Убивство під час дощу - Сторінка 4

— Ти повинен це зробити. Але Дравек не вбивав хлопця. Він занадто м'який душею, щоб зважитись на таке.

Коли ми повернулися до міста, був уже полудень. Вранці я тільки легенько перекусив і відтоді більш нічого не їв. Отож я вийшов на Бульварі, а М'Джі поїхав шукати Дравека.

Я хотів знати, що ж усе-таки сталося з Карлом Оуеном, але не припускав і думки про те, що його міг убити Дравек.

Поївши в кафе, я нашвидку переглянув газету. Прочитати в ній щось про Стейнера я не сподівався, і таки нічого там не знайшов.

Підкріпившись, я пройшов шість кварталів Бульваром, щоб зазирнути до Стейнерової книгарні.

6

Перший поверх будинку був поділений навпіл, і другу половину займав ювелір, що торгував у кредит. Він саме стояв біля входу — високий, сивий, чорноокий єврей із діамантом у дев'ять каратів на руці. Коли я проходив повз нього, він несміливо, але лукаво посміхнувся.

Підлога у Стейнеровій книгарні від стіни до стіни була заслана грубим синім килимом. Навколо курильних [106] столиків стояли сині шкіряні крісла, на вузьких столах лежали комплекти книжок у тиснених оправах. Решта книжок стояли за склом. Панельна перегородка з одними дверима відокремлювала цю залу від задньої частини книгарні, а в кутку біля перегородки за письмовим столом із лампою під абажуром сиділа молода жінка.

Вона підвелась і підійшла до мене, похитуючи худими стегнами в тісній чорній сукні. Жінка мала біляве волосся з попелястим відтінком і зеленуваті очі під густо нафарбованими віями. У вухах висіли великі агатові сережки, а волосся було гладенько зачесане назад, її нігті покривав сріблястий лак.

Жінка, певно, думала, що подарувала мені привітну усмішку, але, як на мене, то була роблена гримаса.

— Вам щось треба?

Я насунув капелюха на самі очі і уривчасно спитав:

— Де Стейнер?

— Його сьогодні не буде. Може, я покажу вам...

— Я продаю, — пояснив я. — Те, що він давно шукав.

Сріблясті нігті торкнулися кучерика над вухом.

— А-а, ви продаєте... Ну, тоді приходьте завтра.

— Стейнер захворів? Я можу під'їхати до нього додому, — з надією запропонував я. — Він захотів би побачити те, що я маю.

Це її приголомшило. Щоб перевести подих, жінці потрібна була якась хвилина. Одначе самовладання вона не втратила.

— Це... це марна розмова. Сьогодні його немає в місті.

Я похитав головою, вдаючи розчарованого, трохи підняв капелюха й зібрався вже піти, коли це раптом двері в панельній перегородці прочинились і з них виглянув прищавий юнак, якого я бачив напередодні ввечері. Помітивши мене, він відсахнувся, але я встиг розглядіти на підлозі картонні коробки.

Коробки були відкриті й напаковані якимись старими книжками. Навколо них метушився чоловік у новому робочому халаті. Отже, частину Стейнерових запасів збиралися кудись перевозити.

Я вийшов на вулицю, спустився до рогу й завернув У провулок. За Стейнеровою книгарнею стояв невеликий чорний ваговозик із сітчастими бортами. На машині не було ніякого напису, але крізь сітку виднілися картонні коробки. Я побачив, як чоловік у робочому халаті виніс із чорного ходу ще одну коробку й поставив її в кузов.

Я повернувся на Бульвар, пройшов із півкварталу й на стоянці таксі помітив вільну машину. В ній сидів [107] хлопець із свіжим обличчям і читав журнал. Я показав йому гроші й запитав:

— Поїздимо по сліду?

Він окинув мене поглядом, тоді сховав журнал за дзеркало заднього огляду й відчинив дверцята.

— Це я люблю, шефе! — весело відказав юнак.

У кінці провулка ми розвернулись і стали чекати поруч із пожежним гідрантом.

Коли на ваговозику вже стояло з десяток коробок, чоловік у новому робочому халаті сів за кермо й запустив двигун. Він хутко промчав провулком униз, тоді звернув ліворуч і поїхав вулицею далі. Мій водій рушив за ним. Ваговозик доїхав до проспекту Гарфілд, потім повернув на схід. Рух на проспекті був пожвавлений, а ваговозик мчав швидко, і ми дуже відстали.

Я сказав про це своєму водієві, але ваговозик раптом звернув з проспекту на північ і виїхав на Бріттані-стріт. Коли й ми виїхали за ним на ту вулицю, ваговозик уже десь зник.

Мій юний водій заспокоїв мене крізь скляну перегородку в кабіні, і ми почали поволі підніматися по Бріттані-стріт, виглядаючи ваговозика за кущами обабіч вулиці. Заспокоїтись я не міг.

Через два квартали на схід Бріттані-стріт перетинала ще одна вулиця, Рендалл-плейс. Тут на розі стояв білий багатоквартирний будинок. Його фасад виходив на Рендалл-плейс, а з боку Бріттані був в'їзд у підземний гараж. Коли ми проминали цю будівлю, мій водій сказав, що ваговозик має бути десь неподалік. І тут я побачив його в гаражі.

Ми зупинилися перед багатоповерховим будинком, я вийшов з машини й попростував до під'їзду.

Переговорного пристрою тут не було. Бюрко швейцара стояло під самісінькою стіною, так ніби ним уже давно не користувалися. Прізвища мешканців були написані на панелі з поштовими скриньками, пофарбованими в золотий колір.

Квартирі під номером 405 відповідав напис "Джозеф Марті". Так звали хлопця, який розважався з Кармен Дравек, поки її татусь дав йому п'ять тисяч доларів, щоб він відчепився від неї і забавлявся з якоюсь іншою дівчиною. Це міг бути той самий Джо Марті.

Я спустився сходами униз і відчинив двері з шибкою із армованого скла у темний гараж. Чоловік у новому робочому халаті переставляв коробки до кабіни вантажного ліфта.

Я зупинився біля нього, запалив сигарету й почав мовчки спостерігати. Це йому не дуже сподобалось, але він не озвався й словом. Трохи згодом я сказав: [108]

— Простежте за вагою, друже. Ліфт розрахований лише на півтонни. Куди ви це везете?

— У чотириста п'яту, до Марті, — пояснив чоловік і поглянув на мене так, наче вибачався за свої слова.

— Чудово, — сказав я. — Тут, здається, є що почитати.

Я піднявся сходами, вийшов на вулицю і знову сів у таксі.

Ми повернулися в центр міста і під'їхали до будинку, де була моя контора. Я щедро заплатив водієві. Юнак залишив мені брудну візитну картку, яку я відразу викинув до мідної плювальниці поруч з ліфтами.

Дравек підпирав стіну біля дверей моєї контори.

7

Після дощу стало ясно й тепло, проте він був у тому самому замшевому плащі з поясом. Плащ унизу був розстебнутий, і під ним виднівся жилет. Краватка зсунулась убік. Обличчя в Дравека нагадувало сіру маску, нижня частина якої вкрита чорною щетиною.

Вигляд він мав жахливий.

Я відчинив двері, поплескав Дравека по плечу, пропустив до кімнати й запросив сісти. Він задихався і не міг вимовити жодного слова. Я дістав з письмового столу пляшку житньої горілки й налив дві чарки. Він мовчки випив обидві. Потім важко сів у крісло, на мить заплющив очі, застогнав і витяг із спідньої кишені білий конверт. Поклавши конверта на стіл, прикрив його своєю великою волохатою рукою.

— Розкажіть, будь ласка, про Карла, — попросив я. — Сьогодні вранці я бачився з Фіалкою М'Джі.

Дравек тупо глянув на мене. Нарешті сказав:

— Гаразд. Карл був славний хлопець. Одначе я не можу розповісти про нього багато.

Я сидів і чекав, дивлячись на конверт під його рукою. Він теж не зводив з нього очей.

— Можете прочитати, — пробурмотів Дравек. Він неквапно підсунув конверта до мене й забрав руку з таким виглядом, наче віддавав усе найдорожче, задля чого варто було жити. В його очах виступили сльози й покотилися по неголених щоках.

Я взяв конверта й оглянув його. Домашню адресу Дравека було написано акуратними друкованими літерами, поруч стояв штемпель спішної пошти. Я відкрив конверта й побачив лискучу фотокартку.

У кріслі тикового дерева сиділа гола Кармен Дравек з нефритовими сережками у вухах. її очі були ще божевільніші, [109] ніж тоді, коли я їх бачив. На звороті фотокартки не було ніякого напису. Я поклав її на стіл лицем униз.

— Розкажіть мені про це, — обережно попросив я. Дравек витер рукавом сльози, склав руки на столі й почав розглядати свої брудні нігті. Пальці його тремтіли.

— Мені подзвонив якийсь чоловік, — похмуро сказав він. — І зажадав десять тисяч доларів за фотопластинку й відбитки. Справу треба залагодити сьогодні ввечері, а то вони віддадуть усе до якоїсь бульварної газети.

— Це цілковита дурниця, — заспокоїв я його. — Бульварна газета таким не скористається. Хіба що схоче роздути якусь справу. Але що це за справа?

Дравек повільно підвів повіки, ніби вони були в нього свинцеві.

— Це ще не все. Той чоловік каже, що з ними жарти погані. Або ми швиденько дійдемо згоди, або моя донька потрапить за грати.

— Що це за справа? — знову спитав я, натоптуючи люльку. — Що каже Кармен?

Він похитав своєю великою кудлатою головою.

Я її не питав. Бідолашна дівчинка... Зовсім роздягнена... Ні, я не допитувався... Ви, мабуть, ще не розмовляли зі Стейнером?

— Не встиг, — пояснив я. — Хтось мене випередив. Дравек вражено витріщив очі й роззявив рота. Було видно, що про нічну подію він нічого не знає.

— Учора ввечері Кармен виходила з дому? — байдужно запитав я.

Дравек сидів усе ще з роззявленим ротом і напружено міркував.

— Ні, — нарешті промовив він. — Кармен захворіла. Коли я прийшов, вона лежала в ліжку. Вона взагалі не виходила... Що ви хочете сказати... про Стейнера?

Я потягся по пляшку з горілкою, наповнив чарки й закурив люльку.

— Стейнера вбили, — сказав я. — Комусь набридли Стейнерові витівки, і той хтось зрешетив його. Вночі, коли йшов дощ.

— Боже! — вражено вигукнув Дравек. — Ви там були?

Я похитав головою.

— Я — ні. Але там була Кармен. Ось що мав на увазі той ваш чоловік. Певна річ, стріляла не вона

Oбличчя в Дравека почервоніло від гніву. Він стис кулаки, з горла в нього вихопився хриплий подих, на шиї запульсувала жилка.

— Це неправда! Моя дочка хвора. Вона не виходила з дому. Коли я повернувся, вона лежала в ліжку.

— Ви вже казали мені про це, — промовив я. — Звичайно, це правда. Я сам привіз її додому. Покоївка знає, але вважає за краще мовчати. Кармен була в Стейнеровому будинку, а я спостерігав збоку. Пролунали постріли, і хтось утік. Я не бачив убивцю. А Кармен була надто п'яна, щоб помітити його. Ось чому вона хвора.

Дравек намагався спинити погляд на моєму обличчі, але очі його були безтямні й порожні, наче в них згасло світло. Він стис руками бильця крісла. Великі суглоби в нього на пальцях напружилися й побіліли.

— А мені вона не сказала, прошепотів Дравек.