В пошуках Аляски - Сторінка 2

Уявив цю нашу розмову:

"Привіт. Це твій перший рік?"

"Ага. Ага. Я з Флориди".

"Круто. То ти звичний до спеки".

"Я ж не з Аїду",– пожартував би я. Справив би гарне враження. А він приколений. Цей Майлз крутий.

Але цього, певна річ, не сталося. Нічого не бувало так, як мені уявлялося.

Знудившись, я повернувся до кімнати, скинув футболку, ліг на розпечений вініловий матрац на нижньому ліжку й заплющив очі. Я не зазнав нового народження в Христі, з хрещенням і сльозами, але навряд чи це приємніше, ніж наново народитися людиною без минулого. Я почав згадувати людей, про яких я читав: Джона Ф. Кеннеді, Джеймса Джойса, Гемфрі Богарта,– всі вони вчилися в школах-інтернатах і зазнали там чимало пригод – Кеннеді, наприклад, обожнював приколи. Подумав про Велике Можливо і про те, що могло мене очікувати в цій школі, про людей, з якими я познайомлюся, про мого майбутнього сусіду по кімнаті (за кілька тижнів перед тим мені прийшов лист, у якому писалося, що його звати Чип Мартін, але більше ніякої інформації). Хай хто він там був, я молився Богу, щоб він привіз арсенал потужних вентиляторів,– я ж бо жодного не взяв, а навколо мене на матраці вже утворилася калюжка поту, від чого мене охопила така огида, що довелося облишити свої роздуми і відірвати від ліжка дупу, знайти рушника і витерти піт. А потім я подумав: "Спершу розпакуюся, а тоді вже шукатиму пригод".

Приклеївши на стіну скотчем карту світу і сховавши майже всі речі до комода, я помітив, що від гарячого вогкого повітря спітніли навіть стіни, і вирішив, що зараз не час для фізичної праці. Зараз час для приємного холодного душу.

У маленькій лазничці за дверима стояло величезне дзеркало на повен зріст, тож, нахилившись відкрутити кран, неможливо було уникнути споглядання власної голизни. Мене завжди дивувала моя худорлявість: від плеча до зап'ястя руки були однаково тоненькі, в ділянці грудей не було ні жиру, ні м'язів; мені стало ніяково, і я подумав: а не можна зробити щось із дзеркалом? Відсунувши білу фіранку, я пірнув у душову кабінку.

На жаль, душ виявився спроектованим на людину приблизно мені до пояса, тож холодна вода вдарила мене під ребра – з силою вмираючого струмочка. Щоб умити залите потом обличчя, довелося присісти і розкарячитися. Мабуть, Джону Ф. Кеннеді (який, якщо вірити біографії, на зріст був шість футів[1], як і я оце) у його школі-інтернаті так розкарячуватися не доводилося. Ні, тут усе по-іншому, й поки водичка бігла на моє спітніле тіло, я думав про те, чи знайду я тут оте Велике Можливо, чи я глобально прорахувався.

Коли, помившись, я відчинив двері лазнички, обгорнувши стегна рушником, то побачив невисокого кремезного хлопця з кучмою каштанового волосся. Він затягував у кімнату величезну туристичну торбу захисного кольору. На зріст коротун був футів п'ять, не більше, але за статурою – наче Адоніс у мініатюрі, а разом з ним у кімнату влетів несвіжий сморід курива. "Чудово,– подумав я.– З сусідою доводиться знайомитися голяка". Він заніс торбу, зачинив двері й підійшов до мене.

– Я – Чип Мартін,– низьким голосом, як у радіодіджея, оголосив він. І не встиг я відповісти, додав: – Я потиснув би тобі руку, але тобі ліпше збіса міцно тримати рушника, поки не вдягнешся.

Засміявшись, я кивнув (круто, еге ж? кивнути?) і сказав:

– А я – Майлз Голтер. Приємно познайомитися.

Я схопив чисті труси, блакитні спортивні шорти "Адидас" і білу футболку, пробурмотів, що буду за секунду, і знову зник у лазничці. Оце враження справив!

– А батьки твої де? – крикнув я з лазнички.

– Батьки? Тато зараз у Каліфорнії. Сидить, напевно, в своєму улюбленому кріслі. Або за кермом вантажівки. Але, в будь-якому разі, він пиячить. А мама зараз, либонь, саме з території школи виїжджає.

– А! – зронив я, вже одягнений, не знаючи, як реагувати на такі інтимні подробиці. Напевно, і питати не слід було, якщо воно мені не треба.

Чип кинув кілька простирадл на горішнє ліжко.

– Полюбляю горішні полиці. Сподіваюся, ти не проти.

– Та ні. Мені байдуже.

– Бачу, ти кімнату прикрасив,– зауважив він, показуючи на карту світу.– Мені подобається.

І почав раптом називати країни. Монотонно, наче вже робив це тисячу разів.

Албанія.

Алжир.

Американське Самоа.

Андорра.

Афганістан.

Тощо, тощо. Тільки скінчивши з країнами на "а", він звів погляд і побачив моє зачудування.

– Можу і продовжити, але ти, певно, знудишся. Це я за літо вивчив. Боже правий, ти й уявити не можеш, яка в нас там, у Нью-Гоупі, в Алабамі, нудьга влітку. Все одно що сидіти і спостерігати за тим, як росте соя. Ти сам звідки, до речі?

– З Флориди,– відказав я.

– Не бував я там.

– А це вражає... твоє знання країн,– сказав я.

– Ага, у кожної людини є якийсь талант. Я все легко запам'ятовую. А ти?..

– Е-е-е... а я знаю багато чиї останні слова.

Запам'ятовувати останні слова – це моя слабкість.

У когось слабкість до шоколаду, а в мене – до передсмертних висловлювань.

– Наприклад?

– Мені подобаються останні слова Генріка Ібсена. Це драматург.

Про Ібсена я багато знав, але не прочитав жодної його п'єси. П'єси я читати не любив. Я любив читати біографії.

– Та мені відомо, хто це,– сказав Чип.

– Ага, ну, він довгий час хворів, і якось доглядальниця йому каже: "Здається, вам сьогодні вранці ліпше",– а Ібсен подивився на, неї й мовив: "Навпаки",– і помер.

– Моторошно,– засміявся Чип.– Але мені подобається.

Він розповів мені, що вже третій рік у "Калвер-Кріку". Почав з дев'ятого класу, а нині, як і я, в одинадцятому. Сказав, що отримує стипендію. Халява. Він почув, що це найкраща школа-інтернат в Алабамі, подав документи і написав у вступному творі, що йому дуже хочеться потрапити до школи, де можна читати товсті книжки. Проблема в тому, писав він, що вдома батько постійно б'є його книжками, тому він з метою безпеки тримає тільки тоненькі книжки в м'якій обкладинці. На другому році його навчання Чипові батьки розлучилися. Йому "Крік", як він його називав, подобається. Але: "Тут треба бути обережним – і з учнями, і з учителями. А я терпіти не можу обережності",– вишкірився він. Я теж терпіти не міг обережність – принаймні хотів би.

Розповідав він мені все це, розпаковуючи свою торбу і жужмом кидаючи одяг до комода. Чип не вважав за потрібне мати окремі шухляди на шкарпетки й на футболки. Він вірив у рівноправність шухляд і пхав у них усе, що туди влазило. Мою маму від такого грець би хопив.

Закінчивши "розпаковуватися", Чип грубувато ляснув мене по плечу, мовив:

– Сподіваюся, ти дужчий, ніж видаєшся,– і вийшов з кімнати, лишивши двері відчиненими. За кілька секунд знову вистромилася його голова: він бачив, що я не зрушив з місця.

– Ходімо, Майлзе Голтер. У нас до біса справ.

Ми попрямували до вітальні з телевізором,– за словами Чипа, більше ніде по всій території школи кабельного ТБ не було. Влітку вітальня правила за склад. Її майже до стелі напакували канапами, холодильниками, згорнутими килимами, і зараз там аж мурашилося від школярів, які намагалися відшукати і повитягати свої речі. Чип з деким привітався, але мене не представив. Він ходив лабіринтом канап, а я стояв біля дверей, силкуючись не заважати хлопцям, які витягали меблі крізь вузькі Двері.

Десять хвилин Чип шукав свої речі, і ще годину ми тягали їх до себе – від вітальні до кімнати №43 ми ходили чотири рази. Заки ми закінчили, мені кортіло залізти в Чипів міні-холодильник і проспати там тисячу років, але у самого Чипа, здається, був імунітет і до втоми, і до інфаркту. Я сів на його канапу.

– Кілька років тому я знайшов її по сусідству на узбіччі,– розповів він про канапу, встановлюючи мою "Соні-плейстейшн" на свою шафку на взуття.– Шкіра трохи порепалася, але хто б нарікав. Збіса класна канапа.

На канапі не просто було кілька тріщин: на тридцять відсотків це був ніжно-блакитний шкірозамінник, а на сімдесят – поролон, та мені вона теж здавалася збіса класною.

– Гаразд,– сказав Чип.– Майже все.

Він підійшов до свого столу і вийняв з шухляди сріблястий скотч.

– Потрібна тільки твоя валіза.

Я підвівся, витягнув її з-під ліжка, а Чип поклав її поміж канапою і "Соні-плейстейшн" і почав одривати тонкі смужки скотчу. Він наклеїв їх на валізу так, що вийшов напис "СТОЛИК".

– Ось,– мовив він. Сів і поклав ноги на... е-е-е... "СТОЛИК".– Готово.

Я сів поруч, Чип подивився на мене і раптом сказав:

– Слухай. Я не представлятиму тебе товариству "Калвер-Кріку".

– Е-е-е... о'кей,– вичавив я, хоч слова і застрявали в горлі. Я ж тягнув його канапу під палючим сонцем, а тепер я йому не подобаюся?

– Загалом, тут два угруповання,– почав пояснювати він дедалі палкіше.– Є звичайні учні, які живуть тут постійно, як я оце, і є "п'ятиденки": вони вчаться тут, але всі вони – діти багатіїв з Бірмінгема, тут живуть п'ять днів на тиждень, а на вихідні їдуть у свої прохолодні кондиційовані особняки. Це круті діти. Мені вони не подобаються, я їм теж не подобаюся, тож якщо ти гадаєш, що як у старій своїй школі був збіса популярним чуваком, то й тут будеш збіса популярним чуваком, то нехай краще тебе зі мною не бачать. Ти ж ходив до звичайної школи?

– Е-е-е...– відказав я. І неуважно заходився розколупувати канапу, застромивши пальці в мочалисту білину.

– У звичайну, бо якби ти вчився в приватній, кляті шорти з тебе не сповзали б,– він засміявся.

Я носив шорти низько, бо думав, що це круто. Нарешті я відказав:

– Так, я ходив до звичайної школи. І я не був збіса популярним чуваком, Чипе. Я був простим чуваком.

– Ха! Це добре. І мене не називай Чипом. Називай мене Полковником.

Я притлумив сміх.

– Полковником?

– Ага. Полковником. А тебе ми назвемо... гм-м-м... Пампушечком.

– Га?

– Пампушечком,– повторив Полковник.– Бо ти худий. Це називається "іронія", Пампушечку. Чув про таке? Ну, гайда, цигарок роздобудемо і як слід розпочнемо новий навчальний рік.

Він вийшов з кімнати, знову певен, що я піду за ним, і на цей раз я так і вчинив. На щастя, сонце схилялося до обрію. Минувши п'ять дверей, ми дісталися кімнати №48. До дверей скотчем була прикріплена біла дошка для записів. На ній синім маркером було написано: "Аляска живе сама!"

Полковник пояснив мені: 1) це Алясчина кімната; 2) Аляска лишилася в кімнаті сама, бо дівчину, яка повинна була з нею жити, наприкінці минулого року витурили; 3) у Аляски є цигарки, хоча Полковник і не подумав запитати, чи 4) курю я, а 5) я не курив.

Він стукнув у двері один раз, але гучно.