Урфін Джюс і його дерев'яні солдати - Сторінка 9

Це пугач Гуамоко намагався стримати нестерпний сміх.

Розчервонілий від гніву, Урфін вигнав усіх придворних.

Подумавши ще кілька годин, він скоротив свій титул, що віднині мав звучати ось як:

"Урфін Перший, могутній король Смарагдового міста і всієї Чарівної країни".

Знову було запрошено придворних, і цього разу іспити закінчились благополучно. Новий титул оголосили жителям і викривлення його прирівнювалось до державної зради.

З нагоди присвоєння Урфіну королівського титулу було призначено народне свято. Знаючи, що на це торжество ніхто з мешканців міста і його околиць добровільно не з'явиться, головний розпорядник Руф Білан і генерал Лан Пірот вжили належних заходів. Ще опівночі напередодні свята, коли всі спали, до будинків жителів рушили дуболоми. Вони будили людей і, напівсонних, тягли на палацову площу. Там вони могли досипати чи не спати зовсім — як хто хотів, — але піти звідти не могли нікуди.

Отож, коли Урфін у розкішній королівській мантії з'явився вранці на балконі палацу, він побачив на площі величезний людський натовп. Залунали навіть поодинокі вигуки "ура!". Це кричали приспішники Урфіна і його дерев'яні солдати.

Заграв оркестр. Але це був не той оркестр, мистецька гра якого славилась по всій країні. Незважаючи на погрози, музиканти відмовились грати, й інструменти передали придворним та дерев'яним солдатам. Дуболоми одержали ударні інструменти: барабани, тарелі, трикутники, литаври. А придворним дали духові: труби, флейти, кларнети.

І як же. грав цей створений за королівським наказом оркестр!

Труби хрипіли, кларнети вищали, флейти, завивали, наче розлючені коти, барабани й литаври гупали не в лад. До речі, дуболоми так старанно лупцювали по барабанах, що шкіра на них швидко порвалась, і барабани змовкли. А мідні тарелі одразу потріскались і почали страшенно деренчати. І тоді людей, що зібралися на площі, охопили нестримні веселощі. Вони корчились зо сміху, затискали собі роти долонями, але шалений регіт все одно проривався зовні. Дехто навіть падав на землю і, лежачи, гиготів до знемоги.

Придворний літописець занотував у книжку, що ці народні веселощі були виявом радості з нагоди сходження на престол всемогутнього короля Урфіна Першого.

Церемоніал закінчився запрошенням усіх бажаючих на бенкет у королівський палац.

… Гінгема з задоволенням поїдала мишей і п'явок, цю звичну їжу чарівників. Але Урфін, незважаючи на всі наполягання пугача Гуамоко, ніяк не міг відважитись проковтнути хоча б одну п'явку чи з'їсти мишку. І він вирішив обдурити своїх гостей.

Напередодні бенкету він викликав свого кухаря Балуоля і мав з ним наодинці довгу й таємну розмову. Вийшовши від правителя, товстун кривлявся, ледь стримуючи сміх. Він багато віддав би, щоб розповісти комусь про таємницю, котра пов'язала їх з Урфіном. Та ба! Це було йому заборонено під страхом смерті. Балуоль повиганяв з кухні поварів, зачинив двері й заходився готувати…

Бенкет уже закінчувався. Придворні осушили вже чимало бокалів за здоров'я імператора.

Урфін сидів за столом на чільному місці, на троні Гудвіна, що його зумисне перенесли сюди з тронної зали, аби ніхто не забував про велич завойовника. Смарагди було вийнято звідусіль, окрім трону, і коли на ньому всідався Урфін Джюс, сяйво дорогоцінного каменю робило вираз суворого сухого обличчя диктатора ще неприємнішим. На спинці тронного крісла сидів пугач Гуамоко, сонно стуливши жовті очі. А поруч стояв ведмідь Топотун, пильнуючи, щоб хтось із не досить поштивих гостей не дозволив собі якусь вільність.

Двері прочинились, увійшов товстий кухар, несучи на золотій таці дві страви.

— Улюблені наїдки вашої величності готові! — оголосив він і поставив страви перед королем.

Придворних аж затрясло, коли вони роздивились, що приніс кухар. На одній тарелі височіла купка копчених мишей з закрученими гвинтом хвостиками, а на другій — чорні слизькі п'явки.

— У нас, чарівників, свій смак, — сказав Урфін, — і він може видатися трохи дивним для вас, простих людей…

Ведмідь Топотун прогарчав:

— Хотів би я глянути на того, кому видасться дивним смак повелителя!

У могильній тиші, що запанувала за столом, Урфін Джюс з'їв кілька копчених мишей, а потім підніс до рота п'явку, і вона почала звиватися в його пальцях.

Придворні опустили очі, і лише головний розпорядник Руф Білан незмигно дивився в рот повелителя.

Та як здивувалися б очевидці цієї незвичної сцени, якби вони дізнались про таємницю страв, що була відома лише королю й кухареві. Чарівна їжа була майстерно підроблена. Мишей було приготовлено із ніжної кролятини. П'явок кухар Балуоль випік із солодкого шоколадного тіста, а звиватись їх примушували спритні пальці Урфіна.

Своїм фокусом Урфін розраховував убити двох зайців: переконати пугача, що він став справжнім чарівником, і здивувати й налякати своїх підлеглих.

Першої мети він досяг. Гуамоко, який при свічках недобачав, повірив і схвально захитав головою. Друге бажання Урфіна теж було повністю задоволене. Повернувшись додому, розпорядники і радники розповіли своїм про те, що бачили, й, звичайно, не обійшлося без перебільшень.

Країною поширилася чутка, що Чарівник Урфін на бенкеті ковтав живих ящірок і гадюк. Ця звістка сповнила серця людей жахом й огидою.

Через три доби після бенкету придворний літописець подав розширену доповідь, у якій незаперечно доводилось, що рід Урфіна йде від стародавніх королів, котрі колись правили Чарівною країною.

Із цього літописець зробив два важливих висновки. По-перше, Урфін зійшов на престол за законним правом як спадкоємець стародавніх володарів. По-друге, чарівниці Стелла та Вілліна без усякого на те права присвоїли собі землі Урфіна, і на тих нахабних загарбниць треба піти війною і все від них одібрати.

В нагороду за свою працю літописець одержав срібний підстаканник, який одібрали в одного купця і який ще не потрапив до скарбниці палацу.

Щоб стежити за людьми і виловлювати невдоволених, Урфін Джюс вирішив створити поліцію. Солдати для цього були надто незграбні.

Для зразка Джюс виготовив першого поліцейського, доручив справу своїм підмайстрам, і незабаром поліція заполонила довколишні міста й околиці.

Поліцейські були тонші і слабші від солдатів, але довгі ноги робили їх досить спритними, а здоровенні вуха дозволяли підслухати будь-яку розмову. Поспішаючи, підмайстри замість рук пристосовували їм розгалужені дерев'яні кореневища, вкорочуючи відростки, що слугували пальцями, якщо ті виявлялись задовгими. У декого з поліцейських нараховувалось по сім і по десять пальців на кожній руці, та Урфін вважав, що від цього руки будуть іще чіпкішими. Правитель озброїв поліцію рогатками, і завдяки великій практиці, вона користувалась цією зброєю надзвичайно спритно.

У начальника поліції були найдовші ноги, найбільші вуха, найбільше пальців на руках, ніж у будь-кого з його підлеглих, він мав право, як і головний державний розпорядник, у будь-який час заходити до Урфіна Джюса з необхідною інформацією.

У підвалі палацу день і ніч невтомно працювали колишні солдата, а нині єфрейтори, зелений і блакитний, що стали вправними столярами.

Вони витісували безголових дуболомів і складали їх штабелями в кутках майстерні. Окремими купками, немов дерев'яні кулі, лежали голови. Для кожного взводу виготовлявся капрал із червоного дерева.

Урфін Джюс увечері зачинявся у спеціальній кімнаті і там. вирізьблював на них замість очей зелені, червоні і фіолетові скляні ґудзики.

Голови він насаджував на тулуб і посипав живильним порошком. Викликане до життя поповнення дуболомної армії фарбували і після просушки виводили на подвір'я, де вони поступали у розпорядження до капралів та палісандрового генерала Лана Пірота, дірку в голові якого Урфін дбайливо залатав і відполірував.

Під командуванням капралів взвод за взводом виходив чітким маршем за ворота палацу.

Армія Урфіна Джюса чисельністю сягала ста двадцяти солдатів. Місто й околиці постійно патрулювали дозори. Окремі взводи було послано до Блакитної країни Жуванів та до Фіолетової країни Мигунів, щоб призначені там намісники змогли тримати народ у покорі.

НА ДОПОМОГУ ДРУЗЯМ

ДИВНИЙ ЛИСТ

инув майже рік відтоді, як Еллі повернулась до Канзасу з Чарівної країни, відмежованої від світу пасмом високих гір і Великою пустелею.

У Канзасі все було, як і колись: і неосяжний степ навкруги, і пшеничні лани, і курні шляхи, що перетинали рівнину. Не стало лише будиночка-фургона, в якому буревій заніс Еллі й Тотошка до країни Гудвіна. Замість фургона фермер Джон поставив будиночок. У ньому тепер і мешкала сім'я — сам Джон, його дружина Анна і донька Еллі.

Одного літнього вечора до ферми Джона підійшов стомлений подорожній з рюкзаком за плечима. Був він середнього віку, широкоплечий і дужий, з довгими м'язистими руками, а замість лівої ноги у нього була прикріплена до коліна дерев'янка, що залишала на курному шляху круглі сліди.

Ішов він ходою моряка, повільно розгойдуючись, ніби ступав хиткою палубою. Сміливі, широко поставлені сірі очі на засмаглому обвітреному обличчі дивились так, ніби вглядались в океанську далечінь.

Тотошко з гавкотом кинувся до незнайомця, намагаючись гризнути його за дерев'яну ногу. На дзвінкий гавкіт Тотошка обернулася Анна, яка саме годувала курей.

Вона кинулась до подорожнього, обняла його, заливаючись сльозами.

— Братику Чарлі! — схлипувала Анна. — Ти повернувся, ти живий!

— Звичайно, живий, якщо повернувся, — спокійно підтвердив Чарлі Блек, обіймаючи сестру.

— Але ж твій капітан написав нам років п'ять тому, що ти попав у полон до людожерів на острові Куру-Кусу!

Еллі, яка стояла на ґанку, здригнулась зі страху: вона ж бо знала, що таке людожери. Але чому мама ніколи не розповідала їй про дядька Чарлі, котрий плавав на кораблі й потрапив на острів до людожерів?

Врешті ця загадка незабаром розгадалась.

— Еллі, — покликала Анна, — привітайся з дядьком Чарлі!

Еллі ступила вперед і простягла руку, але Чарлі підхопив дівчинку на руки й поцілував.

— Ти пам'ятаєш мене, маленька? — спитав він. — Хоча навряд: тобі було всього три роки, коли я був у вас востаннє. Та мама, напевно, розповідала тобі про мене?!

Еллі поглянула на маму, не знаючи, що відповісти на це запитання.