В свою останню годину - Сторінка 14

А коли тата не було вдома, сама її робила. Вона й поїсти окремо готувала для Джуела, так, щоб інші не бачили. Ось тоді я чи не вперше виявив, що Едді Бандрен з чимось криється, вона, як завше нас учила, що ошукування — це гріх, над усі на світі гірший, навіть злидні не такі страшні. Іноді, коли я приходив лягати, вона сиділа в темряві над сплячим Джуелом. І я розумів, що вона себе ненавидить за це ошуканство, та й Джуела теж, бо ж цього не було б, якби не її

ЛЮбоВ ДО НЬОГО. ..:МкДі оиунпм

Якось уночі їй зробилось недобре, і, коли я пішов у клункт запрягати, щоб поїхати до Талла, то не зміг знайти ліхтаря. Я пам'ятав, що звечора він висів на цвяшку, але тепер, опівночі, його там не було. Отож я мусив запрягатися напомацки, поїхав і вернувся з місіс Талл уже над ранок. І ліхтар був на місці, висів собі на цвяшку, як і завше, а я тоді не зміг його знайти. Потім раз уранці, коли Дьюї Делл доїла корів перед самим сходом сонця, до клуні через дірку в задній стіні ввійшов Джуел з ліхтарем у руці.

Я розповів про це Кешеві, і ми подивились один на одного.

— От котяра!—сказав Кеш.

— А так,— погодився я.—Але навіщо ліхтар? І ще й ніч у ніч! Не диво, що він так худне. Ти йому що-небудь скажеш?

— Це нічого не дасть,— сказав Кеш.

— Але те, що він робить, теж нічого не дасть:

— Я знаю. Але до такого висновку він сам повинен дійти. Даймо йому час, і він побачить, що цього добра й завтра буде вдосталь, і він угомониться. І нікому про це не треба говорити, я так гадаю.

— Не треба,— погодився.— Я просив і Дьюї Делл нікому не говорити. А особливо мамі.

— Ні. їй ні в якому разі.

Після того зовсім кумедно все пішло. Він став такий запаморочений, і так смертельно хотів спати, і схуд, як тичина, і все видко, уявляв, який він спритний. А я запитував себе, хто ж його Дівчина. Усіх перебрав, кого знав, але жодної не міг назвати з певністю.

— Це не дівчина,—сказав Кеш.— Це заміжня жінка десь поблизу. Жодне дівчисько не могло б бути таке зухвале й витривале. Оце мені тут і не подобається.

— Чому? — здивувався я.— Заміжня для нього безпечніше, ніж дівчина. Така більш розважлива.

Кеш подивився на мене якось так невиразно, і так само невиразно спробував розтовкмачити мені.

— Це не завжди безпечніше, коли хлопець...

— Ти хочеш сказати, що безпечне — не конче найкраще?

— Атож,—сказав він, знов якось невиразно.— Тут не те, що найкраще, а от що для нього було б добре... Молодий хлопець... Якось бридко це, розумієш... валятися в чужому багнищі...

Ось воно що він мав на думці. Коли з'являється щось нове, нестримне й палке* то треба в ньому чогось трохи кращого, аніж сама безпечність. Безпечне — це таке, що від тривалого вжитку всі краї в ньому попритиралися, нічим воно таким не прикметне, щоб можна було похвалитися: "Цього ніколи не було раніше і ніколи не буде в майбутньому".

Отож ми нікому не сказали, навіть тоді, коли він одного разу прийшов просто на поле й став поряд з нами до роботи, не мавши часу бодай сходити додому і вдати, ніби цілу ніч проспав у ліжку. Мамі він міг би сказати, що не голодний і тому не хотів снідати або що він з'їв шматок хліба, коли запрягав мулів. Але ми з Кешем знали, що останнім часом він взагалі не ночував удома, що він вигулькнув з лісу, коли ми прийшли на поле. Однак ми нікому не сказали. Літо вже майже кінчалося, і ми знали, що тільки ночі похолодиішають, то він — а як не він, то вона— покладе цьому край.

Проте коли прийшла осінь і ночі стали довшати, тільки й змінилося, що він кожного ранку виявлявся в ліжку, і татові доводилось його будити, піднімати в тому стані напівотупіння, як із самого початку,— і це було ще гірше, ніж коли він зовсім не лягав.

— А вона витривала,—сказав я Кешеві.— І раніш я захоплювався нею, а тепер навіть пошану відчуваю.

— Це не жінка,— відповів він.

— Он як? — здивувався я. Він пильно глянув на мене.— Тоді що жіЦоВоі*а*е# — отоак 8К чСі?*. ^ .:

— Саме це я й збираюся з'ясувати,— сказав Кеш.

ІЮО

— Можеш собі вистежувати його по всьому лісі, коли хочеш,— сказав я.— Але я не збираюся.

— Я зовсім його не вистежую.

— А як же ти це назвеш?

— Я його не вистежую,— повторив він.— Я не зовсім це маю на думці.

Отож за кілька днів я серед ночі почув, як Джуел встає й вилізає через вікно, а потім чую, що й Кеш встає і йде за ним. Коли я вранці прийшов до клуні, Кеш був уже там, мули нагодовані, а сам він допомагав Дьюї Делл доїти корів. Побачивши його, я зрозумів, що він уже знає причину. І ще я завважив, що він якось дивно так приглядається до Джуела, немовби аж тепер йому й справді є над чим поміркувати, коли з'ясувалося, куди й навіщо той ходить. Але погляд його не був стривожений. Цей погляд у нього я помічав тоді, коли він виконував за Джуела прихатню роботу, що числилася за Джуелом — як досі гадав тато — або за Дьюї Делл — як гадала мама. Отож я нічого не питав у нього, гадаючи, що він сам розповість, коли все обміркує. Він, проте, не розповів.

Раз уранці — у листопаді, це тривало вже п'ять місяців,— Джуела не було вдома в ліжку і він не приєднався до нас на полі. Отоді вперше мама дещо про це довідалася. Вона послала Вардамана шукати Джуела, а опісля й сама пішла за ним. Виглядало так, що поки обман тривав тихо-мирно, ми всі на це погоджувались, підсвідомо чи, може, з боягузтва, бо ж усі люди боягузи й ладні витерпіти будь-яке відступництво, аби лишень зовні було добропристойно. Але тепер, спонукувані нашим спільним страхом, ми це вдавання відкинули, як покривало з ліжка, й сиділи випростані у своїй голизні, дивлячись одне на одного й приказуючи: "Ось вона, правда. Він не прийшов додому. Щось трапилося. Ми допустили, щоб з ним щось трапилося".

А потім ми його побачили. Він їхав покрай межі й далі навпростець полем, верхи на коні. Грива й хвіст коня миготіли в русі, немов довершуючи плямистий обрис його шкури. Здавалося, що Джуел, з мотузяною гнуздечкою в руці, сам без капелюха, сидить охляп на вітряку. Кінь цей був нащадком одного з тих техаських поні, що їх двадцять п'ять років тому завіз сюди Флем Сноупс і продав з аукціону по два долари за штуку, і всі вони порозбігалися, тільки старий Лон Квік зловив,свого й навіть мав від нього потомство, бо не зміг його здихатись.

Джуел під'їхав чвалом і зупинився, п'яти вдавлені в ребра коня, той витанцьовував і вигинався, наче його грива, хвіст і плямиста шкура не мали нічого спільного з плоттю й кістками під ними, а він сидів верхи й дивився на нас.

— Де ти взяв цього коня?— спитав тато.

— Купив,— відказав Джуел.— У містера Квіка.

— Купив?— перепитав тато. — За які гроші? Ти що, обіцяв, що я заплачу?

— На свої власні,— сказав Джуел.— Я їх заробив. Можеш не хвилюватись.

— Джуеле,— озвалася мама.— Джуеле.

— Все нормально,— сказав Кеш.— Він заробив ці гроші. Він розчистив сорок акрів землі, які Квік придбав торік навесні. Сам-один усе це зробив, працював по ночах з ліхтарем. Я бачив. Отож моя така думка, що цей кінь нікому нічого не коштував, окрім Джуела. То й хвилюватись тут нема чого.

— Джуеле,— повторила мама.— Джуеле...— Тоді додала: — Іди-но в хату й виспися.

— Не зараз,— відказав Джуел.— Я не маю часу. Треба ще заробити на сідло й гнуздечку. Містер Квік каже...

— Джуеле,— сказала мама, дивлячись на нього.— Я дам тобі,* Я дам... Дам...

І вона розплакалася. Вона аж ридма ридала, не ховаючи обличчя, стоячи у своєму вицвілому халаті й дивлячись на нього, а він, верхи на коні, дивився на неї, і вираз його ставав усе холоднішим і знуджені-шим, аж урешті він хутко відвернувся, і підійшов Кеш і торкнув її за плече.

— Тобі краще піти додому,— сказав Кеш.— Тут для тебе надто вогко. Іди-но краще.

Вона тоді затулила обличчя руками й за хвилину таки пішла, спотикаючись у борознах. Але невдовзі оговталася і далі йшла вже рівно. Вона не оглядалась. Дійшовши до межі, вона зупинилася й гукнула Вардамана. Той не відводив очей від коня, так і вистрибував перед ним.

— Дай я покатаюся, Джуеле,— попросив він.— Дай я покатаюся. Джуел глянув на нього й знову відвернувся, тримаючи коня за повіддя. Тато стежив за ним, губи його плямкали.

— Значить, коня купив,— сказав він.— У мене за спиною розжився на коня. Навіть не порадившись зі мною. Ти знаєш, яка у нас скрута і все-таки купив коня, а годувати ж його мені доведеться. До сьомого поту наробився й купив собі коня.

Джуел подивився на тата, очі його були блідіші, як звичайно.

— Він і крихти твого не з'їсть,— сказав він.— Ні крихти. Я його радше заб'ю. Можеш ніколи цього не боятися. Ніколи.

— Дай я покатаюся, Джуеле,— попросив він.— Дай я покатаюся. — Він тріскотів, мов цвіркун у траві, мов цвіркунчик.— Дай покатаюся, Джуеле.

Тієї ночі я побачив, як мама сидить у темряві біля Джуелового ліжка. Вона гірко плакала,— може, тому що мусила стримувати свій плач, а може, тому, що про сльози вона була такої самої думки, як і про ошуканство, і ненавиділа себе за те, що так вчинила, а його за те, що мусила так вчинити. І тоді мені все стало ясно. Це мені стало так само ясно, як і того дня, коли я зрозумів про Дьюї Делл.

ТАЛЛ

Кінець кінцем вони таки домоглися від Енса, чого він хоче, і він сам, дівчина й малий злізли з підводи. Але навіть коли ми були на мосту, Енс раз по раз оглядався, наче гадав, що як уже він зліз із підводи, все якимось чином переграється назад і він знову опиниться у полі, а вона лежатиме в домі й чекатиме смерті, і все можна буде почати спочатку.

— Хай би взяли й твого мула,— каже він, а міст аж двигтить і хитається під нами, занурюючись у збурену воду, ніби він так тягнеться наскрізь через усю земну кулю, а протилежний кінець вистає з води, немов якийсь зовсім інший міст, і ті, хто показався б із води по той бік мосту, скидалися б на вихідців із самого нутра землі. Але він був ще цілий, це було знати з того, що тоді, як цей кінець його провисав у воду, другий наче зовсім не провисав — просто здавалося, мов дерева на тому боці й увесь протилежний берег повільно погойдуються взад-вперед, як маятник величезного годинника. А осклизлі колоди терлися й стукались одна об одну у воді, кінцями задиралися вгору, прорізали течію, переверталися й неслися до броду, де у розвихреному й пінявому потоці чаїлася несподіванка.

— А що б це дало?— кажу я.— Якщо твої мули не можуть намацати броду й перетягти по ньому підводу на другий бік, що б дало, якби їх було троє чи хоч би й десятеро?

— Я його у тебе не прошу,— каже він.— Я завжди сам можу подбали ,п£о,себе й.,іфО,своїх.