В пошуках Аляски - Сторінка 4

Слова "пиятика і бешкет" змусили мене запідозрити, що я потрапив, за маминим визначенням, у "лиху компанію", але ці двоє були надто вже розумні як на "лиху компанію". Аляска прикурила наступну цигарку від попередньої і повідомила, що Полковник був розумний, але перш ніж приїхав у "Крік", життя ще не бачив.

– Я цю проблему швидко вирішила,– всміхнулася вона.– До листопада, завдяки мені, він уже завів собі першу дівчину, гарнюню не-п'ятиденку на ім'я Дженіс. За місяць, щоправда, він її покинув, бо вона була багатою, а у нього злидні в крові, але байдуже. І ми того ж таки року організували наш перший прикол – засипали підлогу в четвертій аудиторії тонким шаром кульок. Відтоді, звісно, ми трохи просунулися,– Аляска засміялася. Отак Чип став Полковником – військовим розробником усіх їхніх приколів, а Аляска завжди була Аляскою – невичерпним творчим джерелом цих приколів.

– Ти розумний, як і він,– мовила вона.– Тільки тихіший. І симпатичніший, хоч цього я не казала, бо я кохаю свого хлопця.

– Так, ти теж нівроку,– зронив я. Її комплімент мене приголомшив.– Але я цього теж не казав, бо кохаю свою дівчину. Хоча постривай. Справді. У мене ж немає дівчини.

– Не переймайся, Пампушечку,– засміялася Аляска.– Як я щось і можу для тебе зробити, то це знайти тобі дівчину. Укладімо угоду: ти дізнаєшся, що це за лабіринт такий і як з нього вибратися, а я тобі забезпечу сексуальний досвід.

– Домовилися.

Ми потиснули руки.

За хвилю я вже йшов разом з Аляскою до гуртожитку. Цикади цокотіли на одній ноті, як і вдома, у Флориді. Ми йшли в пітьмі, й Аляска раптом обернулася до мене і запитала:

– Буває в тебе таке поночі: ідеш ти – і раптом стає страшно і з'являється бажання чимдуж рвонути до хати, хоча це і безглуздо, і соромно?

Взагалі-то це занадто особисто, щоб ділитися таким практично з незнайомкою, але я зізнався:

– Ага, безперечно.

Якусь мить вона мовчала. А відтак схопила мене за руку і прошепотіла:

– Гайда-гайда-гайда! – і помчала вперед, тягнучи мене за собою.

за сто двадцять сім днів до

аступного дня по обіді я, кліпаючи повіками, щоб піт не заливав очі, вішав на двері плакат з репродукцією Ван Гога. Полковник сидів на канапі, оцінюючи, чи рівно я вішаю, і відповідав на мої нескінченні запитання про Аляску. "Хто вона така?"

– Вона з Вайн-Стейшна. Можна проскочити повз і не помітити, і, наскільки я зрозумів з Алясчиних розповідей, саме так і слід робити. Її хлопець навчається у Вандербільті на стипендії. Грає в якомусь гурті на бас-гітарі. Про її рідню майже нічого не знаю.

"А він їй реально подобається?"

– Гадаю, так. Вона його не зраджувала, а це найперша ознака.

Тощо, тощо. Цілий ранок я більше нічим зацікавити себе не міг: ні плакатом, ні відеоіграми, ні навіть розкладом уроків, що його того дня оголосив Орел. Він представився мені й мовив: "Ласкаво просимо до "Калвер-Кріку", пане Голтер. Учням нашої школи надається чимало свободи. Якщо ви нею зловживатимете, то пошкодуєте. Мені ви здаєтеся чемним юнаком. Не хотілося б з вами попрощатися". І втупився у мене чи то серйозно, чи то всерйоз хижо. "Аляска називає це Фатальним Поглядом,– пояснив Полковник, коли Орел пішов.– Якщо він ще раз так на тебе подивиться, тебе попалили".

– О'кей, Пампушечку,– мовив Полковник, коли я зробив крок від плаката. Він висів не зовсім рівно, але майже добре.– Годі вже про Аляску. За моїми підрахунками, у нас у школі дев'яносто дві дівчини, і всі вони без винятку не такі божевільні, як Аляска, в якої, до речі, вже є хлопець. Я йду обідати. Сьогодні у нас за графіком буфрито.

І він вийшов, лишивши двері відчиненими. Почуваючись ідіотом, я підвівся, щоб зачинити двері. Полковник, на півдорозі до виходу, обернувся:

– Господи! Ти йдеш чи ні?

Про Алабаму можна багато недоброго сказати, але не можна звинуватити алабамців у тому, що вони бояться смаженого. За перший тиждень мого перебування в "Калвер-Кріку" в їдальні вже подали смажену курку, смажений курячий стейк, смажену окру[2], і це я вперше відкрив для себе, що смажені овочі можуть бути смачними. Я вже був готовий навіть до того, що тут підсмажать і зелений салат. Але виявилося, що це все не могло зрівнятися з буфрито – цю страву винайшла Морін, разюче (і цілком виправдано) огрядна кухарка "Калвер-Кріку". Буфрито, тобто обсмажене у фритюрі бурито з квасолею, не залишить у вас ніяких сумнівів у тому, що смаження поліпшує будь-яку страву. Того дня, сидячи в їдальні за круглим столом з Полковником і ще п'ятьма незнайомцями, я вп'явся зубами в хрустку скоринку першого у своєму житті буфрито і зазнав кулінарного оргазму. Моя мама готує нормально, але мені відразу захотілося взяти з собою Морін додому на День подяки.

Полковник представив мене (назвавши Пампушечком) хлопцям, які сиділи з нами за хистким дерев'яним столом, але я відреагував тільки на ім'я Такумі – про нього вчора згадувала Аляска. Це був худенький японець, усього на кілька дюймів вищий од Полковника, він говорив щось із напханим ротом, у той час як я пережовував своє буфрито повільно, смакуючи хрустку страву з квасолею.

– Боже,– сказав Такумі,– як приємно дивитися на людину, яка вперше в житті скуштувала буфрито.

Я здебільшого мовчав – по-перше, мене ніхто ні про що не питав, та і хотілося добре наїстися.

Але Такумі стриманістю не відзначався – він кусав, і жував, і ковтав, водночас балакаючи.

Розмова за обідом точилася навколо Марії, дівчини, яка повинна була жити в одній кімнаті з Аляскою, і її хлопця Пола, одного з п'ятиденків. Я зрозумів, що їх витурили останнього тижня минулого навчального року за, як висловився Полковник, "тричинство" – їх заскочили за вчиненням воднораз трьох злочинств, які караються у "Калвер-Кріку" виключенням зі школи. Коли їх попалив Орел, вони лежали в ліжку голі ("генітальний контакт" – злочин №1), у п'яному вигляді (№2), та ще й косячка курили (№3). Ходили чутки, що хтось на них наклепав, і Такумі, здається, мав намір з'ясувати, хто це був,– принаймні кричав про це з напханим ротом на всю їдальню.

– Пол, звісно, виродок,– мовив Полковник.– Я б на них не клепав, але якщо спиш із п'ятиденком, який їздить на "ягуарі", вважай, ти це заслужила.

– Чувак,– заперечив Такумі,– т'оя ді'шина...– він нарешті проковтнув те, що було у нього в роті,– твоя дівчина теж п'ятиденка.

– Щира правда, – засміявся Полковник.– Хоч як воно прикро, це незаперечний факт. Але вона не така, як Пол.

– Не зовсім така,– вишкірився Такумі. Полковник знову зареготав, а я не зрозумів, чому він не став на захист своєї дівчини. Про мене, хай моя дівчина буде хоч бородатим циклопом на "ягуарі", я був би радий бодай тому, що є з ким цілуватися.

Того вечора, коли Полковник заскочив у кімнату №43 по цигарки (він, здається, призабув, що вони взагалі-то належали мені), мені було байдуже, що він мене з собою не погукав. У старій моїй школі люди вічно одне одного ненавиділи – ботани ненавиділи спортсменів тощо,– а мені це завжди здавалося марнуванням часу.

Полковник не розповів мені, де був по обіді й куди збирався ввечері, але двері він по собі зачинив, тож я припустив, що мене він з собою не бере.

Ну й гаразд: я цілий вечір гуляв інтернетом (ніякого порно, чесне слово) і читав "Останні дні" – книжку про Ричарда Ніксона і Вотергейтський скандал. На вечерю я розігрів собі в мікрохвильовці буфрито, яке Полковник поцупив з їдальні. Я згадав, що так само збував вечори і у Флориді, тільки тут харчі смачніші й нема кондиціонера. Лежати в ліжку і читати – приємна знайома справа.

Я вирішив, що розумно буде вчинити так, як мені б мама порадила: добре виспатися перед першим навчальним днем. Французька за розкладом о 8:10, і я подумав, що вдягнуся і дійду до кабінету щонайбільше за вісім хвилин, тому поставив будильник на 8:02. Прийняв душ і ліг у ліжко, чекаючи, коли ж сон урятує мене від спеки. Близько одинадцятої я збагнув, що від крихітного вентилятора, прикріпленого до мого ліжка, буде більше користі, якщо я скину футболку, тож заснув на простирадлах у самих боксерках.

Про це рішення я пошкодував за декілька годин, коли прокинувся від того, що з мене витрушували душу дві спітнілі м'ясисті долоні. Я відразу ж прокинувся і перелякано сахнувся – розібрати голосів мені чомусь не вдавалося, я не міг навіть зрозуміти, звідки вони раптом узялися, і котра, чорт забирай, година? Потім у голові нарешті трохи вияснилося, і я почув:

– Ну ж бо, хлопче. Не змушуй під зад тебе копати. Вставай.

А потім з верхнього ліжка долинуло:

– Боже, Пампушечку! Вставай.

Отож я підвівся, і тоді мені вдалося розгледіти три силуети. Двоє схопили мене під руки і повели до дверей. Коли мене виводили, Полковник пробурмотів:

– Веселих вам розваг. Не перестарайся, Кевіне.

Далі ми майже бігом обігнули гуртожиток, потім перетнули футбольне поле. Поросле травою, звісно, але під нею відчувався гравій, і я подумав: чому ніхто не запропонував мені взутися, чому мене вивели в самих трусах, з отими курячими ніжками напоказ? Тисячі принизливих фраз майнули в голові: "Подивіться-но на новенького, це Майлз Голтер, і ми прикували його до воріт у самих боксерках". Потім я уявив, що мене відведуть в гай, куди ми, схоже, і прямували, і відлупцюють, щоб я першого навчального дня мав кращий вигляд. І весь цей час я дивився під ноги, бо не хотів бачити своїх мучителів і не хотів грьопнутися, тому важливо було ступати обережніше, уникаючи бодай найбільших камінців. Рефлекси волали дедалі гучніше, що слід або відбиватися, або втікати, але я пам'ятав, що в минулому ніколи ані відбитися, ані втекти мені ще не вдавалося. Манівцями мене вивели на пляж, і тут я зрозумів, що буде далі: мене, як у давні добрі часи, вкинуть у воду,– і заспокоївся. З цим я упораюся.

На березі мені звеліли витягнути руки по швах, і найкремезніший хлопець узяв з піску два рулони сріблястого скотчу. Я стояв, як солдат на варті, а мене обмотали від плечей до зап'ясть, наче мумію. Потім мене пхнули; пісок пом'якшив падіння, але головою я все ж таки вдарився. Двоє хлопців тримали мої ноги разом, а третій – Кевін, як я зрозумів,– так наблизив до мене своє вилицювате обличчя з масивним підборіддям, аж я відчув поколювання його твердого від гелю волосся, і сказав:

– Це тобі за Полковника.