Униз і вгору за течією - Сторінка 12

Дай боже кожному так працювати. По триста-чотириста рубликів чистенькими на місяць. У тебе стільки виходить?

— Ні.

— Ну, ось бачиш. Перебирайся-но до нас. У нас краще. Народ не той, усі свої. Коли хто лайкою і обкладе — то й що, все одно далеко не почують. А тебе в газеті ледь покритикували, так про це вже увесь білий світ знає. Ну, добре, заходь, побачиш, як я живу. Гарно живу. Вихвалятися не хочу, сам побачиш.

— Зайду обов'язково.

— А коли що — справді перебирайся. — Славко голосно зареготав.— Але я тебе в свою бригаду не візьму. Сердься — не сердься, а не візьму. У мене, знаєш, як треба крутитися? О-го-го! А ти працівничок уже не той. Я тебе Стьопці Шел-ковникову підсуну. Він візьме. Отож помізкуй.

Ображатися на Славка було неможливо. Є ж такі щасливі люди, в яких усе, що б вони не мололи, виходить до ладу, добре й безневинно.

І потяглися дні — ясні, сонячні й довгі.

Віктор ніяк не міг звикнути до того, що він уже приїхав, йому здавалося, ніби він усе ще в дорозі і зупинився десь неподалік від рідного села, так недалечко, що іноді раптом несамохіть можна вийти на знайомі місця, пам'ятні з дитинства і колишніх гостин, поринути в їх утаємничений і заповітний дух і відчути в собі чисту й трепетну схвильованість від їх близькості. Він був поряд, і все ж осторонь, і там, де він нині перебував, висіло інше небо — однобоке й нерівне, надто перехняблене одним краєм над водою; лежала інша земля, яка в рідкісні потаємні хвилини нагадувала землю, на якій він ріс, і все-таки чужа й невиразна; хилилися під небом інші обрії і стояло в центрі усього цього інше село — велике, строкате й гамірне. Він ладен був повірити, що приїхав сюди невчасно — або надто пізно, або рано, але не в свою годину, що загубилася десь, по той чи інший бік від цих днів.

Він багато блукав лісом; йому було приємно йти, занурюючи ноги в траву, прибираючи від обличчя важкі, пружні ві-ти й жадібно, якось особливо загострено вслухаючись у пташине різноголосся, в перестукування дятлів, що аж заходилися дробом, у шелест листя; на його душу спадало м'яке, спокійне раювання, заколисуючи всі тривоги, однак він знав, що це почуття могло виникнути де завгодно, в будь-якому лісі, а не лише тут, не бриніло воно тим єдиним, уже неповторним, пристрасним і наївно-розчуленим відгуком, що його пробуджують рідні місця. Втративши щось головне, основне якесь осердя, навколо якого зливалися воєдино, в одне коло, вони розбрелися хто куди, перетворилися у віддалено-знайомі, що стали ледь упізнаними, постарілими від плину часу закамарками, нагадуючи всього лиш спомини, які теж можуть явитися де завгодно.

На третій день після приїзду він поплив з Миколою на риболовлю. Вони зупинили човна між затопленими деревами, наживили на гачки хробаків і тут-таки, біля борту, з одного та іншого боку човна, опустили в воду капронову, важку від грузила жилку, залишивши її кінець у руках. Усі хитрощі полягали в тому, щоб час від часу посмикувати за цю жилку, показуючи хробака і підсікаючи рибу, а тому й пристрій цей називався смикалкою. Не минуло й п'яти хвилин, як Микола витяг першого окуня. Далі й Віктор відчув, як заходила під рукою волосінь, і почав квапливо вибирати її. За дві години вони вдвох накидали у човен більше відра окунів. Це була майже механічна робота: опустити волосінь, почекати, підсмикнути, ще почекати, ще підсмикнути коротким ривком, відчути розпач обдуреної рибини і витягнути її на повітря. Азарт, яким спочатку пройнявся Віктор, швидко минув, а очікування, нетерплячка, лютий і солодкий відчай, без яких риболовля не є риболовлею, ще не визрівши, лопалися і щезали, не приносячи належної у таких випадках утіхи.

Він допоміг матері посадити картоплю і залюбки поливав вечорами огірки. Проте найчастіше все-таки не знав, як зладнати з часом, і знову й знову йшов до лісу. Пробував писати, взявся було за олівця, але мати, побачивши, так рішуче сказала: "Та ти відпочивай, відпочивай, буде час іще, наморочишся зі своєю писаниною", — що в нього опустилися руки і він скорився. Найімовірніше, вона так і не повірила в його пояснення газетної рецензії, яку йому показували першого вечора, бо не раз ловив на собі її занепокоєно-уважний, із стражданням, погляд і відчував надмірне і нав'язливе, наче до недужого, піклування. Однак Віктор не хотів доводити нічого більше за те, що вже сказав, та, мабуть, і не зміг би. Він здогадувався, що для багатьох у селі став, очевидно, ізгоєм, якому ніде більше не знайшлося місця, невдахою, що приїхав сюди зализувати свої рани, або ким-небудь у такому дусі; на нього дивилися з тією самою пильністю й інтересом, що несамохіть виказують хворобливу й співчутливу цікавість. Ще раз його переконала в цьому зустріч зі своїм шкільним учителем Василем Петровичем, чоловіком уже літнім, допитливим, котрий над усе на світі полюбляє порозумувати про президентські вибори в Америці та про військові перевороти в малих країнах. Побачивши Віктора на вулиці, Василь Петрович чимдуж заквапився до нього і з перших же слів, радісно й схвильовано, не даючи Віктору й рота розкрити, почав заспокоювати його, говорити про те, що невдачі й помилки можуть трапитися в кожного, але в будь-якому випадку не треба впадати у відчай, що він розуміє, як тяжко зараз Віктору... Віктор слухав його й усміхався, але усмішка ця, не маючи підтримки, дедалі згасала й згасала, аж поки нарешті і геть перетворилася на терплячу й болісну гримасу.

Двічі чи тричі, замислившись над чимось, він зупинявся посеред села розгублений і здивований: де це він? Куди забрів? Довкола стояли незнайомі будинки і йшли незнайомі люди, які не мали з ним жодного зв'язку,— тоді робив над собою зусилля, щоб пригадати, чому він тут, проте, коли н пригадував, з'ясовував і отямлювався, все одно переживав розпливчасте здивування: авжеж, тепер ясно, в чому річ і як він сюди потрапив, але неясно, що йому тут було потрібно. І, кваплячись, він повертав назад. Переконував себе, що треба зачекати ще кілька днів, аби призвичаїтися, зійтися з усім, що його оточувало, в повному розумінні й близькості, поєднати в собі те уявлення про село, яке жило в ньому всі ці роки, з картиною, яку він тут побачив, однак дні минали і нічого не змінювалося. Він знав, що сам винен у цьому, і однаково нічого не міг з собою вдіяти.

І він здався. Залишившись якось з матір'ю наодинці, він рішуче оголосив:

— З наступним теплоходом я поїду.

Вона скинула на Віктора зляканий погляд, довго дивилася на нього розгублено й мовила:

— Місця собі не знаходиш. 7 Він погодився:

— Не знаходжу.

Через два дні після цього він від'їжджав. Мати й батько мовчки й пригнічено чекали, щоб провести його на пристань; Віктор востаннє зайшов до хати попрощатися з бабунею. Вона насилу підвелася з постелі, заплакала і так само з плачем перехрестила його.

— Ти вже не пиши там, чого не велять,— мовила вона крізь сльози.

Віктор не витримав і засміявся:

— Що ти, бабуню?! Про що ти говориш?!

О, свята простота — як же нам без тебе, як же!

І знову теплохід. Взяти каюту цього разу не вдалося: увесь теплохід був забитий туристами (ох, уже ці подорожуючі поїздами та пароплавами туристи, ці повніючі жінки і лисіючі чоловіки, які й ніг-бо не хочуть натомити і які увесь сенс таких подорожей вбачають лише в спілкуванні між собою,— хто поставить пам'ятник вашій гіркій і кумедній невтомності?). Решта пасажирів забилися по кутках і визирали звідти перелякано і з цікавістю, а навколо реготали, співали, бренькали, ганялися одне за одним, наче діти,—• теплохід найбільше нагадував циганський табір. Добре ще, хоч мати поклала Віктору на дорогу якихось коржиків, бо довелося б голодувати: ресторан було віддано тільки туристам, а буфет на цей час вони вже розграбували.

Віктор залишив валізу внизу біля бабусь, що вчотирьох тулилися на одній лаві, і блукав по палубі. Далекі береги були нерухомими, вода спокійною, і від того, що теплохід рухався вперед, створювалося враження неквапливої і поважної зустрічної течії. Літо було в розпалі, аж палахкотіло, піднеслося у височінь, по обидва боки від води все було охоплене його рівним і світлим врунистим вогнем.

Дні, що їх Віктор пробув у селі, згорнулися в один туманний, невиразний клубок, який уже встиг кудись закотитися, і Віктор ніяк не міг повірити в те, що він уже повертається назад. Він намагався збагнути, що змусило його поїхати, можна сказати, навіть утекти з села, але намагання ці були

кволими. Здається, він не шкодував, що поїхав. Певно, треба поїхати, аби повторити все спочатку: сісти в місті на теплохід, милуватися по дорозі річкою, її берегами й течією і прокинутися вдосвіта від загадкового шкрябливого звуку й побачити затоплені дерева, нові береги й нові села, пройнятися здивуванням і острахом від повені — побачити й заново пережити все те, що він уже бачив і пережив у цій поїздці, але стати самому вже іншою людиною, досвідченішою і розважливішою, яка добре і ясно уявляє собі, куди вона їде і що там знайде.

І він знав уже, що так воно й вийде,— нині ж, незабаром.