Униз і вгору за течією - Сторінка 9

Віктор розглядівся, але посадки, звичайно, не знайшов. Серед дерев бродили телята, копалися свині, чомусь усі плямисті, схожі одна на одну; походжали, високо піднімаючи ноги, кури.

Попереду, стрибаючи через великі коров'ячі коржі і сполохуючи з них великих зелених мух, бігли племінники. Старшого звали Саньком, ім'я молодшого Віктор забув: коли він приїздив сюди востаннє, тому було років з півтора, він ледве-ледве перевалювався на своїх коротких, неймовірно кривих ногах, які в нього постійно намагалися заплестися. Зараз ноги нібито вирівнялись, принаймні до цілком припустимої норми. Батько йшов збоку; Віктор завважив, що хода в нього стала зовсім старечою, важкуватою, він рухався, присідаючи частіше звичайного, мовби приховуючи когось і кладучи поклони наперед. Минулого року в нього замкнувся шостий десяток — не жарти.

— Надовго приїхав? — обережно запитав батько.

— Ще не знаю. Поживу.

Він і справді не міг сказати нічого певного. Як вийде, загадувати зараз не варто. Літо в нього було вільним, і він мав приховану надію, якщо все складеться добре, повністю прожити його тут, попрацювати і відпочити. Через місяць у дружини відпустка, і тоді вони з сином, певно, теж приїдуть сюди — на чисте повітря, на молоко з-під корови, на свіжу зелень і ягоди. Віктор допоможе батькові з матір'ю накосити сіна і дочекається серпня, коли полізуть гриби, — він не мав більшої душевної втіхи, більшої радості, ніж вийти з кошикоМ одразу по ранковій росі в ліс, у ті особливі, добре знані ним заповітні місця, що їх уподобали рижики чи грузді, і, націлившись, насторожившись, у гарячому азарті, що підступав, уже з узлісся зробити перший широкий огляд. Однак до цього ще далеко, до цього він ще попрацює—" спокійно, вдосталь, не підганяючи себе, він буде вдоволений, якщо вийдуть лише два чи три невеликі оповідання — задля того тільки, аби не ослабла рука.

Вони вийшли на вулицю й почали підніматися по ній угору. Віктор з цікавістю роззирався. Яке вже тут село — перед ним було велике робітниче селище. В один і в другий бік кількома довгими порядками витягнулися ряди будинків, щосили димів димар якогось явно виробничого призначення, під ним червоніла приземкувата будівля цегляної кладки.

— Скільки ж тепер у вас тут вулиць? — запитав він у батька.

— Вулиць? — загинаючи пальці, батько почав рахувати: — Внизу— Набережна, біля поля — Нагірна, де школа стоїть — Шкільна. Наша — Криволуцька, тут з Криволуць-кого села багато живуть. А ще є Поштова— по пошті. П'ять чи шість. Попервах кожне село своєю вулицею будувалося, а тепер усе перемішалося.

— І багато всього люду?

— А дідько його знає. Я, вважай, половини не знаю. Хазяїв ще знаю, хто своєю хатою живе, а зараз тут повно вербованих. Ці сюди їдуть, назад втікають, їх не запам'ятаєш.

На тротуарі скрізь лежали собаки. Вони лінькувато піднімали голови, дивилися назустріч задумливим, оцінюючим поглядом, але з місця не рухалися, і їх треба було обходити. Корови захопили мілкі, запущені рівчаки вздовж тротуарів. Біля воріт стояли люди, що вийшли подивитися, хто пройде з теплохода; Віктор вітався з усіма підряд, знайомими і незнайомими, йому відповідали й запитували батька:

— Сина, виходить, діждався, Степановичу?

— Діждався,— казав батько.

З однієї вулиці вони повернули на іншу, перейшли на протилежний бік. Батько зупинився:

— Впізнаєш?

Ні, він не впізнав свою хату і, якби був один, мабуть, проминув би її. Видалася вона йому тепер зовсім невеличкою і старенькою, з підсліпуватими, як у зимарці, віконцями, з "почорнілими колодами в стінах, що геть потріскалися, і нерівними, безглуздо випнутими вуглами. Але це була вона, і тепле й гірке почуття вдячності й провини наринуло на Віктора і стисло йому серце.

— Чого ж це ви гостей не зустрічаєте? — гукнув батько.

— Яких гостей? ■— почув Віктор зляканий голос матері з сіней і побіг на нього.

За годину вже сиділи за столом. Зібралися всі свої: батько, мати, дядько, або, краще сказати, Микола, батьків брат, якого Віктор ніколи дядьком не величав, бо той був старший за Віктора лише на якихось п'ять років і в них давно вже склалися прості й приятельські стосунки; дружина Миколи — Настя, жінка напрочуд урівноважена й добра, з трохи важкуватим від надмірної доброти обличчям; їхні дітлахи Санько і Генка, що зустрічали Віктора на пристані і які несподівано виявилися ніякими не племінниками йому, а двоюрідними братами; Галина, в родичанському вузлику Вікторові тітка, яку він тіткою так само не називав, хоча вона була старша за Миколу; Галину раніше знав увесь район, вона одержала орден за колгоспний город, а тепер, виявляється, працювала прибиральницею в школі. Бабуня до столу не пішла, зосталася сидіти в себе на ліжку, куди їй подали чай, і вона пила його вприкуску з пиляним цукром, що його привіз їй з міста Віктор, і уважно прислухалася до балачки, зрідка вступаючи в неї і знову замовкаючи, аби зайнятися чаєм.

Батько наливав горілку й розповідав, як Санько з Ген-кою перші побачили на теплоході Віктора й побігли до ньо-го, а він довго не міг збагнути, про що вони стрекочуть, ба, ніхто нині Віктора не чекав.

— А я знала, що він цього року приїде,— заявила мати.— Може, на перший пароплав не надіялася, а взагалі все одно знала.

— Звідки ти знала?

— Звідки. Знала, бо знала.

Вона дуже постаріла й згорбилася, і Віктор дивизся на неї розгублено, з ніжною і сумною недовірою: невже це вона, його мати? Що з нею скоїлося? Та й батько теж.." У батька за вухами з'явилися глибокі западини, позначиз-ши череп, голова стала по-дитячому маленька, сухе обличчя геть покреслили зморшки. І тільки бабуня, здавалося, не змінилась, мовби їй старіти далі було вже нікуди і вока вперлася в якусь останню невидиму межу, за якою на цьому світі немає продовження. Віктор упіймав себе на тому, що відчуває до цих рідних, найближчих йому людей дивне почуття любові й відчуження, спротиву їм, їхній старості, їхньому рухові у споконвічну людську сторону, куди на неї видимому й мовчазному непослабному ланцюжку вони мимоволі тягнуть і його. І вже ввижалося, вірилося йому, що він приїхав сюди лише для того, аби збагнути, як далеко він просунувся слідом за ними, де, на якій позначці тепер перебуває, і попросити, вмовити їх, щоб вони не квапилися.

Найбільше говорили про колишнє село, про те, хто куди з нього виїхав, як склалася їхня доля. Згадували про колгосп, у якому жили бідно, проте весело й дружно, разом спізнавалися в робочому запалі, коли надходили жнива, і разом спізнавалися в обмані, утаюючи сотки від податків, коли приїжджав хто-небудь переписувати городи, або посилаючись на болячки, коли зволікати далі з власним сінокосом було неможливо. І, розвереджена, розтриюджена спогадами, схлипнула Галина, пожалілася:

— У колгоспі я хоча б людиною була, а тепер...

— То їхала б з колгоспом,— сказав Микола. Вона з несподіваною злістю огризнулася:

— А ти чому не поїхав?

— Мені не треба. Мені й тут добре.

— Ну й мені не треба. Куди я від своїх? Хоча моя доля така була: на землі працювати, а не бруд за дітьми щодня підтирати.

— Ага,— раптом голосно й радо озвалася бабуня з ліжка— радо тому, що пригадала, не забула докинути до діла.— Он Лукія поїхала й року не прожила. Це ж як? А якби її не зачіпали? — і, вже отямившись, отверезілим голосом, боляче і з стогоном сказала, звертаючись до одного Віктора: — Адже померла Лукія, царство їй небесне, по" мерла. І року не протягла на новому місці. Все, кажуть, горювала, назад просилася. Тут хоча б поле своє, а там усе до крапелиночки чуже. Вона й не винесла. Дуже, кажуть, плакала перед смертю.

— А як вода піднімалася? — почав питати Віктор.— Одразу чи як звичайно прибувала після дощів?

Вони помовчали, збираючись із спогадами і поволі поринаючи в ту недавню, але важливу, переломну для всіх пору, коли все це відбулося.

— Ти гадаєш, валом? — заговорив батько і похитав головою.— Ні. Але швидко.— Він ще помовчав.— А я перед тим усе спускався туди. На бережку посиджу, вулицею, де хати стояли, пройдуся...

— Тягло,— підтвердив Микола.— Я теж ходив. Вона лається, — він кивнув на Настю, — те, се треба по хазяйству, а мене туди манить. Вже знали, що ось-ось будуть затоплювати. Жалко. Так ніби прощатися ходили. З роботи прийду, поїм — не поїм, а вже під гору треба. Як злодій, утечу і ховаюся де-небудь. Дивишся: там наш никає і там... Дядю Єгора Плотникова Мишко щодня звідти матюком виганяв. Сяде й сидить, ніч — не ніч, він наче примерз.

— Ага,— скинулася бабуня, яка слухала досі з нетерпля-че-стражденницьким напруженням на обличчі.— А покійників потопельниками зробили — це ж як? Вони вже померли, а на них все одно не зважили. Це ж як?

— Та що вже зараз про покійників говорити...

— А чого ж не говорити?! Там твоя бабця лежала. Всі наші там лежали. А тепер де їх шукати, під яким берегом?

— Ну ось,— вів далі батько.— А останнього разу так було. Тільки згори спускатися, дивлюся: річка вже здулася, кипить. Я скоріш туди. Боюся, не потонути б, а ноги несуть — не вдержиш. До дороги добіг, а вода з іншого боку, саме до нашого двору підійшла. І лізе, й лізе, оком видно, як лізе. Я задкую від неї, але дивлюся, не тікаю. Сміття підняло, яке було, вуглини, кропиву, лободу теребить. До хати докотилася, де хата наша стояла, і вирвою давай крутитися— у запілля, значить, кинулася. Поки дивився, озирнувся, а вона вже мене збоку обійшла, вже брести треба. На першу гору за Єгоровим городом заліз, бачу, народ із села біжить. А спочатку один був, нікого більше, перший її, холеру, зустрів.

— А ми того дня на сіножать ходили,— пригадала Настя.— Ти був тоді чи ні? — повернулася вона до Миколи.

— А хто з тобою, цікаво, ще був, коли не я? Може, Стьопка-козак на нашу корову косив?

— А, був, був. Туди вранці пішли — все нормально, назад до річки підбігаємо — батечку ти мій — що ж це таке на білому світі коїться! Місток через річку зірвало, він, лебедик, посередині плаває, а вода по траві — ш-ш-ш — так і шумить, так і шумить. Як додому добиратися? Полізли ми знову нагору. Далеко-о довелося обходити, до старої вер-хівської дороги дійшли — ніде більше не перебратися. Біжу й боюся: ану ж, як усе на світі цією водою затопило — і старе село, й нове.