В свою останню годину - Сторінка 11

Він обертається причинити й замкнути двері, але Джуел не хоче

чекати.

— Ходімо,— командує він задиханим голосом.— Ходімо.

Ми обережно зносимо її сходинками. Ступаємо ми так обережно, мов несемо безцінну коштовність, обличчя відвертаємо вбік, дихаємо крізь зуби, не ніздрями. Ідемо стежкою до схилу.

— Краще почекаймо,— каже Кеш.— Кажу вам, вона ж не в рівновазі. На цій горі нам треба, аби ще хтось підсобив.

— То пускай,— каже Джуел.

Він не зупиняється. Кеш іззаду починає спотикатися, накульгує, пробуючи втриматись на ногах, захекується. Потім він відстає, і Джуел несе передній кінець сам-один, тож там, де стежка йде вниз, труна нахиляється й починає вислизати у мене з рук і сковзує, наче санки по невидимому снігу, плавно пливучи в повітрі, де не встигає розвіятись її обрис.

— Стривай, Джуеле,— кажу я.

Але він не хоче чекати. Він майже біжить тепер, і Кеш зовсім відстав. Мені здається, що кінець, який я теж несу сам, нічого не важить, наче це соломина, яку жене шалений вихор Джуелового розпачу. Я навіть не встигаю докласти рук, коли Джуел, обернувшись, одним вимахом завдає її через себе на підводу й тоді оглядається на мене, обличчя йому душать лють і розпач.

— Хай тобі біс. Хай тобі біс.

ВАРДАМАН

Ми збираємось у місто. Дьюї Делл каже, що він не продається, бо належить Санта Клаусові, і той забрав його з собою до наступного різдва. Тоді він знов з'явиться у вітрині, новенький і блискучий.

Тато й Кеш спускаються з пагорба, але Джуел іде до клуні.

— Джуеле,— каже тато. Джуел не зупиняється.— Ти куди?— каже тато. Але Джуел не зупиняється.— Залиш цього коня тут,— каже тато. Джуел зупиняється й дивиться на тата. Очі у Джуела, як мармурові кульки.— Залиш цього коня тут,— каже тато.— Ми всі поїдемо на підводі з мамою, так вона хотіла.

Але моя мама — рибина. Верной бачив її. Він там був.

— Джуелова мама — коняка,— сказав Дарл.

— Тоді моя мама може бути рибиною, правда, Дарле?— сказав я. Джуел — мій брат.

— Тоді моя теж буде конякою,— сказав я.

— Чому?— спитав Дарл.— Якщо тато — твій тато, то чому твоя мама має бути конякою тільки через те, що Джуелова мама — коняка?

— Але чому?— спитав я.— Чому так, Дарле?

■пиДЩ-^™ б.Р*Т,— . . , п " 1І; — Тоді хто ж твоя мама, Дарле?—спитав я.

— У мене її вже нема,— сказав Дарл— Бо якби я мав її, то вона б була. А якби вона була, вона не могла б бути тепер. Чи могла б?

— Ні, не могла б,— сказав я.

— Тоді й мене нема,— сказав Дарл.— Чи я є?

— Ні,— сказав я.

Я є. Дарл — мій брат.

— Але ти є, Дарле,— сказав я.

— Я знаю,— сказав Дарл.— Через це я й не існую. Для однієї жінки забагато кількома такими розродитися, які є.

Кеш несе свою скриньку з інструментом. Тато дивиться на нього.

— Коли вертатимемось, я зайду до Талла,— каже Кеш.— Дах на клуні полагодити.

— Так не годиться,— каже тато.— Це ти просто насміхаєшся з неї і з мене.

— Ти хочеш, щоб він вертався сюди, а тоді пішки ніс інструмент аж до Талла?— каже Дарл.

Тато дивиться на Дарла, жує ротом. Тато тепер кожен день голиться, бо моя мама — рибина.

— Так не личить робити,— каже тато.

У Дьюї Делл у руці згорток. І ще кошик з обідом для нас.

— Що це?— питає тато.

— Це пироги місіс Талл,— каже Дьюї Делл, сідаючи на підводу.— Вона просила відвезти їх у місто.

— Так не личить,— каже тато.— Це неповага до небіжчиці. Поїзд буде там. Він буде там наступного різдва, каже вона, такий

же блискучий на рейках. Вона каже, що Санта Клаус не продасть його неміським хлопчакам.

ДАРЛ

Він таки йде до клуні, входить на подвір'я, спина здерев'яніла.

Дьюї Делл несе в одній руці кошик, у другій рівненький газетний згорток. Обличчя її спокійне й похмуре, в очах задума й настороженість, у них я бачу спину Пібоді, як дві круглі горошинки у наперстках, здається, у спині Пібоді сидять двоє червів, що потайки й неухильно проточать тебе наскрізь і вилізуть з другого боку, і ти пробудишся раптом зі сну чи безсоння з напруженням та тривогою на обличчі. Вона ставить кошика на підводу й залазить сама, нога її виступає з-під вузької сукні — важіль, що двигає світом, один з тих циркулів, що вимірюють довжину й широчінь життя. Вона сідає на передку поряд з Вардаманом і згорток кладе собі на коліна.

Тепер він входить у клуню. Він не оглядається. '

— Так не личить,— каже тато.— Хоча б цю малість міг би для неї зробити.

— їдьмо,— каже Кеш.— Хай він лишається, як хоче. Нічого йому не станеться. Може, він до Талла заїде і там побуде.

— Він дожене нас,— кажу я.— Він подасться навпростець і перестріне нас на дорозі біля Таллової ферми.

— Він міг би й на тому коні поїхати,— каже тато,— якби я його не зупинив. Клята плямиста потвора, гірше дикої кицьки. Це ж просто насміх з неї і з мене.

Підвода рушає, вуха мулів починають стригти. За нами, над хатою, високо ширяючи непорушними колами, канюки меншають і зникають.

ЕНС

Казав я йому, щоб не брав коня з пошани до матері-небіжчиці, бо не личить гарцювати на цій цирковій звірюці, коли вона хотіла, щоб ми всі були з нею на підводі, всі, хто її плоть і кров,іале ще не;,Іпроми-нули ми Таллів путівець, як Дарл почав сміятися. Сидить' 'ззаду на пе-

рекладині разом з Кешем, у нього біля ніг мати-небіжчиця в труні, а він сміється. Я вже й не знаю, скільки разів казав йому, що через оце ж люди й пащекують про нього. Якщо тобі байдуже, кажу, то мені не байдуже до людської думки про мою плоть і кров, нехай навіть я винен, що такими безпутніми вас виховав, і коли ти так поводишся, щоб люди говорили про тебе всяке, то це кидаё тінь на твою матір, кажу, а не на мене. Мені то що, я чоловік і можу витримати, це про наших жінок, маму й сестру, ти повинен дбати, і я обернувся й глянув, як він сидить ззаду і сміється.

— Ну нехай ти не маєш поваги до мене,— кажу я.— Але коли твоя мати в труні ще не захолола.

— Онде,— каже Кеш, киваючи головою в бік путівця.

Кінь ще далеченько, іде шпаркою ходою, але мені не треба говорити, хто то. Я тільки оглянувся на Дарла, що сидить і сміється.

— Я роблю все, що можу,— кажу я.— Я намагався, щоб згідно з її волею. Господь простить мене й вибачить поведінку тих, ким він наділив мене.

А Дарл сидить на перекладині над нею і сміється, сміється.

ДАРЛ

Він швидко їде путівцем, але ми вже за триста ярдів від повороту, коли він звертає з путівця на дорогу, багнюка розбризкується з-під копит. Потім він трохи сповільнює біг, легкий і випростаний у сідлі, кінь місить багнюку.

Талл у себе на подвір'ї. Він дивиться на нас, підносить руку. Ми проїжджаємо, підвода порипує, багнюка шерехтить під колесами. Верной усе стоїть. Стежить за Джуелом, коли той під'їжджає, кінь ступає легкою риссю, високо закидаючи копита, ярдів триста за нами. Ми їдемо далі, просування наше таке повільне, таке дрімотне, наче його й зовсім нема, немов це час, а не простір зменшується між нами і ним.

Дорога завертає під прямим кутом, вибої від коліс із минулої неділі вже зрівнялися — гладка рудувата стяга входить поміж сосен, проминаючи білий дороговказ з побляклим написом "Церква Нової Надії, З милі". Він постає з-за повороту, мов непорушна рука над глибочезною прірвою океану; поза ним лежить рудувата дорога, наче спиця, за обіддя до якої править Едді Бандрен. Він пропливає повз нас, цей порожній гладенький білий дороговказ, вигорілий на сонці у своєму байдужному ствердженні. Кеш спокійно дивиться на дорогу, коли ми проминаємо дороговказ, він обертає голову, як сова, на обличчі задума. Тато, зсутулений, дивиться просто себе. Дьюї Делл теж дивиться на дорогу, потім обертається до мене, її повитий поволокою погляд напружений і відсторонений, немає в ньому запитання, як у погляді Кеша. Дороговказ лишається позаду, рівненька дорога стелеться вдалечінь. Дьюї Делл знов повертає голову вперед. Підвода порипує.

Кеш спльовує через колесо.

— Днів за два вже й запах буде,— каже він.

— Скажи це Джуелові,— відказую я.

Джуел застигає в сідлі, він тримається випростано і вдивляється в нас так само незворушно, як цей дороговказ, що підносить навпроти нього своє вигоріле на сонці знамення.

— Вона не досить урівноважена для довгої дороги,— каже Кеш.

— І це йому скажи,— відказую я.

За якусь милю Джуел обганяє нас, шия коня вигнута, гнуздечка натягнута в бігу. Він сидить легко, рівно, випростаний у сідлі, лице здерев'яніле, капелюх задьористо збитий набакир. Він виривається наперед, на нас і не дивиться, кінь мчить, копита чвакають по багнюці. Шмат багнюки з-під заднього копита ляпає на труну. Кеш нахиляється, дістає зі скриньки якийсь інструмент і дбайливо знімає ту ляпанку. Коли 'Дорога "перетинає Уайтліф, над нами зовсім низько хиляться вер-би'ЯВій'^ййа^'гілЛйчку ^витирає пляму мокрим;Лйстям.

ЕНС

Тяжкий цей край для людини, а таки тяжкий. Вісім миль праці й поту вкладає вона в цю господню землю, там, де сам господь звелів їй. Ніде на цьому грішному світі чесна, трудяща людина не має зиску. Все припадає тим, що держать крамниці по містах, їм і потіти нічого, вони жиріють з чужого поту. Ні, вони не знають тяжкої праці, як фермер. Часом я дивуюся, чому ми цього не кинемо. Хіба тому, що на тім світі дістанемо за це віддяку, а вони туди не зможуть забрати своїх машин і все інше. Там кожен буде рівний, господь візьме у тих, хто заможний, і воздасть тим, хто вбогий.

Але щось воно довгенько цього чекати. Погано, що віддяку за свої праведні вчинки ти можеш дістати, тільки зневаживши самого себе і своїх небіжчиків. Ми їхали аж до вечора і тільки присмерком добулися до Самсонового мосту, але його теж знесло. Ще ніколи не бачено, щоб так високо піднімалася вода, а дощ усе пряжить. З тамтешніх старих людей, наскільки сягає в минуле пам'ять, ніхто такого не бачив і не чув. Я обранець господній, бо кого він любить, того й випробовує. Та хай мене лиха година поб'є — чудним же він способом це показує, далебі.

Але тепер я зможу собі зуби вставити. Хоч цим утішуся. Таки справді.

САМСОН

Було це перед самим смерком. Ми сиділи на ґанку, коли показалася підвода, а на ній їх п'ятеро і ще один на коні ззаду. Хтось із них підніс руку, але зупинятись перед крамницею вони й не думали.

— Це хто?— спитав Маккалем,— не пригадую, як його на ім'я, він Рейфів близнюк.

— Це Бандрен, з-поза Нової Надії,— каже Квік.— А ото Джуел на одному з тих Сноупсових коників.

— А я й не знав, що тут досі ще ті коники водяться,— каже Маккалем.— Я думав, ви кінець кінцем усіх їх здихалися.

— Спробуй такого здихатися,— каже Квік.