В свою останню годину - Сторінка 18

Вони проходять повз нас і зупиняються, стиха переговорюючись про те, де саме перекинулась підвода.

— Дарл повинен знати,— каже Вернон. Вони дивляться на мене.

— Я не знаю,— кажу я.— Мене тоді вже не було на підводі.

— Чорт! — виривається у Джуела.

Вони обережно рухаються далі, долаючи течію, намацуючи ногами брід.

— Мотузки не попустив? — питає Вернон.

Джуел не відповідає. Він кидає погляд на берег, щось зважує, тоді на воду. Потім шпурляє рубанок якомога далі від берега, пропускає шнур поміж пальців, що їх натирає аж до синяви. Коли шнур перестає бігти, він передає його Вернонові.

— Краще-но я зараз,— каже Вернон.

Знов Джуел не відповідає; ми стежимо, як він пірнає під воду.

— Джуеле! — скиглить Дьюї Делл.

— Тут неглибоко,— каже Вернон.

Він не оглядається. Він стежить за водою в тому місці, де зник Джуел.

Коли Джуел виринає, в руках у нього пилка.

Тато стоїть біля підводи, коли ми там проходимо, і жмутком листя стирає дві багнисті плями. Проти густого чагарника Джуелів кінь виглядає, мов клаптювата ковдра, повішена на вірьовці.

Кеш лежить непорушно. Ми стоїмо над ним, тримаючи рубанок, пилку, молоток, косинець, рулетку й шнур, а Дьюї Делл сидить навпочіпки і підводить його голову.

— Кеше,— каже вона,— Кеше!

Він розплющує очі, натужно втуплюється у наші схилені навкруг обличчя.

— Чи ж був хто на світі такий нещасний? — каже тато.

— Глянь, Кеше,— кажемо ми, підносячи інструменти так, щоб він міг бачити.— Що в тебе ще було?

Він силкується заговорити, голова його хилиться, очі заплющуються.

— Кеше,— кажемо ми,— Кеше!

Він одвертає голову, бо його нудить. Дьюї Делл обтирає йому рота мокрим крайчиком сукні. Тепер він може подати голос.

— Ось його розводка,— каже Джуел.— Новенька, він купив її разом з рулеткою.

Він одвертається й відходить. Вернон дивиться йому вслід, все ще чттїПШ. підводиться і йде за Джуелом до води.

— Чи ж був хто на світі такий нещасний? — каже тато.

Він цибато нахилений над нами, бо ми ж навпочіпки, сам схо" жий на недоладну фігурку, що її з неподатного дерева вирізьбив п'яний карикатурист.

— Таке мені випробування,— каже він.— Але я не дорікаю їй за це. Ніхто не може сказати, що я дорікаю їй за це.— Дьюї Делл уже опустила Кешеву голову на згорнену куртку, трохи відсунувши її набік, щоб він не вимазався у блювотині. Поруч лежить його інструмент.— Можна сказати, йому ще поталанило, що це та сама нога, яку він зламав, упавши з церкви,— каже тато.— Але я не дорікаю їй за це.

Джуел і Вернон знову в річці. Звідси здається, що вони зовсім не сколихують поверхні води — то так, наче вода одним махом розітнула їх, і верхні половини їхніх тіл посуваються по водному плесу з безмежно педантичною і кумедною обережністю. Ця картина така мирна, як і котрийсь механічний пристрій, коли за довгий час призвичаїшся до його вигляду й гулу. Це так, немовби той згусток, що є людиною, розпався на безліч первісних рухів, бачень і слухів, які самі собою сліпі й глухі, і шал завмер сам у собі, поглинутий застоєм. Коли Дьюї Делл сидить навпочіпки, її намокла сукня вимальовує в мертвих очах трьох незрячих чоловіків, образ тих кумедностей ссавецького життя, які утворюють обрії й падоли цієї землі.

КЕШ

Вона нерівно лежала. Казав я їм, що коли хочуть везти й нести її у рівновазі, то треба було б...

КОРА

Якось ми розбалакалися з нею. Вона ніколи не була дуже побожна і не стала побожною навіть після тих літніх проповідей просто неба, коли брат УїтфІлд змагався з її духом, коли він вирізнив її, щоб приборкати пиху її грішного серця. Я вже не раз їй це говорила, тож і знов сказала:

— Бог дав тобі дітей на полегкість твоєї тяжкої земної долі, як знак його власного страждання й любові, бо в любові ти зачала и породила їх.

Я так сказала, бо вона вважала любов бога і свій обов'язок щодо нього як щось самоочевидне, а така поведінка не могла йому подобатись. Я сказала:

— Він дарував нам слово, щоб ми невтомно славили його,— бо ж на небі одному грішникові більше раді, ніж сотні тих, які ніколи не грішили.

А вона на те:

— Свій гріх я визнаю і спокутую кожним днем свого життя. І я сказала:

— Та хто ти така, щоб знати, що гріх, а що не гріх? Про це лише бог судить, а ми тільки підносимо хвалу його милосердю і його святому імені, щоб чули смертні,— бо він один може заглянути в серце, і що хоча жіноче життя, може, й праведне в людських очах, жінці не дано знати, чи нема гріха в її серці, поки вона не відкрила серця перед господом і не дістала його благословення.— І ще я сказала: — Якщо ти вірна дружина — це ще не доказ, що нема гріха у твоєму серці, і якщо твоє життя тяжке — це ще не доказ, що на тебе зійшло господнє благословення.

А вона на те:

— Я знаю свій гріх. Знаю, що заслужила на покару. Я не нарікаю. І я сказала:

— Це пиха твоя — замість нього судити про гріх і спокуту. Така а "всесвіт" мв 113

доля нас, смертних,— страждати й підносити хвалу йому, котрий знає, що таке гріх і через випробування та знегоди дає нам змогу спокутувати гріхи наші, амінь. Ти не можеш судити про це навіть після того, як брат Уїтфілд, благочестивий муж, якому й рівні не знайдеш, молився за тебе й змагався за твою душу, як не зумів би ніхто інший,— сказала я.

Бо таки не нам судити про свої гріхи, не нам знати, що таке гріх в очах господа. У неї було тяжке життя, але таке ж воно й у кожної жінки. З її слів хтось би подумав, що вона знає про гріх і спасіння більше за самого господа бога* більше за тих, хто змагався й долав гріх на земному падолі. Коли всього її гріха — надмірна прихильність до Джуела, котрий ніколи не відчував любові до неї і був сам по собі карою божою, тоді як по-справжньому її любив Дарл, що мав на собі знак божий, що диваком його вважали ми, смертні. Я сказала:

— Ось твій гріх. І твоя йокара. Джуел твоя покара. Але де твоє спасіння? Життя-бо надто коротке,— сказала я,— щоб сподіватися на вічне милосердя. А бог гнівливий. Йому судити й визначати міру, а не тобі.

— Знаю,— вона на те.— Я...— і замовкла, аж я спитала:

— Що знаєш?

— Нічого,— відказала вона.— Він мій хрест, і він буде мені спасінням. Він спасе мене від води й від вогню. Навіть якщо я все життя змарнувала, він мене спасе.

— Звідки тобі це знати, коли ти не відкриваєш серце йому й не підносиш голоса на його хвалу? — спитала я.

І тоді я зрозуміла, що не бога вона має на думці. Я зрозуміла, що, пройнята пихою свого серця, вона блюзнить. І я там таки впала навколішки. Я благала її, щоб і вона це зробила, щоб відкрила серце своє, вигнала з нього диявола пихи й поклалась на милість господню. Але вона не захотіла. Вона просто сиділа, сповнена власною марно-любністю й пихою, що замкнули її серце перед богом і прихистили натомість цього себелюбного смертного хлопця. Стоячи на колінах, я молилася за неї. Я молилася за цю бідну засліплену жінку так, як ніколи ще не молилася за себе й за своїх близьких.

ЕДДІ

Післяполудневої пори, коли уроки в школі скінчилися і забрався останній з цих сопливих шмаркачів, я не пішла додому, а спустилася до джерела, де могла собі побути в тиші й віддатися своїй ненависті. Там о цій годині було тихо, тільки вода жебоніла, і сонце спокійно хилилось до лісу, і стояв тихий запах вогкого прілого листя та свіжої землі, найдужче відчутний опровесні, бо тоді бувало гірше, ніж коли.

Я й досі пам'ятаю батькові слова, що любив приказували: сенс життя в тому, щоб готуватися до тривалої смерті. І коли я день за днем мусила дивитись на них,' цих школярів та школярок, з їхніми потаємними шкурними думками, з кров'ю, в кожного окремішною від крові інших, і від моєї також, і думати, Що ось Така чи не єдина моя змога приготуватися до смерті, в мені прокидалася ненависть до батька за те, що він зачав мене. Я тільки тим і розважала душу, Що як вони вчинять бешкет, я їх відшмагаю. Коли падала різка, я відчувала її у себе на тілі; коли ті синці та пруги набрякали, то була моя власна кров, і з кожним ударом різки я думала: тепер ти мене знатимеш! Тепер я частка твого потаємного й шкурного життя, відколи твоя кров схрестилася з моєю навік-віків!

Так я прийняла Енса. Кілька разів я бачила, як він проїжджає повз школу, і лише потім дізналася, що для цього йому доводилося завертати вбік аж на чотири милі. Я помітила, що він починає сутулитись, цей високий молодик, який ставав схожим на цибатого птаха, зіщуленого на передку від холоду. Він проїжджав повз школу, підвода

порипувала, він повільно обертав голову, щоб бачити шкільні дверї, І ось він уже зникав за поворотом. Одного дня я підійшла до дверей і постояла там, коли він проїжджав. Помітивши мене, він швидко відвів погляд і більше не озирався.

Опровесні бувало гірше, ніж коли. Іноді я думала, що не витримаю цього — лежати цілу ніч у ліжку й чути, як дикі гуси летять на північ, як їхній гелгіт завмирає угорі й удалині серед цієї дикої темряви. А вдень не могла дочекатись, поки забереться останній з учнів і я зможу піти до джерела. Отож того дня, коли я підвела голову й побачила, як стоїть Енс у недільному костюмі й крутить без кінця капелюха в руках, то сказала:

— Якщо ви маєте у родині жінок, то чого вони, ради всього святого, не примусять вас постригтися?

— Не маю я їх,— відказав він. І раптом додав, спускаючи на мене свої очі, як двох мисливських псів на чужому подвір'ї.— Тим-то я й приїжджаю до вас.

— А щоб плечі ви тримали рівніше — вам теж ніхто не може сказати? — спитала я.— Але ж ви маєте хату. Мені казали, що у вас є хата й непогана ферма. І ви живете там один і самі вправляетесь, так? — Він усе дивився на мене, а капелюха крутив у руках.— Нова хата,— сказала я.— Ви збираєтесь одружуватися?

І він повторив, не відриваючи від мене очей:

— Тим-то я й приїжджаю до вас. Згодом він сказав мені:

— Нікого я не маю. Тож ніхто вас і не обтяжуватиме. Але ви, здається, не можете цього самого про себе сказати.

— Ні. Я маю рідню. У Джефферсоні. Лице його трохи спохмурніло:

— Що ж, невелика власність у мене є. Я працьовитий, маю добре чесне ім'я. Я знаю, які ці городяни, але якби мені з ними переговорити....

— Вони вас, може, й вислухають,— не дала я йому докінчити,— проте поговорити з ними буде важкувато.— Він пильно подивився на мене.— Вони на цвинтарі.

— Але ті, хто живі,— сказав він.— 3 ними можна було б.

— Справді? — засумнівалась я.