди. Він занадто випустив повітря. Думаю, що вентиль пропускає або якийсь шов.

– Гаразд.

Севілла обернувся до Арлетти.

– Почекай хвильку на мене. Маю слово сказати Меггі.

Він полишив їх і пішов до свого кабінету. Меггі сиділа нерухомо, склавши руки на колінах. Зарипіли двері, вона обернулася й подивилася на Севіллу, в її очах був глибокий смуток самотності.

– Меггі, – мовив Севілла, не заходячи до кімнати, перепрошую, у мене немає часу зараз, щоб з вами більше поговорити. Та все ж таки скажу вам про своє рішення, як я прийняв, коли слухав вас: завтра ви поїдете в Денве до тітки, де кілька днів відпочинете.

– В мене багато роботи, – відказала Меггі.

– Тим гірше для роботи.

– Ви все своєї, – докинула вона роздратовано. – Ви й не усвідомлюєте, що пропадете без мене.

– Тим гірше для мене. Вам треба відпочити. – І рішуче додав – Це вирішено.

Дівчина опустила очі й покірно мовила:

– О'кей! Що ж, ви хазяїн.

Перегодя вона стрепенулася, випросталася, підвела очі й, не глянувши на Севіллу, мовила пронизливим і крикливим голосом:

– Власне, ви мов той страус ховаєте голову в піску, не хочете дивитися правді в очі.