В свою останню годину - Сторінка 13

Вони втуплюються в мої ноги, тоді піднімаються по моєму тілу до обличчя, і вже й сукні на мені нема, і я сиджу гола на передку, понад цими забарними мулами, понад своїми муками. Припустімо, я звелю йому завернути. Він зробить те, що я скажу. Хто ж би сумнівався! Раз я прокинулась і відчула під собою розлогу чорну порожнечу. Я нічого не бачила. Я бачила тільки, як Вардаман встає, підходить до вікна й штрикає ножем рибину, і цвіркає кров, сичить мов пара, але я нічого не бачила. Він зробить, як я скажу. Він завжди мене слухає. Я можу будь-що примусити його зробити. Авжеж, можу. Припустімо, я скажу — заверни сюди. Це було, коли я тоді померла. Припустімо, я зроблю так. Ми поїдемо до Нової Надії. Нам же.не треба їхати до міста. Я підвелася, витягла ножа з рибини, яка ще сичала кров'ю, й убила Дарла.

Коли я ще спала в одному ліжку з Вардаманом мені був якось приснився кошмарний сон я ніби не сплю але нічого не бачу й не від' чуваю. я не відчуваю під собою постелі й не пам'ятаю хто я не можу 8гадШРс8о?&'ШеШ1ІІаЩїіь£ц§цдр. [щ я.дівчщщфтне усвідомлюю про-

Е6

те

кинулась я чи сню і що мені робити а про час я зовсім навіть не думаю аж це раптом я збагнула що то було то вітер віяв наді мною обвівав мене ззаау звідти де я не провітрила кімнати Вардаман спав і всі внизу теж а він прохолодним шовковистим повівом пробігав у мене по голих ногах.

Від сосен тягне прохолодою, сумовитий невгомонний звук. Нова Надія. Було три милі, було три милі. Я вірю в бога, вірю в бога.

— Чого ми не поїхали до Нової Надії, тату? — питає Вардаман.— Містер Самсон казав, що нам туди треба, а ми проминули той поворот.

Дарл каже:

— Дивись, Джуеле.

Але він не дивиться на мене. Він на небо дивиться. Канюк висить непорушно, ніби припнутий там.

Ми звертаємо на Таллів путівець. Минаємо клуню і їдемо далі. Колеса чавкають багнюкою, поруч тягнуться зелені рядки бавовника на цій дикій землі, і видно Вернона на полі за плугом. Він підносить руку, коли ми проїжджаємо, і довго дивиться за нами.

— Дивись, Джуеле,— каже Дарл.

Джуел сидить на коні так, наче вони обоє вирізьблені з дерева, і дивиться просто себе.

Я вірю в бога, боже. Боже, я вірю в бога.

ТАЛЛ

Коли вони проїхали, я випряг мула, зав'язав посторонки й подався слідом за ними. Вони сиділи на підводі край греблі. Енс теж сидів, дивлячись туди, де був міст, тепер покритий водою — тільки два кінці лишилися на видноті. Погляд він мав такий, наче й справді вважав, що йому набріхано про затоплення моста, наче він і на хвильку не сумнівався, що міст таки цілий. І ще якийсь вдоволений подив прозирав у його погляді, коли він так сидів на підводі у вихідних штанях, плямкаючи губами. Немов зачуханий кінь у збруї, щось отаке.

І малий дивився на моста, притопленого водою,— повсюди колоддя й усякі уламки, а міст хитається й трясеться, наче ось-ось до решти завалиться,— дивився широко розплющеними очима, як у цирку. І та дівчина теж. Коли я підійшов, вона оглянулась на мене, гостро так шпигонула очима, ніби я їй хтозна-що заподіяв. Потім знову подивилась на Енса, тоді знову на воду.

Вода піднялася обабіч до верху греблі, не залило тільки край її, де ми були,— звідси починався міст, що далі йшов під воду, і якщо не знати, як перше виглядали дорога й міст, то тепер і не вгадав би, де річка, а де земля. Все перетворилося на жовтаву гамулу, з якої виступала тільки вузенька смужка греблі, де ми сиділи на підводі, на тому коні й на мулі.

На мене подивився Дарл, а потім Кеш обернувся й так глянув — з таким виразом, як отоді ввечері прикидав, чи підійдуть їй дошки, так ніби він про себе вимірював їх, зовсім не цікавлячись твоєю думкою, та й не вдаючи, що вислухає тебе, якби ти її з власної охоти висловив. Джуел не поворухнувся. Він сидів верхи на коні, ледь нахилившись уперед, вираз обличчя такий самий, як і вчора, коли вони з Дарлом верталися повз хату, щоб забрати її на підводу.

— Якби він був над водою, ми б могли перебратися,— каже Енс.— Заіграшки могли б.

Іноді котрась колода пробивала завалля й пливла далі, крутячись і перевертаючись, і нам було видно, як вона підходила до броду. Там вона сповільнялась і з хвилину кружляла на місці й вистромлялася з води — отож-то, як можна було гадати, і був брід.

— Це ще нічого не означає,— кажу я.— Може, там просто піску нанесло.

Ми стежимо за колодою. Потім дівчина знову дивиться .на, ,MfsH&nv,>

— Містер Уїтфілд перебрався ж,— каже вона.

.7 сВсесвІт" Alt б 97

— Верхи на коні,— кажу я.— І це було три дні тому. Відтоді вода піднялася на п'ять футів.

— Якби ж міст був над водою,— це Енс каже. ' Колода підстрибує і знову пливе далі, а з нею разом сміття й шумовиння, і чути, як вода нуртує.

— Але він під нею,— каже Енс. Кеш озивається.

— Як хто спритний, то міг би перейти там-о по дошках та колодах.

— Це якщо без нічого,— кажу я.— Бо тільки встромиш ногу в цю квашу, вона й розступиться. А ти як гадаєш, Дарле?

Той дивиться на мене. Він нічого не каже, просто дивиться своїми чудними очима, через які ото й поговір. Я завжди вважав, що воно не в тому річ, що він робить, що каже й таке інше, а в тому, як він на тебе дивиться. Неначе в саме нутро тобі заглядає. Неначе ти сам дивишся на себе й на свої вчинки його очима. Потім я помічаю, що й дівчина зирить на мене так, ніби я їй хтозна-що заподіяв. І каже щось Енсові.

— ...Містер Уїтфілд...— чути мені.

— Я дав їй слово перед самим господом богом,— каже Енс.— Гадаю, тут нема чого сумніватися.

Але мулів він таки не підганяє. Ми все стоїмо над водою. Ще одна колода вихоплюється на поверхню й проминає завалля; ми дивимось, як там, де був брід, вона затрималась на мить, повільно крутнулася й попливла далі.

— Може, вода сьогодні вночі почне спадати,— кажу я.— Ще день можна б і почекати.

Джуел торсає коня трохи вбік. Досі він усе сидів непорушно, а оце обертається й дивиться на мене. Обличчя то зеленіє, то наливається багрянцем, то знов зеленіє.

— Пішли б ви геть до свого бісового плуга,— каже він.— Хто вас, у біса, просив за нами воліктися?

— Я нічого лихого вам не бажаю,— кажу я.

— Заткнися, Джуеле,— каже Кеш.

Джуел одводить погляд на воду й скрегоче зубами, обличчя його то багровіє, то зеленіє, то знов багровіє.

— Ну то як,— каже Кеш трохи згодом,— що робитимем? Енс не озивається. Він сидить згорбатіло, плямкаючи губами.

— Якби він був над водою, ми б ним перебралися.

— їдьмо так,— кидає Джуел, натягуючи повід.

— Стривай,— каже Кеш. Він дивиться на міст. Ми дивимось на нього,— всі, крім Енса й дівчини. Ці двоє дивляться на воду.— Дьюї Делл, Вардаман і тато нехай краще перейдуть по мосту,— каже він.

— їм може допомогти Вернон,— додає Джуел.— А його мула ми припряжемо поперед наших.

— Нічого не вийде з моїм мулом, як така вода,— кажу я. Джуел дивиться на мене. Очі його немов гострі уламки тарілки.

— Та заплачу я за вашого бісового мула. Навіть оце зараз, на місці куплю його у вас,— каже він.

— Не піде мій мул у таку воду,— кажу я.

— Таж Джуел на коні їде,— каже Дарл.— Чого ж ви шкодуєте свого мула, Верноне?

— Заткнися, Дарле,— каже Кеш.— Ти й Джуел, ви обидва.

— Мій мул у таку воду не піде,— повторюю я.

ДАРЛ

Він сидить верхи на коні, свердлить Вернона поглядом, худе його обличчя паленіє аж до блідих напружених очей. Того літа, коли йому минуло п'ятнадцять, він спав, як наврочений. Раз уранці, коли я пішов подувати мулів, корови були ще в корівнику, і тоді я почув, як тато

•8В

йде назад до хати й гукає його. Коли ми верталися в хату снідати, він пройшов повз нас із молочними відрами, спотикаючись, мов п'яний, а корів він доїв ще й тоді, коли ми запрягли мулів і поїхали у поле без нього. Ми вже там цілу годину пробули, а він усе не показувався. Коли прийшла Дьюї Делл і принесла підобідок, тато послав її по Джуела. Його знайшли в корівнику. Він сидів на триніжку й спав.

Після того випадку тато кожен день приходив і будив його. При вечері він засинав просто за столом і зразу потому йшов спати, а коли я лягав, він уже спав як мертвий. І все-таки вранці тато мусив його будити. Він підводився, але був як непритямний: мовчки терпів татові вичитування, брав молочні відра і йшов до корівника, а одного разу я побачив, що він спить під боком у корови, відро надоєне до половини, руки по зап'ясток у молоці, і голова прихилена корові до вимені.

Після того довелося корів доїти Дьюї Делл. Він, правда, підводився, коли тато будив його, і виконував, що йому казали, але як у напівсні. Він ніби щиро хотів усе робити і сам чудувався, чого воно так виходить.

— Ти хворий? — спитала раз його мама.— Може, ти погано себе почуваєш?

— Ні,— відповів він.— Я здоровий.

— Це просто ліньки, він хоче допекти мені,— сказав тато, коли Джуел спав навстоячки.—Хіба ж ні? — додав він, смикаючи Джуела, щоб той озвався.

— Ні,— відповів Джуел.

— Відпочинь сьогодні, посидь удома,— сказала мама.

— Це колими маємо виполоти всю ту низинку? — обурився тато.— Якщо ти не хворий, то що ж таке з тобою?

— Нічого,— відповів Джуел.— Зі мною все гаразд.

— Все гаразд? — сказав тато.— Та ти ж ось навіть зараз стоячи спиш.

— Ні,— відповів Джуел.— Зі мною все гаразд.

— Нехай він сьогодні побуде вдома,— сказала мама.

— Він мені потрібен для роботи,— сказав тато.— Ми навіть гуртом насилу впораємось.

т— Зробиш, скільки встигнеш, з Кешем і Дарлом,— сказала мама.— Нехай він сьогодні побуде вдома. Але Джуел не погодився.

— Зі мною все гаразд,— сказав він і пішов на поле.

Проте з ним таки було негаразд, це кожен бачив. Він худнув, і видко було, як він засинає на роботі, як мотика щораз повільніш ходить у нього в руках, дедалі з меншим розмахом, аж урешті й зовсім зупиняється, а він спирається на неї й застигає під гарячим сліпучим сонцем.

Мама вважала, що треба викликати лікаря, але тато не хотів без потреби витрачатись, з Джуел ом нічого такого не було, оце тільки його худорба та звичка щохвилини впадати в сон. Та й їв він дай боже, хіба що часом засипав над тарілкою з куснем хліба напівдорозі до рота, такі не перестаючи жувати. Але він присягався, що з ним усе гаразд.

Це мама накинула Дьюї Делл його доїння, якось платячи їй за нього, і примудрилася, щоб решту прихатньої роботи, яку раніше справляв Джуел перед вечерею, тепер стали виконувати Дьюї Делл і Вардаман.